Останній страх

Розділ 25. Мет Пайн

Сховавшись у лісі, Мет спостерігав за тим, як зустрічна машина загальмувала й зупинилася перед «тойотою» Генк. Дверцята різко розчинилися, із них вискочила чорна постать. Мет погано бачив у темряві, але йому здалося, що то був чоловік. У грубих черевиках, можливо чоботах, якщо зважати на те, як важко скрипіло гравійне покриття сільської дороги.

Чоловік зупинився, щось промовив, але Мет не розчув слів. Потім зробив таке, від чого у Мета похололо в грудях. Рушив якраз у напрямку місця, де сховався Мет.

Інстинкти побороли здоровий глузд, а тому Мет не втримався і кинувся навтьоки. Він продирався через чагарники, гілки лупцювали його по обличчю, колючки впивалися в тіло під тонкою сорочкою. Йому в спину било яскраве світло від потужного ліхтарика, відкидаючи позаду темну тінь. Мет перескочив через повалене дерево, різко рвонув праворуч, потім ліворуч, знову праворуч, намагаючись вирватися зі світлового поля.

Нарешті, коли світло ліхтаря на мить зникло, Мет упав на землю і закотився під густі кущі. Він рачки пробирався глибше у чагарники, не оглядаючись. Повз і повз, легені пекло, наче смоли напився. Коли навколо запанувала непроглядна темрява і більше нічого, він зупинився під великим деревом, щоб віддихатися. Стояв непорушно, важко ковтаючи вологе нічне повітря. Серце калатало так скажено, ніби то чужий інопланетянин видирався назовні з грудей.

Він подумав, що йому вдалося відірватися від невідомих переслідувачів, аж тут у лісі стало якось неприродно тихо. Прожектор ліхтаря знову пробив темряву. Він продирався через морок ночі, як у трилерах про втікачів із в’язниці, вперед-назад, ретельно прочісуючи територію навколо. Ось уже зовсім поряд, і Мет завмер, боячись навіть дихнути. Нарешті рушив далі. Знову темрява навколо, тільки кров стугонить у скронях.

Мет поволі підвівся на слабких ногах, обіперся спиною об стовбур дерева. Прислухався до кроків чоловіка, що віддалялися. Треба покликати на допомогу, але кого? Хтозна, чи в Мексиці є 911? І що далі? Він гадки не мав, де перебуває. Навіть якщо його місцеперебування визначать за сигналом мобільного, буде вже пізно. Але спробувати можна. Він обережно вийняв телефон із кишені. Вимкнений. Звісно вимкнений. Він пригадав, як Генк тицьнула мобільний йому в руку. Хто вона? Що їм усім від нього потрібно? Існує купа значно простіших способів обікрасти туристів. І можна обрати набагато поживнішу жертву, аніж бідний студент із прошитим айфоном та кількома сотнями баксів у кишені. Він раптом згадав чоловіка з заячою губою, який штовхнув його на дорогу минулого дня.

Здавалося, минула ціла вічність, нарешті запанувала тиша, яку порушували хіба що звичні звуки нічних джунглів. Шарудіння нічних звірків. Шелестіння листя. Гавкіт диких собак вдалині.

Мет постояв іще деякий час, аж поки не вирішив, що його переслідувач відійшов доволі далеко. Хрускіт гілок під його ногою гучною луною прокотився навколо. Чи то йому так здалося? Він ступив іще крок, напружено очікуючи, що його нападник ось-ось вискочить на нього з мороку.

Але той не з’являвся. У Мета не було іншого виходу. Він рухався дуже обережно, завмирав після кожного кроку, прислухався. Так минуло невідомо скільки часу, аж поки він не помітив інше світло. Цього разу, на щастя, не від ручного ліхтаря. Фари машини, що мелькали поміж стовбурами дерев. Отже, йому не доведеться блукати джунглями цілу ніч. Тут є дорога, нехай і лісова, далеко від траси.

Коли Мет вийшов до неї, довелося вирішувати: іти далі дорогою чи рухатися, ховаючись між деревами, аж поки не добереться до цивілізації. Перевага дороги в тому, що хтось може зжалитися і підвезти його. Але разом із тим можна наткнутися на переслідувача. До того ж хто при здоровому глузді підвозитиме незнайомця о цій годині? Він вирішив поводитися обережно. Триматися у тіні й ховатися від кожної машини, що проїжджатиме.

Він рушив далі. Минуло десь із годину, за цей час проїхало всього двоє. Перша — стара вантажівка, що прогриміла повз Мета, перш ніж той устиг махнути рукою. Другий — мотоцикл, водій якого настільки перебував під дією тестостерону та «Ред Булла», що пролетів, як вітер.

