Останній страх

Розділ 30. Сара Келлер

Хмарочоси, що тягнулися вздовж Мічиган-авеню, заливало яскраве вранішнє сонце. Тим часом Сара Келлер увійшла до холу багатоповерхового бізнес-центру, де розташовувався Чиказький філіал компанії «Марконі». Сара працювала над матеріалами стосовно компанії протягом двох років: спілкувалася з колишніми працівниками, перевіряла банківські рахунки, аналізувала особові справи керівників. А тому візит до компанії у реальному житті викликав у неї химерне відчуття. Окрім головного офісу в Нью-Йорку, в «Марконі» були ще філіали в дев’яти штатах, і не весь її бізнес був нелегальним — принаймні так вважала Келлер. Тільки в Чиказькому офісі було щось нечисто.

У фоє бізнесцентру за адресою Норт-Мічиган-авеню, 875, до столика сек’юриті тягнулася довга черга відвідувачів: чоловіки й жінки у строгих ділових костюмах поспішали на зустрічі до юридичних контор, телефонних агентств та інших фірм, що розташовувалися у величезному стоповерховому хмарочосі. Келлер терпляче дочекалася своєї черги, а потім показала охоронцеві за столиком свій значок агента ФБР. Не моргнувши оком і без зайвих запитань охоронець вручив їй перепустку. Він не працював на «Марконі», до його обов’язків входило не допускати сторонніх до внутрішніх ліфтів. Від нього клопоту ФБР не виникне. Ніякого паралічу аналізу.

Келлер опинилася у ліфті з купкою офісних службовців, які всі як один утупилися в екрани своїх мобільних. Вона усміхнулася хлопчині за двадцять у пом’ятих штанях, з чотирма пластянками кави у картонці. Від підйому ліфта Сарі заклало вуха.

Перед цим вона дві години спілкувалася з колегами з Чиказького відділку ФБР, щоб проінформувати їх щодо компанії. Як і попереджував Стен, чиказькі колеги поводилися як слон у посудній крамниці, їх аж тіпало від бажання накинутися на «Марконі» і скрутити їй шию. Вона ледве умовила їх тримати себе в руках. Вона подасть сигнал — один раз клацне ручкою, що слугувала за передатчик, — якщо виникне потреба штурмувати офіси. Сару така можливість не тішила. Вона хотіла і далі працювати над справою. Хоча у них уже накопичилося достатньо доказів. Виплати з рахунків низки компаній, що контролювалися картелем. Складна схема переказів через інтернетні мережі та підставні фірми для відмивання нелегальних фінансів. Повернення грошей на рахунок після утримання чималих комісійних. Але в них не було жодного свідка, який міг би стати перед судом і озвучити повну картину. Р. Стентон Джоунс, їхній підставний агент, якому на самому початку вдалося проникнути до штату компанії, кудись зник. Можливо, його насадили на дерев’яну палю або розчинили у бочці з кислотою, як то полюбляли чинити в картелі «Сіналоа» зі зрадниками. Чи, можливо, він вирішив змінити ім’я і розпочати нове життя. Пристрої прослуховування в телемережі «Марконі» не виявили анінайменшого натяку на те, що сталося з уже немолодим бухгалтером. Виникало враження, що керівництво фірми так само було здивоване зникненням Джоунса, як і будь-хто інший.

Команда Келлер розшукала кількох колишніх співробітників компанії і поспілкувалася з ними, але ніхто з них не повідомив нічого суттєвого, окрім тих даних, які Сара вже мала після двох років перевірок та аналізу матеріалів справи. Вона хотіла поговорити з Еваном Пайном, тому що ті співробітники, яких звільняють з роботи попри їхнє бажання, завжди охочіше діляться негативною інформацією про своїх колишніх роботодавців, але той помер раніше, ніж вона встиг­ла з ним зустрітися. Правда, що його вбили, як то стверджують журналісти? Чи йшлося про вбивство із самовбивством? За результатами аналізу історії інтернетного пошуку з сервера родини, який провели комп’ютерні спеціалісти ФБР, виходило, що Еван, а не Лів здійснював пошук інформації, як накласти на себе руки. Можливо, так воно й було. Але вбити дружину і власних дітей? Наскільки Сарі вдалося вивчити характер цього чоловіка, він не міг такого вчинити. Більшість інтернетних пошуків свідчили про його піклування про них, про те, що з ними станеться після його смерті.

