Останній страх

Розділ 22

Директор «Сутінкових лугів» усміхнувся Лів і жестом запросив сідати. Деніс Ченґ був одягнутий у штани кольору хакі та червоний фірмовий кардиган. На робочому столі ніяких документів, бездоганно чистий робочий кабінет, що свідчив про перфекціонізм його власника.

— Місіс Пайн, дякую, що погодилися зустрітися зі мною.

— Прошу, називайте мене Лів, — промовила вона, намагаючись надати розмові невимушеності. Якщо їй не вдасться переконати цього чоловіка залишити батька у закладі, це стане справжньою катастрофою.

— Лів, — повторив Ченґ і зітхнув, — шкода, що доводиться познайомитися за таких обставин.

Лів кивнула. Вона не пригадувала, щоб під час її навчання у школі у них були діти з азіатських родин. Небраску важко було назвати мультикультурним центром. Але на загальному тлі штату Адейр дещо виділявся. «Адейр Ірігейшен» приваблювала людей з усієї країни, спокушаючи менеджерів високою зарплатою та відносною дешевизною проживання, а також обіцянками безпечного життя для їхніх дітей. Навіть після переїзду Пайнів компанія все ще була їхнім основним джерелом прибутку, залишаючись основним клієнтом Евана як співробітника бухгалтерсько-аудиторської фірми. Близький шкільний друг її батька був віце-президентом «Адейр Ірігейшен», а тому навіть після того, як Евана перевели до Чиказького офісу, продовжував користуватися його послугами.

— Я щиро сподіваюся, що ми зможемо якось усе владнати, — сказала Лів, — мій батько був провідною фігурою цієї громади. Він виростив тут своїх дітей, так само як і його батько свого часу. Він відпрацював на компанію сорок років, тренував місцеву футбольну команду. До того ж він добра, чуйна людина. Він просто…

Ченґ підняв руку, не агресивно. Просто запевняючи, що йому все ясно і продовжувати не треба.

— Ніхто не ставить під сумнів вдачу вашого батька чи його вклад у розвиток нашої громади. Просто, враховуючи його теперішній стан, ми не впевнені, що маємо необхідні ресурси, щоб задовольнити його потреби та забезпечити йому ті умови, на які він заслуговує.

Лів відчула, як її очі наповнюються сльозами. Можливо, причиною була зустріч із батьком чи повернення до рідного міста, але емоції брали гору.

— Невже справді нічого не можна зробити?! Можливо, призначити додаткову доглядальницю, щоб час від часу перевіряла, чи він на місці? Або поговорити з його лікарем стосовно медикаментів? Я бачила його сьогодні. Він трішки розгублений, але…

Вона поглянула на Сінді, шукаючи її підтримки. Але сестра сиділа мовчки з непроникним виразом обличчя.

Лів продовжила:

— Він прожив в Адейрі ціле життя. Інші заклади розташовані так далеко звідси, і…

Вона замовкла, не закінчивши фрази, бо помітила, що Ченґ хоче щось сказати.

— Як вам уже казала ваша сестра, ми розглядали можливі рішення, — промовив Ченґ.

Лів подивилася на Сінді, але та й далі мовчала.

— Річ у тому, — сказав Ченґ, нахилившись ближче, — що наша компанія зараз відкриває кілька нових закладів у нашому штаті, ми якраз отримуємо на них ліцензії. Але один із конкурентів вставляє нам палиці в колеса, висуваючи необґрунтовані скарги. Не щодо рівня догляду за пацієнтами, — швидко додав він, — щодо того, ніби ми нечесно занижуємо ціни, намагаючись викинути своїх конкурентів із бізнесу.

Лів ніяк не могла второпати, куди він хилить.

— До губернатора Тернера нам не вдалося достукатися, а от віце-губернатор — він же родом з Адейра, як вам відомо, — завжди виявляв принаймні бажання нас вислухати. Але у нього були зв’язані руки.

Ченґ засовався на стільці:

— Ви, напевно, вже чули, що…

— Що Ной Браун незабаром займе місце Тернера, — закінчила за нього фразу Лів. Ось у чому річ.

Ченґ кивнув.

— Наскільки мені відомо, ви з ним у школі близько дружили і, можливо, ще й досі якось спілкуєтеся…

Насуплений погляд Лів із Ченґа перемістився на сестру, але та на неї навіть не глянула. Нарешті вона здалася і попри власне бажання відповіла:

— Кажіть, що я маю зробити.