Останній страх

Розділ 4. Мет Пайн

У шлакобетонній кімнаті в’язниці тхнуло хлоркою. Мет поглядав на агентку Келлер, яка мовчки сиділа навпроти. Говіркою назвати її було важко. Але вона випромінювала впевненість у собі, що його заспокоювало. Навіть у стінах в’язниці суворого режиму серед убивць, насильників і найгірших покидьків цього суспільства (із моторошними криками отих проклятих душ за сусідніми дверима) вона залишалася спокійною і незворушною.

— Довго вже чекаємо, — промовив Мет, аби перервати мовчанку. Вони просиділи у кімнаті вже з пів години.

Келлер кивнула.

— Востаннє я бачив його ще у дитинстві, — продовжив Мет схвильовано. Він ніколи не провідував Дені у в’язниці. Батько завжди казав, що так побажав Дені. Брат не хотів, щоб його брати й сестра бачили його зачиненим у клітці, як тварина.

А тому в Метовій пам’яті образ Дені ніби застиг у часі. Зразковий приклад зірки американського футболу невеличкого містечка. Дені не був Томом Бреді, але в Адейрі, штат Небраска, де щотижневі футбольні матчі у п’ятницю за популярністю поступалися хіба що їх успіху серед жителів техаських анклавів, його брат був неабияким героєм.

— Скільки років вам було, коли він залишив домівку? — запитала Келлер через силу, намагаючись перебороти власну відразу до пустопорожніх балачок.

— Чотирнадцять.

Знову кивок.

— У вас були близькі стосунки? Я маю на увазі раніше…

— Авжеж, — збрехав Мет. Коли вони були малими, то завжди бавилися разом, годинами гралися, будували фортеці, лазили по деревах, збирали леґо. Та коли Дені перейшов до вищої школи, він став місцевою зіркою, і Мет випав із його всесвіту. До того ж особливі стосунки між батьком та Дені практично заповнювали собою увесь простір і час. Батько просто не помічав Мета.

Потім убили красуню Шарлот. Востаннє її бачили на нелегальній домашній вечірці, після якої її забили до смерті, невідомо де і хто, а тіло покинули на березі струмка неподалік від їхнього дому. Поліція знайшла кров у возику, захованому в густих кущах біля стежини, що проходила через власність Пайнів. Ніхто так і не зміг збагнути, навіщо комусь знадобилося перевозити тіло Шарлот. Або навіщо їй розтрощили здоровенним каменем череп уже після смерті. Але в одному всі були твердо переконані: винним у злочині був її бойфренд, Дені Пайн.

Із того моменту нічого вже не було таким, як раніше. Для Пайнів той рік став Нульовим. Було життя до Шарлот і після. Зараз для Мета знову настав Нульовий рік.

— Ви не бачилися відтоді, як… — Келлер не договорила.

— Мої батьки не посвячували нас у подробиці процесу, намагалися тримати подалі від усього скандалу. Ми розмовляли з ним по телефону, ото і все.

Востаннє Мет бачив Дені на свободі у ніч убивства Шарлот. Якби не це, та ніч була б для Мета дуже особливою. Джессіка Вілер попросила його нишком вислизнути з дому для побачення з нею. Телефона у нього тоді ще не було, і вона кинула йому записку на уроці природознавства, що стало кульмінацією їхнього тижневого флірту. Джессіка склала записку в маленький квадратик і перев’язала червоною стрічкою, як пакуночок. Мет пам’ятав, як закалатало його серце, коли він прочитав записку.

ЗУСТРІНЕМОСЯ НА БУГРІ О ТРЕТІЙ СЬОГОДНІ ВНОЧІ

ТАК ЧИ НІ

ВИБЕРИ ОДНЕ І ОБВЕДИ В КОЛО

Бугром називали найпопулярніше місце для побачень на вершині віддаленого пагорба на березі струмка. Місце для милування зірками та кепських рішень. Звісно, він обвів колом «так». І як же його вразило, коли вона справді прийшла — з ліхтариком, у піжамі і капцях. Вони лежали горілиць на холодній траві, дивилися на малесенькі зірки у чорнильно-темному небі, спостерігали, як по місячному диску пробігають хмари.

***

— Це нагадує мені сцену з «Пам’ятної прогулянки»6, — сказав Мет. — Ти бачила цей фільм?

Вона похитала головою.

— Він старий і не дуже. Не найкраща екранізація творів Ніколаса Спаркса. Але та сцена досить вдала.

— Ти завжди так любив кіно? Тобто завжди порівнюєш справжнє життя з побаченим у фільмах?

Мет усміхнувся:

— Вибач. Моїх рідних це дратує до нестями.

— А як на мене, то це чудово.

