Останній страх

Розділ 35. Мет Пайн

Мет проспав майже весь переліт. Він кілька годин убив у канкунському аеропорту, надсилаючи повідомлення друзям і поїдаючи жахливу американізовану мексиканську їжу в набитому народом ресторані у центрі вильотів. Хоча коктейль «Маргарита» там робили непогано і офіціантка навіть упакувала йому чималу кількість цієї прозорої текілової суміші у пластянку з кришкою для літака. Таким чином, він був забезпечений зігрівальним до самого аеропорту Далласа, де мав сісти на другий рейс до Омахи.

Коли шасі літака торкнулося посадкової смуги, Мет потягнувся.

Поки він чекав на оголошення про висадку пасажирів, як завжди, знайшлися віслюки із місць у хвості, що вже повставали і загородили прохід, товплячись поза чергою. Мет уявив собі, як би його мати прошепотіла на таке: «От невігласи!» Він спершу допоміг літній жінці у передньому ряду опустити підлокітник, а потім встав сам і рушив до виходу.

До Адейра, штат Небраска, від Омахи було десь півтори години машиною. Його тітка зголосилася забрати його з аеропорту, але Мет відмовився. Наміри у тітки Сінді були добрі, але то вже забагато. Нехай йому і доведеться витратитися, але можна скористатися «Убером» (у них же там у Небрасці є «Убер»?), а потім він попросить у Сінді стару дідову автівку на деякий час.

О восьмій вечора у терміналі оклахомського аеропорту Еплі панував спокій. То була пора неонового освітлення та втомлених співробітників служби транспортної безпеки. Мет ішов, куди вказували стрілки на стінах, проминув кіоск із продажу хот-догів і рушив униз ескалатором разом з усім натовпом. У натовпі побачив кілька знайомих облич з літака: хлопця в наколках, літню жінку, якій недавно допоміг із валізою, дівчину, яка нишком усе кидала на нього зацікавлені погляди — усі вони тепер стояли перед багажною стрічкою. І тут помітив його. Кучерявого чоловіка з почервонілими очима. Мет неспішно почвалав до нього.

— Ох і видок у тебе! — сказав Ґанеш після міцних обіймів.

— Що ти тут робиш?

— У твоїх повідомленнях з Канкуна було забагато патетики, от я й подумав, що компанія тобі не завадить.

Тут він не помилявся.

— У тебе є багаж? — запитав Ґанеш, кивнувши у бік багажної транспортної стрічки.

Мет заперечно хитнув головою. Його сумка залишилася в машині Генк на сільській дорозі в Тулумі.

— Тоді забираймося звідси нафіг.

Вони вийшли і рушили до парковки, де Ґанеш клацнув кнопкою ключів орендованої машини. Масивний всюдихід «Кадиллак Ескалейд» привітно блимнув фарами.

— Бачу, вирішив шиконути.

Адейр, штат Небраска, не славився люксовими автомобілями.

— А що такого?! Це американська машина!

Загальне уявлення Ґанеша про життя американської провінції обмежувалося тим, що він бачив у кіно. Мет показав йому свій улюблений фільм «Мій кузен Вінні»22, який знімали в Алабамі, але Ґанеш особливої різниці не бачив.

У позашляховику тхнуло дешевим освіжувачем повітря.

Уже через кілька хвилин вони виїжджали з парковки, виїхали за межі Омахи на темну міжміську швидкісну трасу, що тягнулася через безкраї поля й рівнини. Час від часу вдалині виднілися поодинокі фермерські будинки, старі вітряні млини й більше нічого на десятки миль навкруги.

— Скільки тут простору, — промовив Ґанеш, вдивляючись у далечінь. — А от у Мумбаї вільної землі взагалі не залишилося. Хіба що рости вгору.

— А в сільській місцевості в Індії не краще?

— Сказати по правді, я не так багато подорожував поза містом.