Келлер вийшла з ліфта на тому поверсі, де розташовувалися офіси компанії «Марконі». Там було так, як вона собі й уявляла, — не занадто гламурно, не дуже пишно. Стримана вишуканість. Ніякої вульгарності чи бажання розкидатися грошима.

Хоча слід було визнати, що дівчина на рецепції вражала: неймовірно вродлива, з бездоганними рисами моделі. Келлер уважно придивлялася до неї, поки наближалася до її столу. Адже з найперших вражень та зустрічей можна винести для себе дуже багато. Секретарки з рецепції — особливо в невеликих філіях компаній, як оце в «Марконі», — знають усі таємниці. Вони бачать, хто приходить і виходить, крутяться у тих колах, де обговорюють усі офісні плітки, і їм потрібне щось таке, що примиряло б їх з їхньою нудною роботою. Ця дівчина здавалася занепокоєною? Зляканою? Незворушною? Чи раділа нагоді якось розважитися у повсякденних робочих буднях?

— Добрий день, — привіталася Келлер якомога привітніше, — я спеціальний агент Келлер. Мені треба поговорити з Девіном Мілбанком.

Келлер показала свій значок агента ФБР, уважно спостерігаючи за обличчям дівчини.

— Одну хвилинку, — відповіла та. Дівчина усміхалася, але Келлер помітила, як сіпнувся куточок її губів. У її очах промайнула ледве помітна тінь.

Секретарка клацнула по клавіатурі й промовила в мікрофон навушників:

— Шеріл, тут спеціальний агент Келлер із ФБР, хоче поговорити з містером Мілбанком.

Вона замовкла, слухаючи, що їй відповідають.

— Ні, вона не сказала.

Тут її погляд знову зосередився на Келлер:

— Сідайте, будь ласка, агентко. Зараз хтось вийде.

— Я краще постою, — відповіла Келлер просто для того, щоб побачити реакцію секретарки. Та знову посміхнулася, нервово труснула головою.

Келлер терпляче чекала, милуючись прекрасним виглядом верхівок інших хмарочосів та зеленої води озера Мічиган, що поблискувало на горизонті. Минуло майже десять хвилин, перш ніж іще одна вродлива жінка вийшла до приймальні. Затримка мала означати, що керівництво філіалу похапцем провело підготовче обговорення, перш ніж її прийняти. Можливо, навіть запанікувало. Жінка провела Келлер до дверей конференцзали зі скляними стінами. Стінне скло мало матове покриття, а тому Келлер не могла побачити, що відбувалося у сусідніх приміщеннях.

Жінка притримала двері розчиненими. Побачивши Келлер, двоє чоловіків у залі підвелися.

Перший був дещо вищим, аніж вона собі його уявляла. Вона бачила його лише на фото та по телевізору. Голова Чиказького філіалу компанії «Марконі» Девін Мілбанк. Якщо у філіалі справді велися темні справи — а вони таки велися! — то це його вина.

— Спеціальний агент Келлер, — привітався він густим баритоном. Міцно потиснув їй руку, прямо дивлячись в очі. Він повернувся до другого чоловіка, значно нижчого, огрядного, у темно-синьому в тонку білу смужку костюмі. — Це Мел Бредфорд, наш голова юридичної служби.

Чоловік протягнув їй руку з товстими пальцями-сардельками і мляво потиснув.

— Ми чекаємо ще на когось? — поцікавився Мілбанк.

— Ні, я сама, — відповіла Келлер.

Той кивнув, вдаючи схвалення. Або полегшення: навряд чи йтиметься про щось серйозне, якщо з ФБР прислали лише одну людину, та ще й жінку.

Вони розсілися по один край довгого блискучого столу.

Розмову розпочав Мілбанк:

— Не кожного дня до нас навідуються з ФБР. Чим ми можемо вам допомогти, агентко Келлер?

— Ідеться про Евана Пайна.

Юрист поруч з Мілбанком відразу якось розслабився. Усівся зручніше, розвалившись у шкіряному кріслі.

— Яка страшна трагедія, — промовив Мілбанк, — навіть не віриться!

Келлер кивнула:

— Схоже на нещасний випадок, але коли громадянин США гине за кордоном, ми повинні все ретельно перевірити.