— Мені б дуже хотілося знімати кіно, як виросту. У Нью-Йоркському університеті є крута школа кінематографії. Мій дідусь, коли ще не хворів, казав, що кіно — це сучасна поезія.

Вона повернулася до нього:

— Ніколас Спаркс… а ти бачив «Щоденник пам’яті»7?

— Звичайно. Критики його розгромили, але це вже культова класика. Сцена поцілунку під дощем вважається…

Джессіка приклала вказівного пальця до губів. Нахилилася і легенько його поцілувала. Куди там було фільму до її поцілунку!

Мет мимоволі доторкнувся пальцями до рота, пригадуючи те незабутнє відчуття, і в ту мить двері різко відчинилися.

— Мет?

Мет підвівся, вражений видом в’язня перед собою. Юнак-футболіст перетворився на дорослого чоловіка. Він усе ще був вродливим: біляве волосся, важке підборіддя. Але Мет помітив суворість у колись веселих блакитних очах брата. І в його сталевому погляді ясно читалося, що зустрічі з Метом від не зрадів.

— Що ти тут робиш? — запитав Дені. — Я ж казав татові, що не хочу…

Він замовк, помітивши Келлер:

— Ви хто?

Замість неї заговорив Мет:

— Присядьмо краще.

Оскільки Дені й не думав сідати, охоронець підсунув йому стільця ближче.

— Сядь, Дені, — сказав він. То був наказ, але в ньому вчувався відтінок занепокоєння, ніби охоронець знав, що може статися.

Дені сів, не зводячи очей із Мета. Келлер промовила:

— Дайте їм кілька хвилин.

Здавалося, охоронець тільки зрадів можливості втекти з кімнати. Так, він знав, що станеться.

— Що, в дідька, відбувається, Мете?

Мет сковтнув слину, намагаючись стримати сльози й позбавитися клубка у горлі:

— Стався нещасний випадок.

— Нещасний випадок? — перепитав Дені. — Який ще випадок? Що ти…

— Тато й мама. Меґі й Томмі. Вони поїхали до Мексики у відпустку. Їх більше немає, Дені.

— Немає? — У голосі Дені пролунав страх, до якого долучалася недовіра.

— Кажуть, стався витік газу. У будинку, що вони винайняли, — продовжив Мет.

Дені поклав розкриті долоні на стіл і відхилився назад, ніби цим хотів відділитися від Метових слів. На вилицях від напруження заходили жовна. Він хотів щось сказати, але слова застрягли йому в горлі.

Протягом наступних десяти хвилин Мет спостерігав за тим, як його старший брат розпадався на мільйони частинок — так само, як він сам уранці.

Постукали у двері. Зазирнув охоронець.

— Тобі пора назад до камери, — промовив охоронець. — Прощайся!

Він збирався було зачинити двері, але наостанок уважно поглянув на Дені й додав:

— І зберись.

Дені витер сльози рукавом сорочки. Мет збагнув, що охоронець таким чином наказував Дені тримати себе в руках. В’язниця — не місце показувати слабкість.

— Я зателефоную тобі, коли дізнаюся більше, — сказав Мет.

Дені мовчав. Мет сів поряд, не знаючи, що ще сказати. Що він міг сказати? Ні батьків, ні брата, ні сестри вже не було. А він і Дені ледве знали один одного.

Охоронець повернувся і повів Дені до виходу.

Перш ніж вийти з кімнати, Дені озирнувся до Мета і сказав:

— Не повертайся сюди більше, Мете. Вони і так змарнували занадто багато часу свого життя на мене. Не марнуй ще й свого.

Його вивели. Келлер стояла на порозі і стала свідком їхнього прощання.

— Ви як? — запитала вона.

Мет не відповів. Йому вже набридло її постійне піклування. Явився ще один охоронець, щоб супроводити їх до виходу. Вони йшли вздовж жовтої смуги на цементній підлозі. Мет відчував на собі очі ув’язнених у камерах над ними. Чекаючи, доки відчиняться запобіжні двері, Мет знічев’я розглядав похмуре приміщення. На іншому кінці довгого коридору він бачив силует Дені, якого вели до камери.

Його братові все ще був притаманний гоноровитий вигляд містечкової футбольної зірки. Можливо, то він лише хизувався перед іншими в’язнями. Але навіть після усіх цих років у нього залишалася та сама самовпевнена хода.

Мет подумки повернувся до тієї ночі з Джессікою Вілер. Згадав, як ішов додому після того, як провів її. Приблизно о четвертій ранку. Він тоді так широко усміхався, що ту усмішку запросто можна було розгледіти навіть на темній стежині. Тій самій стежині біля їхньої домівки, де він побачив темний силует свого брата: у футбольній спортивній куртці, тією самою самовпевненою ходою він ішов до берега, штовхаючи перед собою садового возика.