Мет коротко розповів йому про свою поїздку до Мексики. Про химерну пригоду з Генк. Про її страшні слова. Про вороже налаштованого мексиканського копа. Про рішуче налаштовану співробітницю консульства Карліту Ескобар.

— Ой, друже, — промовив Ґанеш, навмисно кривляючись, щоб його індійський акцент чувся ще сильніше, — треба сказати, що тиждень у тебе видався мерзотний.

— Що ти кажеш?! Та не може бути! — зіронізував Мет.

— Ага, просто-таки мерзотний тиждень! — повторив Ґанеш, вискаливши зуби в єхидній усмішці.

Проминула година, перш ніж вдалині показалася водонапірна башта Адейра.

— Прямо як у тому фільмі, — бовкнув Ґанеш.

Мет пригадав початкові кадри «Жорстокої натури», де були зображення міста з висоти пташиного польоту. Голос навігатора наказав з’їхати з траси на наступному виїзді, Ґанеш звернув занадто різко, і позашляховик ледве не зачепив огорожу автоз’їзду.

— Сподіваюся, ти не вб’єш мене дорогою на похорон, — сказав Мет.

Поки вони в’їжджали у місто, Мет намагався не дивитися у вікно. Не хотів, щоб його охопили спомини, не хотів піддаватися ностальгії від картин міста свого дитинства. Просто заплющив очі й чекав, коли Ґанеш доставить його до мотелю «Адейр».

Назва закладу відповідала образу міста: без надмірностей, просто, практично. То був один із небагатьох закладів у місті, що не називалися прізвищем його власника. На кшталт бакалії Паркерів, кафе-морозива Саллівана, ресторану «У Анни» і так далі. Мет підозрював, що нікому не хотілося давати своє ім’я дешевому мотелю на околиці.

Через кілька хвилин позашляховик зупинився.

Мет розплющив очі й поглянув у вікно.

— Що ти робиш? — запитав він.

Ґанеш припаркував машину на узбіччі біля «Водопровідників», єдиного бару в містечку. До смерті Шарлот Метові батьки час від часу туди навідувалися, зазвичай на святкування дня народження друзів чи на благодійний вечір збору коштів для місцевої футбольної команди. Щоп’ятниці там було не протовпитися від відвідувачів. І тепер, здавалося, заклад і далі процвітав.

— У тебе такий вигляд, що випивка тобі б не зашкодила, — сказав Ґанеш.

— Душ мені б не зашкодив!

— Та годі тобі! Ми тільки по одній!

Та по одній з Ґанешем ніколи не виходило. Але з Ґанешем Мет завжди почувався добре, а мотелю до п’ятизіркового готелю було далеко.

— По одній, — попередив Мет.

— Так-так, — заторохтів Ґанеш, — таким чином я зможу додати цей бар до мого переліку.

Деяким людям кортіло побувати в усіх п’ятдесяти штатах, відвідати усі національні парки, пообідати в кожному мішленівському ресторані. А Ґанеш мріяв випити чарку в найхимерніших барах світу. Він хвастав, що побував у повністю зробленому з криги барі Швеції, у барі у формі домовини в Україні, у влаштованому в стовбурі шестисотлітнього дерева барі Південної Африки, у вампірському барі Токіо, у флорентійському барі, повністю оздобленому жіночою білизною. І той перелік можна продовжувати. Але тут на нього, напевно, чекало гірке розчарування.

Бар «Водопровідники» мав вигляд типової таверни невеличкого провінційного містечка, як його собі уявляли в Голлівуді. Більшу частину приміщення займала довга барна стійка, за якою на високих стільцях сиділо кілька місцевих, які витріщалися на власні відображення у тьмяному дзеркалі на стіні: сезонні робітники з сусідніх ферм, трубоукладальники зі зрошувального комбінату, кілька старожилів з набряклими обличчями, п’яничка. А от за окремими столиками публіка була молодшою. Стильні парочки — чужаки-заїжджі, які працювали на керівних посадах в «Адейр Ірігейшен», — сиділи за столиками, а в глибині приміщення юнаки та юнки років двадцяти грали в дротики та більярд.