— Розумію, — кивнув Мілбанк, — нам уже дзвонили кілька разів журналісти. Після того телефільму Еван став чимось на зразок телезірки.

— Як довго містер Пайн працював у вас? — запитала Келлер, хоча й сама знала, але треба було з чогось починати, щоб його розговорити.

— Тут, у нас, — років сім. А раніше він майже двадцять років пропрацював у філії Омахи. Компанія дозволила йому перевестися через справу з його сином. Родині треба було перегорнути сторінку і розпочати нове життя.

Він навіть словом не обмовився про звільнення Пайна.

— Ви можете назвати мені тих, із ким у містера Пайна в офісі були дружні стосунки?

Мілбанк зітхнув:

— Еван не прагнув встановлювати дружні стосунки з колегами. У цьому полягала складність.

— Що ви маєте на увазі?

— Еван тримався осторонь від колег. Завжди був задумливий, стривожений. Перші два роки ми пояснювали його поведінку переїздом. Але й надалі нічого не змінилося. Аж поки не вийшов на екран отой фільм, ми гадки не мали про його внутрішній стан.

— Але протримали його на роботі протягом семи років. — Фраза Келлер нагадувала швидше констатацію факту, аніж запитання.

— Бо він мав дуже важливого клієнта, — пояснив Мілбанк, — фірма «Адейр Ірігейшен» берегла йому вірність. Вони завжди обслуговувалися у нього, навіть після виходу шоу на Нетфліксі. Здається, головний директор фірми був давнім другом Еванового тестя.

— Я так розумію, останнім часом щось змінилося? Раз ви його недавно звільнили?

Мілбанк засовався на стільці:

— Старий головний директор фірми пішов на пенсію, при­йшов новий і змінив практично все керівництво і постачальників, включно з бухгалтерським обліком. Еван передав усю поточну роботу іншим співробітникам нашої компанії, і коли керівництво в Адейрі змінилося…

— А документальний серіал якось із цим пов’язаний? — запитала Келлер. Вона й сама не знала чому. У ньому Евана зобразили як чоловіка з нестабільною, навіть маніакальною психікою. Зовсім не таким, якому хочеться довірити власні фінанси.

— Скажімо, не покращив ситуації, — відповів Мілбанк.

Келлер придивлялася до Мілбанка. Його сірий костюм гармоніював із сивим волоссям. Він не підганяв її, намагаючись якомога швидше завершити розмову, не поводився неввічливо чи зверхньо. Але все одно Келлер відчувала його напруженість.

— Коли ви востаннє розмовляли з Еваном?

Мілбанк замислився:

— Напевно, з рік тому.

Обличчя Келлер витягнулося від здивування.

— Про звільнення його повідомив його безпосередній керівник, — пояснив той, випередивши її наступне запитання.

Як вишукано, після більше ніж двох десятків років роботи на компанію! Келлер відчула, як у ній наростає гнів. У Евана була сім’я, четверо дітей, а вони так безцеремонно вказали йому на двері!

Келлер проглянула свої нотатки. Вона могла б, звісно, ставити усі запитання за переліком, але вийшло б тупе марнування часу. За свою кар’єру вона провела сотні опитувань. Цей шлях приведе її в нікуди.

Девін Мілбанк знову посміхався, граючи роль готового до співпраці керівника компанії. Келлер укотре спали на думку предмети пошуків Евана Пайна в інтернеті. Він збирався накласти на себе руки, щоб врятувати родину від фінансового краху. І зараз перед нею сидів оцей чоловік, який навіть не завдав собі клопоту повідомити Еванові про звільнення, дивлячись йому в очі. Вона перевела погляд на юриста, якому взагалі не було діла до їхньої розмови, він цілком зосере­дився на власному мобільному.

— Іще кілька запитань — і я надам вам можливість повернутися до вашої роботи, — сказала Келлер.

— Звичайно, — відповів Мілбанк, — якщо це якось може допомогти.

— Як давно «Сіналоа» є вашим клієнтом? — Келлер дивилася Мілбанку прямо в очі.

Чоловік витримав удар, намагаючись залишатися незворушним. А от юрист уже більше не втуплювався у мобільний.

— Я думав, що ви прийшли поговорити про Евана Пайна, — зауважив юрист. — Наскільки я зрозумів, у містера Пайна був лише один важливий клієнт, а тому я не…

— Це стосується містера Пайна, — відповіла Келлер.

