Останній страх

Раніше

По дорозі з Лінкольна Лів почувалася схвильованою, майже щасливою. Її батькові дозволять залишитися у будинку для догляду за літніми людьми. Вона приїхала до Адейра, щоб вирішити проблему, і в неї все вийшло. Вона вже не пригадувала, коли таке траплялося востаннє. Вона пишалася собою. Зателефонувала сестрі, щоб повідомити їй гарну новину і пересвідчитися, що з Томмі все добре, і навіть її песимістично налаштована сестра була вражена.

Лів керувала машиною, а її думки тим часом мандрували десь далеко. Вона відчинила обидва віконця спереду і пригадала, як іще підлітком ганяла на батьковій автівці, вітер гуляв по салону, розвіваючи її волосся. Музики вона не вмикала, то була фішка Евана з Дені. Замість цього слухала пісню вітру.

Лів подумала про Ноя. Ще з юних літ він мріяв піднятися на найвищі щаблі місцевої політики, стати губернатором, а потім перейти до вищої ліги — балотуватися до Сенату чи навіть у президенти Сполучених Штатів. І зовнішність у нього відповідна. Вродливіший зараз, аніж у юності, з бездоганно симетричним обличчям та кучерями, як у Кларка Кента. Повільні рухи і самовпевненість. Він ніби визрів. У тридцять років він уже став мером Адейра, і тоді всі гадали, що йому відкрита дорога у велику політику. Але життя внесло свої корективи. Після народження сина його дружина захворіла на рак. Та горе його не зломило остаточно, він зумів піднятися і стати другим чоловіком у штаті. І скоро стане губернатором.

Його кар’єрний успіх для Лів мав велике особисте значення — не через ностальгію від думки, що її колишній хлопець досягнув своїх мрій, а через можливість того, що Ной очолить Раду з помилувань. У Небрасці губернатор не наділявся владою самостійно надавати помилування. Цю функцію виконувала Рада з помилувань, до якої входили губернатор, головний прокурор та секретар штату. Губернатор Тернер позбавив її найменшої надії на помилування, а от Ной міг її відродити. Йому треба було лише набратися мужності. Він відважиться на таке? Лів сумнівалася. Ной був природженим політиком. Він мав нюх на політичні віяння, на настрої виборців. Чи сподобається їм, що він скористається новою владою, аби виправити несправедливість, проти якої так палко виступав на екрані? Можна сподіватися. Їй не залишалося нічого іншого, як спробувати.

Якщо Ной переконає раду і Дені помилують, то, можливо — тільки можливо! — їхнє життя принаймні трішки нагадуватиме те, яким воно було «Раніше». Звісно, і тоді воно не було бездоганним. Ще до арешту Дені вони з Еваном мали певні труднощі. Вона зраджувала чоловіка. І своїх дітей. Її мучила совість, але вона вирішила не зважати.

Не сьогодні.

Вона з’їхала з траси у напрямку Адейра, проїхала через місто і звернула на сільську дорогу, що вела до батьківської домівки. Вона знову пригадала свою юність. Після повороту дорога здіймалася вгору, і вона збиралася піддати газу, як робила у шістнадцятилітньому віці, коли поверталася додому з новенькими правами.

Коли до дому залишалося лише кілька хвилин, Лів спробувала знову зателефонувати Евану. Їй не терпілося поділитися з ним новинами. Але замість голосу чоловіка почула автовідповідач. Вона прослухала запис його голосу, що зливався з гомоном вітру. Еван давним-давно не змінював запису на автовідповідачі. Його голос лунав весело і привітно. Як у того чоловіка, у якого вона колись закохалася.

Після сигналу Лів сказала:

— Привіт, це я. Передзвони мені, коли матимеш час. У мене є новини, — вона помовчала, — гарні новини.

Гарні новини. Вона вже так давно не отримувала гарних новин. Лів натиснула на педаль газу, і орендована автівка прискорила хід. На славнозвісному повороті вітер у салоні засвистів гучніше, і її волосся розлетілося навсібіч.

Отоді в дзеркальці заднього огляду вона побачила червоні вогні «мигалки».