Метові здалося, що всі вони повернули голови в їхній бік і завмерли, щойно він зайшов. Це нагадало йому Мексику, коли у джунглях несподівано зависла тиша: її жителі притихли, відчувши присутність чужого. Загроза. Тиша тривала лише секунду, затим звичний гамір бару повернувся.

— Маю для тебе сюрприз, — сказав Ґанеш.

Мет підозріло примружився.

З глибини бару з’явився гурт знайомих облич. Попереду — Кала, як завжди, неймовірно гарна. За нею нависав Ву-Джин, слідом — Софія у зеленій армійській сорочці. Замикав процесію Кертіс, який, схоже, виявився єдиним чорношкірим відвідувачем у барі. Звісно, їхній гурт не міг не привернути до себе уваги. Ґанеш викликав чортиків із табакерки. І вони повискакували, щоб підтримати Мета. Він щосили намагався стриматися від сліз.

— Ну от навіщо ви усі приїхали?! — пробубонів він, обіймаючи Калу, а потім Софію. Потиснув руку Ву-Джину, який не любив обіймів, притиснув до себе Кертіса.

Друзі усілися за два зсунутих разом високих столики. Ґанеш та Ву-Джин пішли до барної стійки замовляти.

Як завжди, усі чоловіки в барі витріщалися на Калу. Мет вважав, що вона до цього звикла. Непомітні й відверті погляди − від молодших, поціновувальні − від старших, що розумілися краще.

— Погляньте, старий музичний автомат! — вигукнула Софія і вхопила Калу за руку. — Ми на хвилинку!

Дівчата впевнено пробралися крізь юрбу відвідувачів і схилилися над засмальцьованим склом музичного автомата, тицяючи в нього пальцями й хихикаючи між собою. За мить приміщення заповнили вступні акорди «Дороги до пекла» у виконанні AC/DC. У Мета запекло в горлі, коли він почув улюблений гурт батька.

— Ти як? — запитав Кертіс.

— Як у поганому сні. Особливо отут.

Він знову поглянув на музичний автомат. До дівчат підійшли двоє чоловіків. Софія сміялася з чогось сказаного ними. Кала не звертала на них уваги, як завжди.

— Коли ви встигли приїхати? — запитав Мет. — Як ви мене знайшли?

— Ґанеш надіслав усім повідомлення сьогодні вранці, — пояснив Кертіс, — він купив усім квитки і замовив номери в готелі.

Кажуть, у багатих свої таргани в голові. Але це не про Ґанеша. Він здавався звичайним нью-йоркським студентом: здібний хлопчина, живе у задрипаній квартирі, покурює траву і клеїть дівчат. Але він таки був особливим. Попри усю його ексцентричність, Ґанеша відрізняла безкомпромісність. Коли їм усім не вдалося купити квитків на концерт, куди так кортіло потрапити, він заплатив музикантам і влаштував приватну вечірку. У його друзів не було грошей на весняні канікули? Він замовляв чартерний рейс і орендував бунгало на морі для всіх. Квитки до театру? Запросто. Похід до найдорожчого бару міста? Без проблем. Ґанеш не надавав значення матеріальним речам. Найважливішими цінностями для нього були нові враження і дружба. Грошей йому не бракувало, але вони були лише засобом для досягнення мети. У багатих таки свої таргани в голові.

Кертіс, прищурившись, оглянув Мета:

— Ти як, тримаєшся? Якщо тобі треба поговорити, якщо хочеш піти звідси, то можемо…

— Ні-ні, — відповів Мет, — вже бачити вас поряд для мене якраз те, що треба.

Повернулися дівчата.

— Де вже ті напої?! — вигукнула Кала і поглянула в бік барної стійки.

— Ті типи вас діставали? — запитав Мет.

— Ми з Нью-Йорка, не маленькі. Вміємо за себе постояти, — відповіла та.

