— Вони тут! Вони тут!
Емма вибігла з чорного ходу на пісок і радісно сказала:
— Привіт, Софіє! Привіт, Туту!
Я повернувся, щоб побачити, до кого вона звертається.
Емма обіймала маленьку дівчинку й немолоду гавайку.
— Ця дівчинка — Софія. Вона подруга Емми, — пояснила Джессіка. — Я сьогодні вже бачила, як вони гралися разом.
— А хто та жінка?
— Точно не знаю.
Я підвівся. Джессіка теж.
Емма підвела подруг до вогнища.
— Джоне, Джессіко, це мої подруги. Софія та її бабуся. Ми називаємо її бабусею, Туту. Тому що це «бабуся» по-гавайськи.
Я став на коліна, шоб поглянути в очі Софії, і простягнув руку.
— Радий познайомитися, Софіє.
Вона потиснула мені руку.
— Я теж рада, — промовила дівчинка, й сором’язливо всміхнулась.
Я підвівся й помінявся місцями з Джессікою. Вона щойно привіталася з Туту. Тепер настала моя черга.
Відчувалося, що Туту багато знає про життя. Очі в неї сяяли, а її енергія була така явна, що здавалося, ніби до неї можна доторкнутися рукою. Якби не окремі сиві пасма в довгому темному волоссі, угадати вік Tуту було б майже неможливо. Така сильна була її молодеча енергетика.
— Алоха, Джоне, — промовила вона й тепло мене обняла.
— Алоха, — відповів я.
Коли ми розділились, я всміхнувся їй. Туту піднесла руку й торкнулася моєї щоки.
— Добре, що ти повернувся в кафе, — сказала жінка й усміхнулася у відповідь.
Мені було невідомо, як Туту дізналася, що я вже тут був. Може, Емма розповіла Софії, а Софія розповіла їй. А може, вона просто це знала. Я відчував, що правдиве останнє.
Туту була вдягнена в традиційну гавайську сукню, а Софія смикала за неї. Туту опустила руку й торкнулась її голови.
— Що таке, маленька? — тихо спитала вона.
— Можна подарувати їм квіти зараз? — прошепотіла Софія.
Туту всміхнулася.
— Гадаю, ще мить — і Майк із Кейсі вийдуть. Може, зачекаємо на них, а тоді подаруємо квіти всім?
Софія, променисто всміхаючись, закивала маленькою голівкою.
Майк і Кейсі, наче по команді, з’явилися з кафе, несучи по великій таці з їжею. Вони підійшли до нас.
— Привіт, Софіє. Привіт, Туту, — промовила Кейсі, опинившись ближче.
Поставила тацю та обійняла кожну з них.
Те саме зробив Майк.
— У нас купа дуже хорошої їжі, — сказала Емма.
Я поглянув на таці. То був справжній бенкет. Свіжий ананас і папая, ціла риба, приготована на грилі, рис у банановому листі…
— Саме те, що потрібно для голодних серферів, — зауважив Майк і всміхнувся.
— Туту, Джессіка сьогодні навчилася кататись на серфі, — пояснила Емма.
— Це ти її навчала? — запитала Туту.
— Ага.
— Ви теж серферка? — спитала Туту Джессіка.
— Вона чудова серферка, — втрутилась Емма. — Це Туту навчила Софію. Це в неї в крові. Саме гавайці винайшли серфінг.
— Справді? — здивовано спитала Джессіка. — Я гадала, що це щось каліфорнійське.
Туту міцно обняла Емму, поцілувала її в маківку й сказала:
— Його винайшли тут. Дуже давно. Гавайці завжди мали тісний зв’язок із водою. — Tуту всміхнулася. — Ми ж, як-не-як, живемо на маленьких островах посеред дуже великого океану.
— Туту, а тепер їх можна роздати? — прошепотіла Софія.
Жінка опустила на неї погляд і всміхнулася.
— Так, маленька.
Софія відкрила великий кошик, який принесла Туту. Сягнула всередину й витягнула чудове намисто зі справжніх квітів, а тоді підійшла до Джессіки.
— Алоха, Джессіко. Це тобі. Це лей[4].
Джессіка всміхнулась і стала коліньми на пісок, щоб Софія до неї дотягнулася. Трохи опустила голову, і дівчинка обережно повісила квіти їй на шию.
— Дякую, Софіє, — тихо промовила Джессіка й усміхнулась.
— У нас, у гавайській культурі, зв’язок із душею іншої людини виказують, даруючи їй лей, — пояснила Туту. — Цій традиції понад тисячу років. Так ми виявляємо любов, вдячність, прощення, мир… — Туту всміхнулась. — А також ушановуємо дух життя.
Софія дала по лею кожному з нас.
Вони мали неймовірний запах. Повітря наповнилося солодким ароматом квітів.
— Софіє, Туту, дякую за прекрасні леї, — сказав Майк. — А тепер, може, святкуватимемо з їжею? Хтось голодний?
— Я! — заволала Емма.
— І я! — додала Софія.
— Що ж, тоді, мабуть, почнімо з вас, — відповів Майк і всміхнувся.