Останній страх

Розділ 19

Мет оглянув залу бару і побачив, що двоє молодиків, які чіп­лялися до Генк, уже пішли. Він навіть засмутився, адже її товариство йому подобалося. Він уже встиг дізнатися, що дівчина — неабияка вболівальниця футболу і зовсім не жартувала, коли говорила про свою зневагу до Небраски, хоча протягом останніх років багатолітня ворожнеча між «Кукурудзником» та «Сунером» дещо затихла. Він також дізнався, що Генк нещодавно покинула навчання у коледжі, але збиралася повернутися. Що вона працювала перукаркою. Що любила собак. Він уникав запитань про мету свого перебування тут. Їхня розмова була легкою і невимушеною — саме те, чого він потребував у ту мить.

— Вони пішли, — сказав Мет, кивнувши у бік барної стійки.

Дівчина озирнулася і награно голосно зітхнула з полегшенням.

— Якщо хочеш, можемо вийти разом і я посаджу тебе в таксі — на той випадок, якщо вони все ще вештаються поблизу.

— Я орендувала собі машину. Але якщо ти не проти пройтися зі мною…

Надворі вже зовсім стемніло. Молодиків ніде не було вид­но, що вже саме по собі тішило. За себе Мет міг постояти, але ті двоє мали вигляд затятих бійців. А після втрати контролю над собою під час бійки з бідолашним членом студентського братства Мет зарікся махати кулаками.

До них підбіг собака, той самий Смайлі.

— До речі, про сталкерів: оцей тип мене переслідує, відколи я сюди прибув.

Генк нахилилася, обхопила собачу морду руками:

— О боже, який він кумедний! Поглянь на його мордочку!

Пес побіг слідом за ними по вулиці. Генк промовила:

— Він такий лапочка. Я чула, що тут слід поводитися обережно. Кажуть, тут повно зграй диких собак, а вони небезпечні. — Вона знову поглянула на Смайлі. — Але не оцей симпатяга.

— Ти зупинилася десь поблизу? — запитав Мет.

— Та ні, ми якраз біля пляжу. Їм хотілося пригод, щоб обійти усі бари навколо. А ти?

— Мені ще треба знайти, де заночувати. Я мав справитися за один день, але довелося затриматись.

— То ти оце пройшов зі мною всю дорогу, а сам не знаєш, де зупинитися? — здивувалася вона.

— Довго розповідати.

— Не сумніваюся.

— Щось знайду.

Вона якось скептично поглянула на нього із видом знавця. Зупинилася біля побитої «тойоти», абияк припаркованої збоку дороги.

— Мені було приємно з тобою познайомитися, — сказав Мет, — бажаю тобі порозважатися як слід на весіллі.

— Ти так кажеш, бо не бачив суконь дрýжок! — Вона промовчала, ніби щось обдумувала. — Послухай, я не здивуюся, якщо в нашому готелі знайдуться вільні номери. Мій брат замовляв блоком певну кількість номерів, і кілька чоловік в останню мить відмовилися, бо не змогли приїхати. Я зараз тебе відвезу.

— Я не хочу завдавати тобі клопоту.

— Ніякого клопоту. Вважаймо це незапланованим добрим учинком, — але попереджую: це екоготель. Наречена мого брата — поборниця турботи про довкілля: веганка, екологістка, лицемірка.

Мет подумав про свою подругу Софію:

— А мені такі особи до вподоби. А ти ж бо знаєш основне правило Веганської спільноти?

Генк заперечно похитала головою.

— Усім розповідати про Веганську спільноту.

Вона засміялася.

Мет упав на пасажирське сидіння. Генк виїхала на гравійну доріжку, обережно рушила посеред людей на старих велосипедах, повз розмальовані графіті фасади крамниць та ятки з фастфудом. Згодом дорога обезлюдніла, єдиним джерелом світла залишилися слабкі промені фар орендованого автомобіля, що тьмяно осявали оточений густим лісом шлях попереду.

— Ти таки не жартувала, коли сказала, що ваш готель розташований бозна-де, — промовив Мет, порушивши мовчанку.

Генк коротко йому усміхнулася.

Мет потягнувся по телефон. Здавалося, вона знала дорогу, але Метові хотілося поглянути, що пишуть про готель в Інтернеті. Вона казала, що готель на узбережжі, а тепер вони заглиблювалися кудись у сільську місцевість далеко від океану.

— Чорт, — вилаявся Мет.

— Що сталося? — Дівчина поглянула на нього, але відразу потому знову зосередилася на неосвітленій дорозі.

— Телефон… Здається, я забув його в барі. — Мет порився у кишенях, пошукав у заплічнику, виклавши з нього одяг і газету, що дала йому Келлер. Без телефона йому прийдеться сутужно.