Втома почала сковувати тіло. Метові хотілося одного: знайти м’яку місцинку, укритися і поспати. Але він боявся небезпеки, що могла чатувати на нього в джунглях. Койотів, собак та інших звірів. І комах. Він повільно брів, а в голові тим часом роїлися химерні думки. Пригадався фільм «Дорога»18, що можна було передбачити, зважаючи на скрутне становище, у якому він опинився. Там ішлося про виснажених батька та сина, які подорожують автострадою у постапокаліптичному світі у пошуках прихистку та їжі. Мета фільм не дуже цікавив, але батько, незграбно намагаючись помиритися, запропонував подивитися його. Еван Пайн не належав до кіноманів, він полюбляв книги, а фільм зняли за одним із його улюблених романів. Мет згадав, як тато намагався приховати зрадливу сльозу, що скотилася по його щоці під час трагічного епізоду, коли батько перед смертю звертається з останніми словами до сина. «Моє серце належить лише тобі, цілком. І так було завжди». Сидячи у темному залі кінотеатру, Мет знав, що його батько думав тоді про Дені.

Позаду нього з’явилося світло фар. Мет озирнувся і побачив удалині щось на кшталт пікапа. Хотів було сховатися у кущах, але почувався неймовірно втомленим. Пікап наближався, гуркіт і сморід відчувалися вже зовсім поряд. Мет швидко вийшов на узбіччя, простягнув уперед руку і підняв догори великого пальця. Адже так зупиняють машину в Мексиці? Коли машина проїжджала повз нього, Мет на мить зустрівся поглядом із хлопчиком років десяти, який дивився на нього з пасажирського місця. Мет знічено опустив руку. Аж тут блимнули червоні задні вогні, пікап сповільнив хід і зупинився.

Мет побіг слідом. Зазирнув до кабіни. Поряд із хлопчиком сидів літній чоловік — мабуть, батько хлопчика, — ні, швидше за все, його дід. Сивий чоловік сторожко поглядав на Мета.

Що їм сказати, куди попросити підвезти його?

— Готель, — промовив Мет занадто повільно й занадто голосно, сподіваючись таким чином побороти мовний бар’єр.

Старий глянув на хлопчика, той сказав йому щось іспанською. Мет нічого не второпав, окрім слів zonа hotelera. Старий щось відповів іспанською. Хлопчик повернувся до Мета, кивнув і жестом наказав залазити до кузова.

— Gracias, — промовив Мет і поліз до кузова пікапа. Там було порожньо, якщо не брати до уваги заплічника та граблів із водоростями на зубцях.

Мет сидів, прихилившись спиною до холодного металевого борту, і дивився у нічне небо. Пікап прискорив хід, вітерець лоскотав обличчя. Рівномірне гудіння двигуна, споглядання яскравих цяток зірочок на небі, мерехтіння дерев уздовж дороги присипляли.

Мет вирішив заплющити очі, лише на хвилинку. Коли він знову розплющив їх, небо рожевіло загравою, а поряд із кузовом стояв хлопчик. Мет підскочив як ошпарений. Вони зупинилися на березі. Старий чоловік і хлопчик вивантажували з кузова граблі й заплічника.

Мет зіскочив на землю.

— Дякую, — сказав він.

— Готель, — промовив хлопчина, махнув рукою у бік пляжу. Там виднівся ряд освітлених смолоскипами бунгало. Хлопчик та старий рушили у протилежному напрямку, де вже працювало кілька чоловік, які згрібали водорості з берега на велику купу.

Мет ішов до світла бунгало, його взуття наповнилося піском. Проминув кілька хатин і дерев’яну платформу з тікі-баром на ній. На вивісці значилося «MI AMOR». Він ішов далі, минаючи огороджені парканами котеджі та вілли. Доріжка вела до готелю, темного і мовчазного. Ніхто б не навідався туди до самого ранку.

Мет сів на шезлонг і втупився поглядом в океан перед собою. Він раптом відчув біль від подряпин на руках та обличчі, важку втому від пережитих поневірянь. Оглянувши порожній пляж, він підвівся, потягнувся, потім роздягнувся до трусів. Чимдуж рвонув у воду і пірнув, сам здивувавшись, що не відчуває звичайних дрижаків від холодної води. Вона більше нагадувала теплу ванну. Затим він ліг на спину і погойдувався під звуки хвиль, намагаючись приглушити біль, що розривав серце, — лежав, аж поки на небокраї не з’явилася жовтогаряча стрічка. «Сподіваймося, сьогоднішній день видасться кращим», — подумав він. Та й куди вже гірше? Він піде до поліцейського відділку, зустрінеться із сеньйором Ґетьєресом, підпише документи і повернеться додому. Що за чортівня! Він згадав Генк, страх на її вродливому личку. Відчув порожнечу в душі, плутанину в думках, ніби усі події минулої ночі були лише страшним сном.

Дуже страшним сном.