Мет усміхнувся. Він не любив, щоб його жаліли, краще видимість нормальності.

Софія з реготом повідомила:

— Прикинь, їх звуть Буран і Грім. А брата їхнього — так вони сказали — звати Вітер. Сядь і плач!

Нарешті з’явилися Ґанеш з Ву-Джином, кожен із глеком у руках. Ву-Джин ніс ще й склянку води для Кертіса.

Через кілька хвилин Софія вже завела розмову про політику і пости в Твіттері, хлопці обговорювали спорт, а Мет з Калою, як завжди, сперечалися щодо роботи режисерів останніх блокбастерів. Здавалося, що вони знову в «Пурпурному зайці», як то бувало щоп’ятниці.

— М. Найт Ш’ямалан23 із Джорданом Пілом24 навіть поряд не стояв, — вставила Кала.

Мет пирхнув:

— Я згоден із тобою, що Піл повернув до життя жанр жахів. Зробив це дуже дотепно, привернувши до нього увагу знавців та суспільства в цілому. Та замість доказів своєї правоти я скажу тобі лише два слова: «Шосте чуття».

— А я тобі на це скажу свої чотири: «Аватар: останній володар стихій». Гірше не буває. До того ж у Піла ніколи не було стільки гонору, щоб брати собі найяскравіші епізодичні ролі у власних фільмах.

— Це зараз просто мода така — ненавидіти Ш’ямалана.

— Тобто ти хочеш сказати, що в мене немає власної думки і я тупо слідую моді?! — Кала сьорбнула пива і зиркнула на нього спідлоба. У її гарних очах блиснув гнів.

— Годі вам, розумники! — втрутився Ґанеш. — Поки я повернуся з повторними кухлями, щоб ця безглузда суперечка вже закінчилася!

Він рушив до барної стійки.

Здавалося, Кала згадала, хто вона і що тут робить.

— Вибач, — сказала вона Метові, — мабуть, мені не слід було…

Мет потягнувся через стіл і поклав долоню на її руку:

— Якщо твої погляди і слідують моді, то це тільки через те, що ти її задаєш.

Її очі зрадницьки заблищали: напевно, вона хотіла було щось сказати про його родину, щось таке, що змусило б їх обох плакати. Але стрималася, усвідомивши, що якраз цього і не слід робити.

— Я просто не розумію, як ти можеш так любити Ш’яма­лана!

Мет усміхнувся. У Кали був пунктик: вона, як і більшість снобів з факультету кінематографії Нью-Йоркського університету, ставилася зверхньо до М. Найта Ш’ямалана та його творчості. А от Мет любив його фільми за їхню віру в доленосність подій: герої його картин раптом розуміли, що усе в їхньому житті визначається заздалегідь, що наступає мить — і все стає на свої місця, що у кожного з нас є своя роль у всесвіті.

Метові думки перервала якась метушня біля барної стійки. Він не міг роздивитися як слід, що відбувається, але побачив, як розвіваються навсібіч чорні кучері, і здогадався.

— Чорт, — вилаявся він, підскочив зі стільця і став пробиратися через натовп до стійки. Біля барної стійки Ґанеш зчепився з трьома молодиками. Решта відступили, відчуваючи, що пахне смаженим.

Мет поклав руку Ґанешу на плече, не звертаючи уваги на інших:

— Що відбувається?

Кухоль Ґанеша був порожнім, руки міцно стиснуті в кулаки. Поряд з Метом, немов з-під землі виросли, вже стояли Ву-Джин та Кертіс.

— Ходімо до столу, — промовив Кертіс. — Воно того не варте.

Один із молодиків — з довгим кривим рубцем на бритому черепі, — дивлячись із викликом на Мета ійого друзів, сказав своїм товаришам:

— А ви чули таке: в нашому барі ошиваються чорний, китаєць і терорист?

Усі троє дружно зареготали.

До Мета підскочила Кала, зашепотіла на вухо:

— Не звертай на них уваги.

