Останній страх

Розділ 11

Мет вискочив із будинку, а Джейн усе його кликала. Прорвався через юрбу фотографів і спіймав таксі до аеропорту Ла-Гвардія. Він сидів на старому порепаному задньому сидінні, утупившись порожнім поглядом перед собою. Як у фінальній сцені фільму «Майкл Клейтон»11. Таксист ударив по гальмах, коли якась автівка їх різко підрізала, а потім облив негідника брудною лайкою через віконце.

Метові подумалося: якби вони зараз розбилися, мало б хто за ним сумував. Джейн улаштувала б нову показуху, як вона побивається. Ну і, звісно, їхня компанія з Робін-Холлу зібралася б, щоб посумувати, підняти кілька тостів на згадку про Мета Пайна. Але вже зовсім скоро він залишиться для них у минулому. Поговорять про чорну долю, про родинне прокляття чи славнозвісні трагедії. Одного Пайна помилково засудили за вбивство, чотирьох Пайнів убито у результаті химерного нещасного випадку під час відпустки, а ще один — як там його звали? — загинув у автомобільній аварії дорогою до аеропорту, коли збирався летіти по тіла померлих членів своєї родини. Сказали б: лови мить і насолоджуйся життям, якщо тобі не випала доля Пайнів.

«Не сьогодні», — подумалося Метові, коли таксі зупинилося перед входом до термінала. Усередині він назвав похмурому працівникові отриманий від ФБР код замовлення і отримав квиток. Потім знайшов банкомат і полегшено зітхнув, коли після кількох невдалих спроб йому таки вдалося пригадати ПІН-код кредитної картки: 1010. Його батьки вживали цей пароль усюди: 10 жовтня, день і місяць, коли вони вперше зустрілися у коледжі. На нього знову накотила хвиля розпачу. Поклавши до кишені п’ятсот доларів, він приготувався до звичних тортур сучасних перельотів: довжелезна черга, зняти взуття, ніяких рідин у багажі. І от він нарешті опинився біля свого ґейту зі спортивною сумкою на плечі.

Мет довго сидів на стільці з пресованої пластмаси, бездумно втупившись у засклену стіну перед собою, звідки вид­нілося летовище. У перших променях літаки злітали в ранкове небо і приземлялися. Тисячі й тисячі незнайомців, чиї дороги після цього випадкового перебування в одному місці ніколи більше не перетнуться. Піщинки на морському березі. Мурашки у здоровенному мурашнику. Йому треба якомога швидше струсити із себе гнітючі думки.

О половині на десяту біля ґейту пожвавішало. Саме тоді у Мета виникло відчуття, ніби хтось за ним спостерігає. Він краєм ока оглянув юрбу навколо: бізнесмени, втуплені у власні смартфони, підлітки-студенти з бубликами-подушками на шиях, лише кілька вишукано одягнених мандрівників серед загальної маси. Але винуватця свого хвилювання він не помітив. Хоча й був упевнений у тому, що за ним слідкують. Він добре знав це відчуття.

Мет із самого початку відмовився від участі у зйомках документального фільму, але все одно йому не можна було уникнути сімейних фото, старих заголовків у пресі і невпинних переслідувань протягом усього часу, поки виходили усі десять серій. Коли оті тортури нарешті скінчилися, незнайомі люди ще дов­гий час проводжали його бентежним поглядом, намагаючись уторопати, де вони могли його бачити. А ті, хто щиро вірив у невинність Дені Пайна, відразу пригадували, і Метові доводилося довго вибачатися і відмовлятися від селфі, посилаючись на нелюбов до обіймів. Йому анітрохи не кортіло стати часткою загальнонаціональної таємниці, ключем до загадки, у якій журналісти та інтернетні детективи розвивали численні теорії й марнували неймовірну кількість часу на пошуки розгадки цієї детективної історії.

Оте телешоу зачепило за живе кожного. Чарівну дівчину вбито у найжорстокіший спосіб. Вродливого хлопця-американця — мрію кожної дівчини — несправедливо засуджено. Невелике провінційне містечко постає у найгіршому світлі. І, звичайно, підозри падають практично на кожного жителя.

