Гордість і упередження і зомбі

Розділ 13

— CПОДІВАЮСЯ, ДОРОГЕНЬКА, — звернувся містер Беннет до дружини наступного ранку за сніданком, — нині нас чекає пристойний обід? Адже є всі підстави сподіватися на появу за нашим столом ще однієї особи.

— Кого ви маєте на увазі, любий? Здається, нас ніхто не планував провідувати. Хіба що Шарлотта Лукас вирішить зайти, але для неї мої обіди й так добрі, адже вона лише незаміжня панночка двадцяти семи років. Тож сподіватися їй варто хіба на скибку пересохлого хліба, розмоченого в келиху самотності.

— Особа, про яку я кажу, — джентльмен, і до того ж не тутешній.

Очі місіс Беннет зблиснули:

— Джентльмен і не тутешній? О, не маю сумніву, це — містер Бінґлі! Ох, яка ж це буде для мене радість — вітати в себе самого містера Бінґлі! Але... святий Боже! Яке нещастя! Сьогодні ми не зможемо подати до столу рибну страву. Лідіє, золотце, подзвони в дзвінок. Я терміново мушу переговорити з місіс Гілл!

— Це не містер Бінґлі. І перестаньте вже торохтіти, пустоголова ви курко! — присадив її чоловік. — Я чекаю особу, якої ще ніколи в житті не бачив.

І, трохи повтішавшись здивуванням жіноцтва, він нарешті пояснив:

— Десь із місяць тому я отримав листа, на який за два тижні відповів. Це лист від мого кузена, містера Коллінза, — особи, яка в разі моєї смерті може будь-якої миті виставити вас усіх із цього дому.

— Ой, мій любий! — вигукнула дружина. — Навіть не згадуйте про цього мерзотника. Мені здається, що не може бути нічого страшнішого, ніж знати, що твій маєток відберуть у твоїх же дітей!

Джейн та Елізабет узялися вкотре запевняти матір, що вони з сестрами цілковито спроможні подбати про себе й навіть можуть непогано заробляти,

ставши чиїмись охоронцями чи, в крайньому разі, найманими вбивцями. Але місіс Беннет ця тема завжди виводила поза межі розуму, тож вона й далі гірко побивалася, — мовляв, як же це жорстоко, коли маєток мають відібрати в родини, де є п’ять дочок, і передати чоловікові, якого й знати ніхто не хоче.

— Це й справді кричуща несправедливість, — відповів містер Беннет. — І ніщо вже не зможе зняти з містера Коллінза таку важку провину, як успадкування Лонґборна. Та якщо ви зволите вислухати цей лист, то, можливо, вас дещо заспокоїть тон, у якому його написано.

— О Господи! — вигукнула Елізабет. — Він працює на леді Кетрін!

— Дозволь мені дочитати, — суворо мовив батько.

— Таким чином, нині о четвертій ми можемо сподіватися на візит цього миролюбного джентльмена, — завершив містер Беннет, складаючи лист. — Мені він здався совісним і ввічливим юнаком. Не маю сумніву, що це буде дуже корисне знайомство, особливо з огляду на його зв’язок із леді Кетрін.

Містер Коллінз прибув рівно в призначений час, і вся родина зустріла його надзвичайно люб’язно. Щоправда, господар був доволі мовчазним, зате дами повсякчас випереджали одна одну в красномовстві, та й самого містера Коллінза не доводилося заохочувати до розмов. То був низенький опецькуватий чоловік двадцяти п’яти років. Вигляд він мав бундючний і солідний, а манери — вельми церемонні. Ще не встиг він сісти, як уже зробив комплімент місіс Беннет, що та має справді чарівних доньок. Він додав, що вже багато чув про їхню красу, але в цьому випадку реальність перевершила і його найвибагливіші сподівання. А потім додав, що просто не може дочекатися, аби побачити в дії їхні легендарні бойові вміння.

— Ви дуже люб’язні, сер. Але, правду кажучи, я воліла б бачити їх не з мушкетами, а з обручками, адже в іншому разі їхнє становище буде дуже злиденним. Обставини склалися так безглуздо.

— Чи не маєте ви тут на увазі мої спадкові права?

— Ох, так, сер, саме їх! Ви ж розумієте, яка це біда для моїх любих донечок!

— Я дуже співчуваю своїм чарівним кузинам, які опинилися в такому складному становищі, й можу багато сказати з цього приводу. Але, не бажаючи випереджати подій або чинити необачно, я поки стримаюся. Однак можу запевнити юних леді, що приїхав сюди з готовністю захоплюватися ними. Зараз я волів би нічого більше не казати, але, можливо, коли ми познайомимося ближче...

Його промову перервали запрошенням на обід, і дівчата, усміхаючись, перезирнулися. Але вони виявилися не єдиними об’єктами захоплення містера Коллінза. Вітальня, їдальня, кожна річ із умеблювання стали предметами уважного обстеження й дістали якнайвищі похвали. Його захоплені вигуки, поза сумнівом, зворушили б серце місіс Беннет, якби не принизливе припущення, що на всі ці речі він дивиться як на свою майбутню власність. Обід також викликав у нього захват, і він побажав дізнатися, кулінарним здібностям котрої з чарівних кузин він має завдячувати цією насолодою.

Ненадовго забувши про хороші манери, Мері схопила виделку й уже за мить була не в своєму кріслі, а стояла в бойовій готовності посеред столу. Лідія, котра сиділа найближче до неї, схопила її за гомілку, доки та не кинулася на містера Коллінза з наміром проштрикнути йому голову та шию за таку образу. Джейн та Елізабет відвернулися, щоб містер Коллінз не бачив їхніх посмішок.

Напругу розрядила місіс Беннет. Вона виправила гостя, дещо суворо запевнивши, що вони ще спроможні платити добрій куховарці, а її доньки надто зайняті тренуваннями, щоб відволікатися на кухонні справи. Він попросив вибачення за необачність, що так розсердила Мері, а місіс Беннет, уже м’якшим тоном, запевнила його, що ніхто на нього не образився. Та наступні чверть години містер Коллінз і далі перепрошував.