Мет знав, що слід послухати її, та замість цього сказав:

— Кореєць.

І подивився прямо в очі зухвальцеві.

— Що?

— Він — із Кореї, а не з Китаю, — відповів Мет, кивнувши на Ву-Джина.

Бритоголовий посунув на Мета, випнувши груди колесом.

Ву-Джин спробував розрядити обстановку.

— Ми не хочемо ні з ким сваритися, — сказав він.

Задерикуватий передражнив Ву-Джина, вдаючи азіатський акцент:

— Он як, не хоцете свалитися? Які гальні хлопціки!

Знову регіт.

— Може, вийдемо удвох, ти і я, поговоримо? — виступив наперед Ґанеш. — Чи ти без своєї ясновельможної свити не такий сміливий? — Ґанеш кивнув у бік двох молодиків за спиною у верховоди. То була цитата з історичного фільму, який Ґанеш із Метом дивилися разом, але ті три бовдури, звісно, її не впізнали.

Той із двох, який був здоровіший за інших, підтягнув штани.

— А тебе, Осамо бен Кабиздоху, ніхто не питав! — сказав бритий.

Мет вчасно вхопив Ґанеша за плече і смикнув на себе, утримуючи, щоб він не накинувся на образника.

Той уже нетерпляче тупцював, готуючись до бійки. У його напарників вигляд був не такий завзятий.

І тут Мет упізнав їх, отих двох. Він звернувся до меншого на зріст:

— Давненько ми з тобою не бачилися, Стіве. Як там твоя сестра?

Стів Елісон негайно опустив очі долу. В дитинстві вони вдвох були скаутами. Разом ходили в походи. Разом гуляли з дівчатами. Старша сестра Стіва мала важку форму інвалідності, була прикута до інвалідного візка, навіть їсти самостійно не могла.

— Нормально, — відповів Стів, соромлячись поглянути Метові в очі.

— А ти, Нете, все ще граєш у бейсбол? — звернувся Мет до більшого. Той колись був зіркою містечкової команди.

Нет також зніяковіло понурився.

Але їхній ватажок, чиє обличчя теж здавалося Метові знайомим, хоча він і не міг ніяк його впізнати, не вгамовувався:

— Ви, дристуни, можете розпускати слину, впадаючи в спогади, але оцей виродок, — він тицьнув пальцем Метові у груди, — гадає, що він і оті євреї-кіношники можуть виваляти нас у лайні, а потім являтися до нашого бару, ніби так і треба.

— Я не брав участі у серіалі, — нагадав Мет.

— Не ти, так твоя смердюча сімейка!

Тут кров ударила Метові в голову. Увесь той гнів, що він роками стримував у собі, вирвався на поверхню:

— Іще одне твоє слово про мою сім’ю — і Нетові зі Стівом доведеться виносити тебе звідси.

Раптом натовп навколо них розступився, пропускаючи дів­чину з густим темним волоссям. Вона підійшла до ватажка, ставши між ним та Метом.

— Рікі, що ти твориш?! Ось я мамі все розповім, тоді… — Вона замовкла, роззирнулася, підозріло поглянула на Мета з друзями. — Якщо ви його хоч пальцем зачепите, вас посадять за вбивство. У нього пластинка в голові. Один удар — і йому кінець.

Вона дивилася на Мета.

— Тобі краще знати.

Мет очам своїм не вірив. Після усіх довгих років, коли він згадував ту саму ніч на Бугрі, свій перший незабутній поцілунок. І ось тобі — Джессіка Вілер. Поки Мет стояв стовпом, приходячи до тями, натовп розійшовся. Джессіка відігнала Рікі, Стіва й Нета назад до їхнього столика, погрозивши їм наостанок пальцем. Усього кілька секунд — і їй вдалося втихомирити забіяк. Сором їм усім.

