Гордість і упередження і зомбі

Розділ 22

БЕННЕТІВ ЗАПРОСИЛИ НА ОБІД до Лукасів, і знову Шарлотта була такою ласкавою, що ледь не цілий день люб’язно вислуховувала містера Коллінза. Елізабет скористалася нагодою, щоб подякувати подрузі.

— Ваші бесіди так покращують йому настрій, — відзначила вона. — Не знаю, як висловити тобі свою вдячність.

Це й справді було дуже мило, але доброта Шарлотти сягала далі, ніж уявляла Елізабет. За мету вона ставила дещо інше: зовсім позбавити подругу від залицянь містера Коллінза і самій стати їх об’єктом. Ось на що сподівалася міс Лукас. І обставини складалися досить сприятливо. Вже коли вони прощалися ввечері, Шарлотта не мала сумнівів, що її чекав би успіх, якби містер Коллінз не мусив так скоро повертатися до Гартфордширу. Але вона недооцінила його пристрасність і незалежний характер. Уже зранку, з дивовижною для нього спритністю, він утік із Лонґборна і поспішив до маєтку Лукасів, аби впасти Шарлотті до ніг. Він переймався, щоб кузини його не помітили, адже вирішив, що, побачивши його, вони одразу збагнуть і його задум. Йому ж не хотілося розголошувати своїх намірів, доки спроби не увінчаються успіхом. І хоч він майже не мав сумніву в згоді дівчини (адже поведінка Шарлотти здавалася вельми обнадійливою), та після відмови Елізабет все ж відчував деяку невпевненість. Хай там як, його пропозицію було сприйнято якнай-прихильніше. Міс Лукас із вікна побачила, як гість наближається до їхнього дому, і поспішила надвір, аби випадково перестріти його ще на стежці. Та вона не могла й сподіватися, що її чекає так багато красномовних запевнень у прихильності.

До взаємної радості, вони домовилися між собою так швидко, як лише дозволили розлогі промови містера Коллінза. І коли вже вони входили в дім, майбутній наречений наполягав, щоб Шарлотта назвала день, коли він стане найщасливішим із-поміж усіх земних чоловіків.

Він одразу ж попросив згоди сера Вільяма та леді Лукас, і ті зустріли новину зі щирим захопленням. Нинішнє становище містера Коллінза робило його дуже вдалим обранцем для їхньої доньки, за яку вони могли дати тільки незначне придане. Натомість його майбутнє обіцяло чималі статки. Леді Лукас із не властивим їй інтересом узялася підраховувати, скільки ще років зможе прожити містер Беннет. А сер Вільям рішучо заявив, що коли містер Коллінз успадкує Лонґборн, їм із дружиною належить одразу ж переїхати туди і якнайшвидше позбутися свого жалюгідного додзьо.

Одне слово, уже невдовзі вся родина нетямилася від радощів, які їм принесла така новина. Найприкрішою ж обставиною залишалася несподіванка, якою ці заручини стануть для Елізабет Беннет, чию дружбу Шарлотта цінувала чи не найбільше. Чи осудить вона її? А може, гірше, — не схоче більше з нею бачитися? Шарлотта вирішила сама розповісти про все подрузі. Тож вона попросила містера Коллінза, щоб, повернувшись до Лонґборна, він ані словом не обмовився про те, що сталося. Той, звісно, одразу пообіцяв мовчати, хоч дотримати обіцянки йому було вельми непросто. Адже цікавість мешканців Лонґборна, спричинена його тривалою відсутністю, обернулася цілим букетом щонайпряміших запитань. Тож, аби уникнути відповідей, йому довелося виявити чималу винахідливість.

Оскільки наступного ранку він мав їхати надто рано, щоб піднімати когось із ліжка, церемонія прощання відбулася ввечері, перед тим, як дівчата пішли спати. Місіс Беннет люб’язно й сердечно запевнила, що вони будуть неймовірно щасливі знову вітати його в Лонґборні, коли тільки йому дозволять обставини.

— Дорога пані, — відповів той, — це запрошення я приймаю з особливою вдячністю, адже щиро на нього сподівався. І не сумнівайтеся, я ним справді скористаюся, щойно мені випаде нагода.

Усі здивувалися такій відповіді. Містер Беннет, якого перспектива швидкого повернення Коллінза аж ніяк не втішала, одразу ж зауважив:

— Але чи не боїтеся ви, друже, що викличете цим несхвалення леді Кетрін? Ліпше вже зневажити родинні зв’язки, аніж ризикувати прихильністю своєї покровительки.

— О вельмишановний пане, — відповів містер Коллінз, — я страшенно вдячний вам за це дружнє попередження. І запевняю вас, що не наважуся на такий поважний крок без відома леді Кетрін.