То була правда. Вона збиралася поговорити з Пайном щодо можливої негативної інформації про компанію, яка його звільнила. Навіть якщо в ній не було ані краплі правди. Скільки народу навіть уявлення не має, до якої брехні доводиться вдаватися органам правопорядку, щоб докопатися до суті.

Мілбанк відповів:

— Ця назва мені незнайома, але ми насамперед дбаємо про конфіденційність наших клієнтів. Я не розумію, яким чином…

— Це дуже просте запитання.

Мілбанк перевів погляд на юриста.

— Агентко Келлер, ми із задоволенням призначимо дату і час наступної зустрічі, щоб обговорити з представниками ФБР будь-які питання, але зараз я раджу містеру Мілбанку не відповідати на подальші запитання.

— Виходить, спершу слід зателефонувати до Мексики? — поцікавилася Келлер. Затим один раз клацнула ручкою.

Замість відповіді юрист підвівся:

— Боюся, на цьому нашу зустріч завершено.

Оце іще одна річ, про яку більшість людей не знають: не можна казати представникам органів правопорядку, що зустріч завершено, і поводитися грубо, навіть якщо тебе не заарештували.

Келлер заперечно похитала головою:

— Я не впевнена. — Вона і не думала підводитися з місця.

І юрист, і Мілбанк уже стояли.

— Назвіть мені ім’я вашого безпосереднього начальника, — заявив юрист. — Гадаю, він не дуже зрадіє, якщо дізнається…

Келлер махнула рукою, наказуючи тому замовкнути, і ніби ненароком поглянула на екран свого телефона. Перевірила, що повідомлення отримано, і нарешті перевела погляд на них.

Чоловіки втупилися в неї, не знаючи, що їм тепер із нею робити. Вона і не збиралася йти. Сиділа собі спокійно, ніби їй взагалі ні до чого у світі не було діла.

Юрист хотів було щось сказати, але Келлер вдруге жестом заткнула йому рота.

— Зачекайте. — Вона схилила набік голову, приклала долоню до вуха, ніби прислухаючись до чогось.

Помовчала хвилину і додала:

— Ось так.

Мілбанк та юрист здивовано витріщилися на неї.

І тут на сходах загупотіло. Двері різко розчахнулися, скляні стінки затремтіли, до кімнати увірвався високий чоловік у формі й важких чоботах, а за ним — з десяток чоловіків та жінок у синіх вітрівках.

Келлер намагалася нічим не видати свою втіху, коли Кол Бученен вручив юристові ордер на обшук. Юрист прочитав документ і пополотнів.

— Покличте увесь персонал до конференцзали, — гаркнув Бученен на директора Чиказького філіалу «Марконі» та голову юридичної служби, — негайно!

Стен мав рацію, коли давав характеристику Колу: ЗТЛ.

Тепер Келлер підвелася і простягнула руку до Мілбанка:

— Будь ласка, віддайте мені ваш мобільний.

Червоний від люті юрист усім своїм огрядним тілом втиснувся між Келлер та Мілбанком.

— Відійдіть, будь ласка, — спокійно сказала Келлер.

Юрист не рушив з місця.

— Як хочете, — промовила Келлер і спритним рухом одягла на нього наручники.

Раніше вона про таке не чула. Зазвичай юристам у смугастих костюмах не дуже до вподоби, коли обмежують їхню фізичну свободу. Краєм ока вона впіймала на собі захоплений погляд Кола Бученена. «І хто тепер із нас двох ЗТЛ?» — промайнуло в неї в голові.

Келлер надала можливість агентам виконувати свою роботу. Вона сподівалася, що ті знайдуть документацію, яка підтвердить брудні махінації дрібних службовців, а ті вкажуть на своїх керівників і таким чином додадуть дещицю людського фактора до справи «Марконі», якої їй бракувало. А якщо ні, то доведеться обмежитися лише документацією.

Келлер обійшла службовців філіалу, яких зібрали до конференцзали, і рушила до ліфта. Поки ліфт спускався, вона обдумувала розмову і те, як розпалилася атмосфера у приміщенні, коли від Евана Пайна вони перейшли до картелю.

Її інтуїція їй підказувала: по-перше, не мине й року, як Чиказький філіал компанії «Марконі» закриється; по-друге, компанія ніяк не причетна до смерті Пайнів.