Повернення до кафе на краю світу

Розділ 57

На кухню прийшли Туту з Майком. Вони несли на руках дівчаток, які досі спали.

Кейсі простягнула руки, і Туту передала їй Софію. Софія притулилася до плеча Кейсі.

— Ми хотіли сказати «алоха»[5], — промовила Туту й усміхнулася. — Гадаю, мені доведеться сказати це за Софію.

Джессіка обняла Туту.

— Алоха. І махало[6]. Дякую за все, чого ти мене сьогодні навчила.

— Може, покатаємося на серфі наступного тижня? — запропонувала Туту. — Трохи побудемо вдвох: ти і я.

Лице Джессіки проясніло ще більше.

— Справді? Я була б дуже рада.

— Я теж.

Tуту повернулася до мене й обняла.

— Алоха, Джоне. Дуже приємно було познайомитися. Нетерпляче чекатиму на твою книжку осяянь. А тоді допоможу поширити її на острові.

— Мені теж було дуже приємно познайомитися, — відповів я. — І дякую за пропозицію допомогти. Неодмінно нею скористаюся.

Туту обняла Кейсі з Майком і попрощалася з ними. Кейсі повернула їй Софію.

— Може, провести вас додому? — спитала Кейсі.

Туту заперечно хитнула головою.

— Дуже люб’язно з твого боку, Кейсі, але потреби в цьому немає. — Туту всміхнулась. — Я змалечку ходжу до цього чарівного місця. З нами все буде гаразд.

А тоді Туту вийшла за двері й подалася геть. Джессіка поглянула в бік входу до кафе.

— Піду освіжуся й заберу речі, — сказала вона.

Я провів Джессіку поглядом до столика, де лежали її телефон та інші пожитки.

— Джоне, ти сьогодні дуже їй допоміг, — мовила Кейсі. — Джессіка здається іншою людиною порівняно із собою вранішньою.

— Пам’ятаю, як це, відповів я й перевів погляд із Кейсі на Майка. Як сильно можна змінитися, якщо побути трохи в цьому закладі, з вами двома.

Майк усміхнувся й посунув руки, на яких тримав Емму.

— Приємно було побачитися знову, Джоне.

Він простягнув руку. Я потис її й усміхнувся сам.

— Навзаєм. Дякую за всі розмови.

Майк кивнув.

— Кейсі, не проти забрати дещо звідси? Я віднесу цю малечу до ліжка.

Кейсі кивнула.

— Залюбки.

— Алоха, Джоне, — сказав Майк, розвернувся й вийшов через чорний хід.

— Алоха, Майку, — відповів я.

Стало тихо.

— Ходімо до входу, — сказала Кейсі.

Ми вийшли з кухні в залу. Ідучи, я провів рукою по хромових боках стільниці й сидіннях стільців біля стійки із содовою. Мене накрив смуток.

— Ти повернешся, — сказала Кейсі. — Набагато швидше, ніж думаєш.

Я поглянув на неї.

— Якщо я приїду сюди на вéлику завтра, кафе буде тут?

Кейсі всміхнулася.

— Джоне, це залежить від мільйона різних чинників.

Я знову засумував.

Вона поклала руку мені на плече.

— Коли твоя книжка осяянь буде готова, тримай очі розплющеними. Нам треба буде забрати в тебе замовлення.

Я кивнув.

Тієї миті із вбиральні вийшла Джессіка й попрямувала до нас. Вона перевдягнулася з купальника в діловий костюм. Її волосся було заколоте так само, як тоді, коли Джессіка тільки прийшла в кафе, а на ногах красувалися туфлі на високих підборах.

Коли Джессіка підійшла ближче, у неї задзвонив телефон. Вона зупинилась і сягнула рукою в сумочку.

Я поглянув на Кейсі. Та знизала плечима.

Джессіка дістала телефон із сумочки. Виклик уже був пропущений.

— Хіба не дивовижно? — промовила вона, дивлячись на телефон. — Тепер сигнал нормальний. І купа повідомлень.

Джессіка почала порпатися в телефоні, гортаючи повідомлення. Її обличчя стало напруженим і серйозним.

Я знову подивився на Кейсі.

— Джоне, уже пізно, — зауважила Кейсі. — У тебе ж є велосипед, так? Ти зможеш нормально доїхати звідси додому?

Я кивнув.

— На цих дорогах досить темно, але я їхатиму повільно. У мене все буде гаразд.

Правду кажучи, я не знав достоту, як повернутися додому. Однак вирішив, що зможу з цим розібратися.

— Я тебе підвезу.

Це сказала Джессіка. Вона тримала в руці телефон, але дивилася на мене.

— Я можу підвезти тебе додому.

Я поглянув на неї, жінку в діловому костюмі й на високих підборах.

— Та нічого, Джессіко. Мій велик не надто чистий після тривалої вранішньої поїздки сюди. Та й не скажеш, що твоєю машиною можна перевозити велосипеди. Я не хочу її забрьохати…

Джессіка поглянула на мене та Кейсі й усміхнулася. Де й поділися напруженість та серйозність, які її лице виражало ще кілька секунд тому! Джессіка знову мала ту саму широку усмішку, що випромінювала прекрасну енергетику, — таку, яка була на її обличчі, відколи Джессіка повернулася з гойдалок. Вона вимкнула телефон і закинула його в сумочку.

— Що таке? — спитав я.

— Це просто машина, — сказала Джессіка і її усмішка стала ще яснішою. — Це просто машина.