Мет повернувся до свого столу, краєм ока спостерігаючи, як дівчина продовжує розпікати трійцю, потім вона вхопила брата за рукав і потягла до підсобки. Вона, мабуть, працювала тут. Мет нарешті пригадав Рікі Вілера. Вони з Дені грали разом в одній футбольній команді, хоча й великими друзями ніколи не були. Тепер зовнішність у Рікі змінилася. Він не лише подорослішав і набрав вагу; його обличчя якось осунулося. Нечіткість мови, що Мет списав раніше на велику дозу алкоголю, насправді, напевно, пояснювалася травмою мозку. Мет раз у раз поглядав на двері підсобки, чекаючи, коли вийде Джессіка.

— Гей, алло! — Кала клацнула пальцями перед його обличчям.

Мет збирався відповісти, аж тут задзвонив його мобільний. На екрані висвітився номер агентки Келлер. Мет натиснув кнопку відповіді.

— Мете, це Сара Келлер.

Вона додала ще щось, але Мет не розібрав слів. У барі стояв страшний гамір.

— Мені вас погано чути. Зачекайте хвилинку. — Мет приклав мобільний до вуха і став пробиратися крізь юрбу.

— Зараз чути? — перепитала Келлер.

Мет якраз вийшов надвір. Він пройшов повз двох чоловіків, що курили на порозі, і рушив у напрямку парковки, що освітлювалася одним-єдиним вуличним ліхтарем.

— Так, тепер чути. Вибачте.

— Нічого. Мені сказали, що в Мексиці у вас виникло кілька проблем, — сказала Келлер.

— Можна й так сказати.

— Карліта Ескобар розповіла, що у вас був конфлікт з місцевою поліцією. Як ви почуваєтеся?

— Добре. Просто день якийсь… кінця-краю йому немає.

— Уявляю. — Вона помовчала. — Я сподівалася, що ми завтра зможемо зустрітися. У вас знайдеться час?

— Так, але я не в Нью-Йорку. Я поміняв квиток і прилетів до Небраски.

— Знаю, я теж. Ми зможемо зустрітися завтра вранці? Я бачила на мапі, що там на головній дорозі до центру є ресторанчик, може, поснідаємо разом?

— Так, звісно, хоча й не розумію, навіщо вам знадобилося подолати стільки кілометрів…

— Я вам усе поясню завтра. Але зараз у мене до вас одне запитання, хоча й нелегке.

Мет чекав.

— Ми б хотіли провести аутопсію.

— Аутопсію? — Мет занепокоївся. — Я думав… сказали, що витік газу… мексиканці заявили, що вони закінчили розслідування і справу закрито. Я не…

— Обіцяю, Мете, завтра я вам усе поясню. Але зараз мені треба передати відповідь Лінкольнському відділку, щоб спеціаліст не йшов додому.

— Не розумію. — Думки в Метовій голові роїлися, як бджоли. — Якесь безглуздя! Чому б…

— Мете, мені важко вам це говорити, але є низка фактів, що наводять на думку про можливість інсценування нещасного випадку.

Мет відчув, як у нього підкосилися ноги, а в грудях забрак­ло повітря.

— Мете, ви ще тут? — запитала Келлер.

— Тут. Добре, я даю вам свій дозвіл.

— Дякую. Ми так зрозуміли, що ваша тітка планує похорон на неділю. Отже, медики завершать усі роботи з розтину тіл завтра. Ми надаємо справі першочергової важливості.

Мет мовчки слухав, намагаючись оговтатися. Намагаючись відігнати з уяви образи тіл своїх рідних на холодних металевих столах.

— І ще одне, Мете, — сказала Келлер.

Мет не відповів.

— Я вам дуже співчуваю.

Мет натиснув кнопку відбою. Стояв біля старого бару, з якого лунала гучна музика. З якоїсь химерної причини його думки повернулися до розмови з Калою, до Джордана Піла і М. Найта Ш’ямалана та знаків долі.

І тут він збагнув. Можливо, в цьому вся річ. Можливо, саме для цього він вижив.

Щоб дізнатися, що насправді сталося з його рідними.