Розділ 2

НАСПРАВДІ МІСТЕР БЕННЕТ одним із перших почав чекати на приїзд містера Бінґлі. Він давно вирішив скласти йому візит, хоч до останнього запевняв дружину, що нікуди не поїде. А дізналася вона про це лише ввечері після самих відвідин. З’ясувалося все ось як. Споглядаючи, як його друга донька різьбить родинний герб на руків’ї свого нового меча, він несподівано звернувся до неї:

— Сподіваюся, Ліззі, містерові Бінґлі це припаде до вподоби.

— Нам не дізнатися, що до вподоби містерові Бінґлі, — роздратовано буркнула мати, — ми ж бо не плануємо його провідати.

— Але ж, матусю, — озвалася Елізабет, — не забувайте, що ми зустрінемо його на наступному балу.

Місіс Беннет відповісти не зволила, але, оскільки стримуватися було понад її силу, взялася дорікати одній із доньок.

— Кітті, заради Бога, не кашляй так! Хтось може подумати, що тебе уражено!

— Матусю! Хіба можна казати такі жахливі слова, коли довкола так багато зомбі! — вередливо відповіла Кітті. — Ліззі, коли твій наступний бал? — За два тижні, якщо рахувати від завтра.

— Он як! — вигукнула мати. — Нас уже не встигнуть познайомити, тож так ми й залишимося невідрекомендованими. Ох, ліпше б я й не чула про цього Бінґлі!

— Страшенно прикро це чути, — озвався містер Беннет. — Якби я знав про це зранку, то напевно переніс би свої відвідини. Яка халепа! Проте візит уже відбувся, тому нам таки не уникнути цього знайомства.

Здивуванню жіноцтва, як того й хотілося містерові Беннету, не було меж. А найбільш приголомшений вигляд мала місіс Беннет. Та коли вже перша хвиля радощів відступила, вона взялася запевняти, що саме на це й розраховувала.

— Любий містере Беннет, як же це мило! І я знала, що врешті зумію вас переконати. Я не мала сумніву, що ви надто любите своїх доньок, аби зневажити таким знайомством. Ох, яка ж це радість для мене! І який же ви дотепник: поїхали ще зранку й ані слова не промовили аж до цієї миті.

— Тільки не думайте собі, що ця моя поступка бодай якось вплине на дисципліну, — відрізав містер Беннет. — Дівчата вправлятимуться, як і завжди, з Бінґлі чи без нього.

— О, так, звісно! — вигукнула місіс Беннет. — Вони будуть такими ж смертоносними, як і чарівними!

— А ти, Кітті, можеш кашляти скільки завгодно, — дозволив містер Беннет і на цих словах, стомлений палкими радощами дружини, покинув кімнату.

— Дівчатонька, який же пречудовий у вас батько! — вигукнула вона, коли двері зачинилися. — Відколи Всевишній забажав замкнути ворота Пекла, прирікши мертвих блукати поміж нас, такі радощі випадають нечасто. Лідіє, золотце, хоч ти й наймолодша, зважуся припустити, що містер Бінґлі танцюватиме з тобою на наступному балу.

— Ой, — рішуче відказала Лідія, — мене це не злякає. Хоч я і наймолодша, та зваблювати протилежну стать умію куди краще за інших.

Решта вечора минула в здогадах про те, чи скоро містер Бінґлі складе візит у відповідь, а також у обговореннях, чи варто запросити його на обід.

Загрузка...