У документальному телесеріалі особливо часто згадувався один, Боббі Рей Хаєс. Він уже відсидів у в’язниці за вбивство кількох молодих жінок. Ґвалтував їх, убивав, а потім розтрощував їм череп каменем. Преса доволі тупо прозвала його «Розтрощувач». У залежності від їхнього походження та місця проживання публіка обзивала увесь клан Хаєса білим лайном, тупими південними фермерами або гопотою. А після виходу фільму взагалі більше не переймалася добором висловів. І наймолодшого у сімействі, небезпечного чоловіка з акулячим поглядом на ймення Боббі Рей, негайно внесли до переліку головного кастингу як страшного кілера жінок.

Мет поглянув на чоловіка у коштовному на вигляд діловому костюмі, який старанно вдавав, що не дивиться на нього. Він явно відповідав характеристикам типового профілю. «Фани» Дені Пайна, як правило, належали до заможного прошарку суспільства, яким просто в голові не вкладалося, що можна засудити до в’язниці невинного, і які не помічали, що найчастіше таке трапляється з бідними. Нехай би поспілкувалися з Метовим батьком; він би розповів їм про 2 582 осіб з Національного реабілітаційного реєстру, яким довелося провести за ґратами 23 540 років за злочини, яких вони не скоїли.

— Мете, — почув він голос за спиною. То була агентка ФБР. Келлер.

— Привіт, — відізвався він.

— Я чула, що сьогодні вранці з вами стався прикрий випадок, — продовжила Келлер.

Мет не зрозумів. Адже він не подавав заяви на того, хто штовхнув його на вулиці. І це трапилося лише кілька годин тому.

Вона протягнула йому свій мобільний, на екрані якого відображався випуск новин із заголовком: НАПАД НА ЩЕ ЖИВОГО ЧЛЕНА РОДИНИ З «ЖОРСТОКОЇ НАТУРИ».

Мет застогнав.

— А ще — у ранковому випуску «Таймс» сьогодні надрукували велику статтю про вашу родину.

Її слова пролунали як попередження.

— Ви як? Що сталося? На вас справді напали?

Мет розповів їй про чоловіка з рубцем від заячої губи.

— Чому ви мені не зателефонували? Або не повідомили про це Поліцейське управління Нью-Йорка? А якщо…

— Нічого зі мною не сталося, всього лише кілька синців. Я погано розгледів того типа, і він у мене нічого не поцупив. Отже, повідомляти немає про що.

Келлер його відповідь не дуже потішила, але вона мало що могла вдіяти. Вийняла аркуш із сумки:

— Ось вам ім’я та прізвище нашого службовця з консульства, він зустріне вас в аеропорту. Він знає, куди їхати, але про всяк випадок я ще вказала адресу поліцейського відділення та прізвище місцевого поліцейського, який займається розслідуванням.

Мет поглянув на аркуш, склав його і поклав до нагрудної кишені, де лежав паспорт.

— Сподіваюся, ідеться лише про формальності, — промовила Келлер. — Підпишете потрібні папери, і вони віддадуть тіла, тобто дозволять вивезти вашу сім’ю. Консульство допоможе оформити документи для перевезення.

Мет кивнув.

Келлер вручила йому складений удвічі номер «Таймсу». Мет поглянув на першу сторінку. Від побаченого фото різонуло в серці. То було селфі усієї родини на тлі Канкунського аеропорту. Вони разом кривлялися перед об’єктивом. От чорт, звідки у «Таймсу» цей знімок? Він збагнув, що мама, напевно, опублікувала його на Фейсбуку, де так старанно вдавала, що в її сім’ї все добре, усім велика подяка. А під фотографією — підпис:

ЕВАН ПАЙН (51), ОЛІВІЯ ПАЙН (51), МАРҐАРЕТ ПАЙН (17), ТОМАС ПАЙН (6).

Ще нижче, під селфі, — окремі фото Мета й Дені. Метове — теж взяте з Фейсбука, ще з минулого літа. А знімок Дені — той самий, з дня арешту.

— Я не хочу цього читати.

— А я і не прошу вас цього робити, — відповіла Келлер. — Але схоже на те, що мексиканські колеги не відзначаються особ­ливою кмітливістю та підготовкою. А тому, якщо вони запитають вас про якісь докази вашої належності до родини, оці фото зможуть стати в пригоді. Це також може нагадати їм, що світ уважно спостерігає за тим, як вони займаються справою.

Спотворений динаміками голос щось промугикав. Важко було зрозуміти, що саме, але мандрівники заворушилися і стали в чергу на посадку.

— Добре, — промовив він. — Мені пора.

