Повернення до кафе на краю світу

Розділ 55

Туту погладила Софію по волоссю. Дівчинка міцно спала, поклавши голову їй на коліна.

— Джессіко, у мене для тебе є історія. Хотіла б її почути? Гадаю, вона підкаже, чому ти сьогодні натрапила на кафе.

— Дуже хотіла б, — відповіла Джессіка.

Туту всміхнулась і знову погладила Софію по волоссю.

— Тоді добре. А потім потрібно буде віднести цю малечу додому, у ліжечко. — Туту на мить заплющила очі, а відтак почала: — Джессіко, ти колись бачила туманний ранок? Коли туман такий густий, що за ним майже нічого не видно?

Джессіка кивнула.

— Ця історія саме про такий туман. Уяви гарний великий та старий будинок із широким ґанком. Оточує будинок просторе подвір’я, а подвір’я оточує густий ліс. Від ґанку через подвір’я до лісу веде доріжка. А на ґанку стоїть крісло-гойдалка, з якого добре видно цю доріжку.

Туту поглянула на Джессіку.

— Можеш уявити все це?

Джессіка знову кивнула.

— Мій досвід показує, — вела далі Туту, — що для більшості людей життя схоже на сидіння в цьому кріслі-гойдалці. Тільки визирнувши за поручні на ґанку, вони не бачать ані подвір’я, ані дерев. Зате бачать густий туман. Цей туман містить усі справи, ілюзії та переконання, які людям намагаються нав’язати інші. У цьому тумані — усі їхні сумніви в собі й не тільки, усі їхні страхи. А ще — усі негативні ідеї, які такі люди засвоїли впродовж життя.

І сидять такі люди на ґанку, гойдаючись у цьому кріслі. І думають, що, коли туман раптом розсіється лише на п’ять хвилин і вони побачать доріжку, яка веде до життя, що його хочуть насправді… то підведуться з того крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось читають наснажливу історію або чують про людину, яка нещодавно справдила давню мрію. Туман розсіюється на п’ять хвилин, неначе розвіяний чарами, і такі люди чітко бачать шлях до життя, якого насправді хочуть. Воно прекрасне та блискуче, кличе до себе. П’ять хвилин вони думають: може, підвестись і піти тим шляхом? Уявляють, яких пригод зазнають і як радітимуть.

Однак п’ять хвилин минають, і туман згущується знову. Тож такі люди сунуться в кріслі назад… і гойдаються. Туди-сюди.

З часом люди починають думати: якщо цей туман розсіється лише на годину й вони побачать життя, якого хочуть насправді… то підведуться зі свого крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось переглядають фільм, який особливо сильно надихає, або чують чиюсь неймовірну правдиву історію. Цей меседж просто ідеальний для них. Неначе режисер зазирнув їм у душу або така людина особисто з ним поговорила. І туман розсіюється на годину, і вони чітко бачать шлях до життя, якого насправді хочуть.

Воно прекрасне та блискуче, кличе до себе. Усю цю годину вони думають: може, підвестись і піти тим шляхом? Уявляють, яких пригод зазнáють і як радітимуть.

Однак година минає, і туман згущується знову. Тож вони сунуться в кріслі назад… і гойдаються. Туди-сюди.

З часом люди починають думати: якщо цей туман розсіється всього на добу й вони побачать життя, якого хочуть насправді, то підведеться зі свого крісла, спустяться зі сходів і почнуть саме так жити.

А тоді якось чують, що в них помер друг. Хороша людина. Така, що добре поводилася з іншими. Надто світла, щоб померти молодою. А туман розсіюється на наступну добу, і вони бачать усе так чітко, як не бачили ще ніколи. Ці люди бачать шлях до життя, якого хочуть насправді, і воно кличе їх, як ніколи, завзято. Воно прекрасне та блискуче. Люди бачать геть усі причини, з яких мають піти цим шляхом, і розуміють хибність усіх аргументів, за допомогою яких колись доводили, що не можуть цього зробити. Упродовж цієї доби люди відчувають потужне бажання заворушитися, стартувати, почати…

Але тоді день закінчується, і туман згущується знову. Тож такі люди сунуться назад у кріслі… і гойдаються. Туди-сюди.

А тоді якось уранці дивляться — і бачать, що туману більше немає. Чекають годину, але туману все одно немає.

Минає день, два дні, а туману все одно ніде немає. Дивлячись за ґанок, такі люди чітко бачать шлях до життя, якого хочуть насправді.

Воно прекрасне та блискуче, кличе їх. Вони уявляють, яких пригод зазнали б і як раділи б, якби тільки пішли цим шляхом. Урешті їм уривається терпець. Цей день настав.

Вони підводяться з крісла, намагаються ступити крок… Однак розуміють, що вже не можуть ходити.

Я поглянув на Джессіку. Вона плакала.

— Ти молода, Джессіко, — тихо заговорила Туту. — Розумна. Талановита. На тебе чекає багато пригод. Але ти маєш відпустити туман.

— Бувають дні, коли він дуже густий, — так само тихо промовила Джессіка крізь сльози. — Сьогодні було дуже ясно. Я побула з вами, і туман геть розсіявся.

Джессіка трохи помовчала.

— Однак що станеться, коли він знову згуститься? Коли я більше не бачитиму шляху?

— Усе одно вставай і йди, — відповіла Туту. — Шлях є завжди й чекає, коли ти його побачиш. Часто досить лише першого кроку в невідоме.

— Я не впевнена, — сказала Джессіка.

Туту якусь мить зачекала. У повітрі зависла тиша.

— Джессіко, як далеко ти бачиш у найгустішому тумані, який можеш уявити?

Джессіка завагалася.

Туту кивнула їй.

— На три метри вперед.

— І залишаючись на тому ганку, ти завжди бачитимеш на ті самі три метри вперед, — відповіла Туту й знову замовкла, тож повітря наповнилося тишею. — А якщо підведешся і ступиш лише крок? Один-єдиний. Як далеко ти бачитимеш?

Джессіка знизала плечима, неначе не розуміла значення цих слів.

— На три метри вперед.

— Так. Але це вже не ті три метри.

Джессіка мовчала.

— Ходи сюди, дитинко, — сказала їй Туту. Джессіка, як маленька дівчинка, поповзла в піску і врешті опинилася поруч із Туту. Притулилася чолом до її чола й заплакала. Плакала вона доти, доки не виплакала всі сльози.

Туту терпляче чекала, утішаючи Джессіку, як любляча мати втішає дитину. Коли Джессіка перестала плакати, Туту обхопила руками її обличчя й поглянула на неї.

— Коли ти сьогодні ступила той перший крок, перші два метри залишилися такими, якими були завжди. Зате останній метр змінився. Він був новий. І саме там Усесвіт започаткував твій шлях.

Джессіка всміхнулася й витерла зі щік сльози.

— І чому тільки Всесвіт не започаткував його ближче? — спитала вона й засміялася крізь сльози.

Туту злегка хитнула головою й теж усміхнулася.

— Тому що він працює інакше.