Повернення до кафе на краю світу

Розділ 47

— Ви змогли.

Ми з Майком уже помилися самі й помили дошки. Тоді він попрямував у кафе, щоб поглянути, як там Емма з Кейсі. Я підійшов до багаття на березі.

Джессіка сиділа в піску, притулившись спиною до великої брили вулканічної породи. Там було багато великих брил, які стояли колом. Посеред них потріскувало невеличке багаття.

Джессіка всміхнулася.

— Ми подумали, що ви, мабуть, вирішили покататися вночі.

Я всміхнувся й собі.

— Іншим разом. Ні, ми просто чудово розмовляли, і час пролетів непомітно.

Джессіка кивнула.

— Знайоме відчуття. Тут таке, певне, трапляється регулярно.

Я сів поряд із нею.

Ти здаєшся щасливою. Вдоволеною.

Джессіка кивнула.

— Не знаю, у чому саме річ. Я просто почуваюся легшою. Саме так…

— Само таким має здаватися життя? — закінчив я.

Вона погодилася.

— Ага. Скажімо, до сьогодні я сиділа в коробці, не знаючи, як вибратися. Тепер коробка зникла, і мені здається, ніби її взагалі ніколи не було. Я просто думала, що вона є. Так довго переконувала себе в її існуванні, що коробка стала реальною в моїй уяві. Однак тепер її немає.

Джессіка поглянула на мене.

— Ти мене розумієш?

Я кивнув.

— Коли я вперше побував у кафе, то почувався схоже. Просидів у ньому всю ніч. А вранці, коли поїхав, у мене виникло відчуття розуміння. — Я знизав плечима. — Навіть не впевнений, що я знав, що саме зрозумів, але все здавалось яснішим. І, як ти сказала, легшим.

— Це надовго? — спитала Джессіка.

— Почасти мені лячно відчувати це й надалі. Воно здається таким правильним, що, коли зникне… Я знаю, що тоді буде просто жахливо.

Я всміхнувся.

— Поет сказав би, що краше відчути шось і втратити, ніж не відчувати взагалі ніколи. — Я злегка хитнув головою й засміявся. — От тільки я насправді не поет. Тому скажу ось що. Коли я був тут уперше, Кейсі пояснила мені, що це почуття, це знання — це як побачити мапу скарбів і знати, де місце, позначене хрестиком. Один раз побачиш — і завжди знатимеш, що воно є.

— Це добре, — сказала Джессіка. — Так?

Я кивнув.

— Добре… — І завагався.

— Що таке? — спитала вона.

— Це справді добре. Ба більше, це чудово, — уже завзятіше додав я. — 3 кожним новим осяянням людина розуміє, як усе працює насправді. Починає розуміти життя геть інакше. А з кожною пригодою, що відповідає її МІ й великій п’ятірці для життя, бачить життя таким, яким раніше навіть уявити його не могла.

Я знизав плечима.

— Настане така мить, коли буде дуже складно згадати, як воно було колись. Коли ти почувалася запротореною в коробку. Коли бачила світ територією обмежень, а не ігровим майданчиком незчисленних можливостей.

— Усе це звучить неймовірно, — промовила Джессіка. — То звідки хвилину тому взявся сумнів?

— Людина, яка пережила цю мить, уже не погодиться на життя в коробці.

— Я не хочу погоджуватися на життя в коробці. Я хочу цього відчуття, — захоплено сказала Джессіка.

Я кивнув і всміхнувся.

— Розумію. Утім, тобі важливо дещо зрозуміти. Часом це має певну ціну.

Джессіка запитливо поглянула на мене.

— Яку ціну?

Я ще раз знизав плечима.

— Можу розповісти лише про свій досвід. Я зрозумів, що, коли почав змінюватися, деякі дружні стосунки стали безглуздими. І деякі стосунки в родині теж.

— Чому?

— Ну, я дізнався, що декому я милий у коробці. Це їм знайомо. З такою людиною їм комфортно. Їм потрібен той, хто бачить світ, як вони. Натомість коли я перестав так його бачити, вони відчули загрозу.

— І що сталося?

— Попервах вони намагалися знову посадити мене в коробку. Помаленьку. Жалілися на несправедливість у світі чи на керівників-падлюк. Або втягували мене в тривалу розмову про трагедію, яку побачили в новинах, чи обговорення свіжих пліток про якусь знаменитість.

— Але ти вже був не такий, — сказала Джессіка.

Я хитнув головою.

— Ні, не такий. Я не хотів підживлювати цю енергетику. Якщо вони хочуть, то нехай. То їхній вибір, і я не збирався їх судити. Мені просто цього не хотілося.

— То що сталося?

— З часом деякі дружні стосунки зійшли нанівець. Те саме сталося з деякими стосунками в родині. Однак я зрозумів: звільнивши це місце, я отримав простір для нових стосунків і зв’язків. Більш відповідних тому, ким я став і ким прагну бути в майбутньому.

Я знизав плечима.

— Вирішив, що краще бути собою й бути щасливим, аніж бути чужою версією себе й застрягнути в нормальності.

Джессіка кивнула.

— Як на мене, добре рішення. Тобі, здається, дуже комфортно бути собою. Таким собою.

— Так. Однак зізнаюся, що людям це подобається не завжди.

— Справді?

— Звісно. Я живу інакше. Роблю що хочу й коли хочу. Не маю ані будинку, ані машини. Кожен другий рік десь подорожую. Багатьом людям складно таке зрозуміти. Це їх лякає.

— Як саме?

— Це кидає виклик їхній системі переконань. Відповідно до їхніх уявлень про світ, у свої роки я мушу відкладати певну суму на пенсійний рахунок. Мушу мати таку машину, жити в такому районі, займатися тим і тим і перебувати в таких стосунках… Тож, якщо це не так, вони почасти спантеличені. Замислюються: «Може, мені теж усе це не потрібно?»

— Чому я тут? — задумливо промовила Джессіка.

Я кивнув.

— Знаю. Це запитання, безумовно, не просто так у меню кафе. Бо ж фактично не має значення, що ти маєш чи мусиш робити, на думку всіх інших. Це просто загальна думка, яка виходить із того, що робить більшість людей. А це часто залежить від того, чого хотів би від них якийсь рекламник.

Я всміхнувся.

— Якось так: «Ой, ви жінка, якій тридцять — тридцять п’ять років? Більшість жінок, яким тридцять — тридцять п’ять років, мають роботу, сім’ю, будинок із трьома спальнями та двома санвузлами та їздять па позашляховику. Отже, те саме має бути й у вас».

— Тож ви починаете жити точно за сценарієм, — промовила Джессіка. — Переходите до цього наперед визначеного життя. Байдуже, скільки вам: двадцять, п’ятдесят, вісімдесят…

— Але є вихід… — додав я й замовк.

— Але є вихід — запитати себе: «Чому я тут?» — сказала Джессіка. — А тоді створити новий сценарій, свій сценарій. Такий, що дозволить жити тим життям, якого я хочу. Так, як я хочу.

Я кивнув.

— Це я й дізнався.

Тоді всміхнувся Джессіці.

— Що саме?

Я знизав плечима.

— Часом я замислююся, чи не є це все справжньою метою життя. Це просто велетенська гра, а вся її суть полягає в тому, щоб перевірити: чи можете ви згадати, що треба мати таке життя, якого хочете ви. Усвідомити, що насправді ви керуєте цією грою, а не ця гра контролює вас.

— Побудувати власний майданчик, — замислено відповіла Джессіка, — і гратися на ньому стільки, скільки заманеться.