— Мабуть, оце вам не буде зайвим. — Келлер вручила йому його власні гаманець і мобільний.

— Дякую.

— Ви не уявляєте, скільки було мороки. Вибивайло незаконно перепродує забуті мобільні. А в гаманці грошей немає.

Їх там ніколи й не водилося.

Мет поглянув на потрісканий від численних падінь екран айфона. Батарея виявилася повністю зарядженою — дякувати Келлер, без сумніву. На заставці була фотографія Джейн, яку вона сама виставила. На знімку вигляд вона мала особ­ливо величавий.

— Ви знайшли в ньому щось корисне?

— Ми не перевіряли. Нам потрібен був ваш пароль. І ваш дозвіл. — Келлер поглянула на нього. — Можна?

Мет торкнувся пальцем екрана, щоб розблокувати. Глибоко вдихнув, перш ніж узятися за перевірку повідомлень. Їх там виявилося сотні. Багато з незнайомих номерів, але десятки — від друзів. Нових повідомлень від батька не було. Одне — від мами про те, що вони вже у літаку і що вона його дуже любить. Вона завжди так робила, коли подорожувала літаком. Фаталістична пересторога на той випадок, якщо літак упаде.

І тут він побачив його. Непрочитане повідомлення від Меґі.

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 4

«Голмси та Ватсони»

УДОМА В ПАЙНІВ — РОБОЧИЙ КАБІНЕТ

Дванадцятирічна МЕҐІ ПАЙН сидить за письмовим столом. Довкола купи папок і гори документів. На задньому плані встановлено саморобну робочу дошку для розслідування злочину, на яку червоними стрічками скотчу наклеєно вирізки з газет, кнопками причеплені численні фотографії та інші матеріали у вигляді постів. На Меґі — футболка із зображенням коня, на зубах — брекети.

МЕҐІ

Мій брат Мет любить кінофільми, він їх уже, мабуть, мільярд подивився. Якось моя найліпша подружка ночувала у мене, і ми з нею підглядали за ним, як то ми зазвичай робимо. І я подивилася уривок з одного фільму — не пам’ятаю, як він називався. І там одні юристи, їм вдалося виграти справу завдяки тому, що вони ретельно переглянули усі документи в канцелярії округу. І це наштовхнуло мене на думку.

Передній план на руки Меґі, що копирсається у ящику. Витягує стосик документів. Її обличчя просто сяє від гордості за свою знахідку.

МЕҐІ

Отже, коли ми поїхали до Небраски, щоб провідати дідуся, я пішла до офісу секретаря округу і сказала, що для шкільного проєкту мені треба виконати одне пошукове завдання — то була правда. Місіс Мелгуз дозволила мені покопирсатися у старих документах. І ось що я знайшла.

ЗНОВУ В СТУДІЇ

ЕВАН ПАЙН сидить на стільці, на чорному тлі.

ЕВАН

Меґі принесла мені записи кількох поліцейських опитувань. В одному згадувався якийсь підозрілий тип на вечірці — тій самій, де Шарлот востаннє бачили живою. В іншому — то був анонімний телефонний дзвінок — той, хто дзвонив, заявляв, що вбивство Шарлот дуже нагадує два інших убивства, вчинених у Канзасі. Після того як Дені посадили до в’язниці, кількох дівчат у Канзасі, Небрасці та Міссурі було вбито так само: їм розтрощили голови великим каменем.

ВСТАВКА — ГАЗЕТНИЙ ЗАГОЛОВОК

«Прорив у справі з Розтрощувачем: заарештовано пенсильванця за справами про звірячі вбивства».

ЕВАН

Стороні звинувачення не вдалося цілком перекрутити протоколи й свідчення. Якби ми ще в той час належним чином вивчали справу Розтрощувача, то сьогодні б не опинилися у цій ситуації. Те, що адвокатові Дені не надали змоги ознайомитися з усіма протоколами, — порушення закону. Тепер перед нами спроба приховання виправдальних доказів. Ми отримали перший великий прорив у намаганні повторного оскарження вироку.

УДОМА В ПАЙНІВ — РОБОЧИЙ КАБІНЕТ

Еван та Меґі сидять разом за столом і вивчають документи.

ЕВАН (ГОЛОС ЗА КАДРОМ)

Відтоді ми боремося разом, Меґі та я. Голмс та Ватсон. Хоча я й не певен, хто з нас Голмс, а хто — Ватсон.