— У кожнім разі завбачливість ніколи не зашкодить. Жертвуйте чим завгодно, аби лиш не втратити її прихильності. І якщо вам здаватиметься, що ваш приїзд може викликати її невдоволення — що, як мені здається, цілком імовірно, — будьте певні, ми не триматимемо на вас образи.

— Повірте, дорогий мій пане, я безмежно вдячний вам за таку щиру турботу. І хай там як, невдовзі ви отримаєте від мене листа з подяками за всю ту увагу, якою я насолоджувався під час свого перебування в Гартфордширі. І я навіть наважуся побажати здоров’я і щастя своїм чарівним кузинам, у тому числі й кузині Елізабет.

Елізабет сподівалася якоїсь образливої зауваги з його боку, тож вирішила не показувати, що її це бодай трохи зачепило, аби він не вирішив, що здобув перемогу. Натомість вона усміхнулася і сказала:

— Зі свого боку, містере Коллінз, я бажаю вам безпечної мандрівки додому, адже останнім часом на дорогах так багато всілякої гидоти, що вам навряд чи уникнути зустрічі з нею. Хоча не маю сумніву, що вам винятково пощастить.

Після належних люб’язностей леді відкланялися. І всі були однаково здивовані його обіцянкою скоро повернутися. Місіс Беннет хотіла би пояснити це тим, що він проситиме руки однієї з її молодших дочок. Скажімо, Мері вона б іще спробувала переконати.

Але вже наступного ранку всі її сподівання розвіялися.

Міс Лукас завітала одразу після сніданку і в приватній розмові з Елі-забет повідомила їй про те, що сталося напередодні.

За останні день чи два Елізабет спадало на думку, що містер Коллінз міг уявити, ніби закохався в її подругу. Але те, що Шарлотта могла заохочувати його приязнь, видавалося їй таким немислимим, ніби йшлося про неї саму.

— Ти заручилася з містером Коллінзом? Моя люба Шарлотто, це неможливо!

— Чому ти така здивована, дорога моя Елізо? — спокійно відповіла міс Лукас. — Невже ти вважаєш, що жодна інша жінка не може прихильно сприйняти містера Коллінза, якщо вже така поважна дама, як ти, визнала його не гідною для себе парою?

Будь-хто інший за таку образу отримав би важкого стусана, але тут Елізабет стримала емоції і вирішила не відстоювати свою честь. Не сподіваючись більше переконати Шарлотту, вона побажала їй усілякого щастя.

— Здогадуюся, що ти відчуваєш, — відповіла Шарлотта. — Найпевніше, ти здивована, дуже здивована, бо ще зовсім недавно містер Коллінз бажав одружитися з тобою. Але якщо ти ще раз уважно над цим поміркуєш, то, сподіваюся, будеш задоволена моїм вчинком. Ти ж знаєш, що я — геть не романтична особа й ніколи такою не була. Мені потрібен лише затишний дім. І, зважаючи на характер, зв’язки і становище містера Коллінза, я схильна вважати, що мої шанси на щастя аж ніяк не менші, ніж в інших людей, які беруть шлюб. Особливо відтоді, як... Ох! Елізабет, благаю тебе, не сердься на мене. І не вбивай мене на місці! Але я не можу більше приховувати від тебе: мене уражено.

Елізабет охнула. Її найближчу подругу вразила моровиця! Тепер вона приречена слугувати Нечистому! Її інстинкти вимагали відступити на кілька кроків назад. Вона уважно слухала, поки Шарлотта розповідала про прикру пригоду, яка сталася з нею в середу, коли вона йшла до Лонґборна. Ризикнувши вирушити в дорогу сама і без зброї, вона швиденько крокувала стежкою, і ніхто не зачіпав її, аж доки вона не помітила перевернутий поштовий диліжанс, запряжений четвіркою коней. Не угледівши поряд жодного нечестивого, Шарлотта вирішила підійти ближче й присіла, сподіваючись побачити під каретою спотворене обличчя постраждалого візника. Але, на свій жах, наткнулася на зомбі, який потрапив у пастку під диліжансом. Своїми кістлявими пальчиськами той ухопив її за ногу, і вона закричала, відчувши, як його зуби вгризаються в її шкіру. Шарлотті вдалося вивільнитися, й вона поспішила до Лонґборна, але пекельну місію вже було сповнено.

— Мені мало лишилося, Елізабет. Усе, чого я хочу, — це щоб мої останні місяці були щасливими і щоб у мене був чоловік, який подбає, аби врешті мені відтяли голову й поховали, як справжню християнку.