Він гарячково став озиратися довкола себе в машині, ніби щось шукав.

— Можеш зупинитися?

Генк засумнівалася.

— Ми вже майже приїхали, — сказала вона.

— Будь ласка, — попросив Мет.

Генк зменшила швидкість і з’їхала на вкрите гравієм узбіччя.

Вона увімкнула внутрішнє освітлення салону, а Мет тим часом відчинив дверцята, виліз із машини, присів і почав шукати на підлозі та під сидінням. Що він за йолоп, чому так завжди необережно поводиться з мобільним?!

Урешті він приречено знову всівся на пасажирське місце поряд із Генк. Він уже зібрався було попросити її повернутися до бару, аж тут помітив, як та уважно роздивляється газетну сторінку з фотографіями Мета і його родини.

Генк якось збентежено зиркнула на нього:

— Так це… послухай… то це ти через них сюди приїхав?!

Мет ледве помітно стенув плечима. Дівчина знову поглянула на газету, потім знову на Мета.

— О боже!

Щось дивне промайнуло в її очах.

— Вибач, — промовив Мет, — треба мені було відразу все сказати. Але не хотілося псувати тобі вечір.

Генк занепокоєно поглянула вперед, де вдалині в темряві з’явилися вогні фар автомобіля, що наближався.

Щось змінилося. У її погляді вже не читалося жалю чи суму.

Лише тривога.

Вона швидко залізла рукою під сидіння і через мить тицьнула йому щось у руку.

Мобільник.

Його мобільник.

— То це ти забрала… не розумію.

— Я на таке не підписувалася. — Вона знову стривожено поглянула на дорогу. Вогні фар швидко наближалися. — Вилазь, швидко!

— Зараз? — здивовано пробубонів Мет. Збентежено визирнув у темряву ночі.

Дівчина нахилилася, сіпнула ручку дверцят з його боку, різко відчинила:

— Тікай! — наказала, не відриваючи погляду від машини, що стрімко наближалася. — Тікай, кажу тобі!

Він так і вчинив.

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 6

«Що було втрачено»

УРИВОК З ОДНОГО ДНЯ — СІЛЬСЬКА ДОРОГА

По дорозі повільно рухається поштова машина. Зупиняється на овальному майданчику, де по периметру встановлені поштові скриньки. З машини вилазить СІНДІ ФОРД і починає розкладати пошту по скриньках.

СІНДІ

Після суду над Дені моя сестра зі своєю сім’єю перебралася до Чикаго. Лів та Еван втратили більшу частину друзів і змушені були продати свій будинок, щоб розплатитися з адвокатом. Але я гадаю, що вони б не переїхали, якби їхніх дітей не почали дражнити в школі. Одного дня Мет побився навіть, отоді вони зібрали речі й переїхали.

СІНДІ махає рукою у напрямку кількох брудних ґрунтівок, що ведуть у різні боки від поштового майданчика.

СІНДІ

Цей майданчик місцеві прозвали «Центр». Одна з доріг веде до берега, де знайшли Шарлот. Друга — до колишньої домівки моєї сестри. Через це вони й вирішили, що Дені якось причетний. Але ж тут іще ціла купа інших доріг: одна прямує до траси, інші — ще до десятка будинків. А якщо податися напрямки через оті кущі, можна вийти на відкриту місцину під назвою «Бугор», де так полюбляють збиратися підлітки. Якщо хтось переслідував бідолашну дівчинку, йому не треба було докладати якихось особливих зусиль: ляж собі тут і чекай.

У цю мить однією з доріг до майданчика-розвилки, здіймаючи пилюку, наближається побитий позашляховик, з якого лунає гучна музика. З відкритих вікон чути вигуки підлітків, летять порожні бляшанки з-під пива просто на поштову машину.

СІНДІ

Чому я сама теж звідси не їду? Комусь треба залишитися, щоб піклуватися про нашого батька. І вони не завжди такі. Просто помітили ваші камери, от і грають на публіку. Зробіть мені ласку, вимкніть камеру на кілька хвилин.

Від’їхавши на певну відстань, позашляховик розвертається і на повній швидкості пре до майданчика-розвилки. Сінді нахиляється і витягує з поштової машини щось на кшталт відра, наповненого цвяхами. Виходить на дорогу і висипає.

СІНДІ

Знаєте, листоноша, розвозячи пошту, знає про людей купу всього, і я можу вам упевнено заявити: більшості, перш ніж судити когось, треба-таки на себе подивитися. А якщо комусь закортить вигнати мене з мого рідного міста, то чотирма пробитими колесами йому від мене не відкараскатись.