Гордість і упередження і зомбі

Розділ 40

ЕЛІЗАБЕТ БІЛЬШЕ НЕ МОГЛА стримуватися. Постановивши щонайретельніше оминати все, що стосувалося сестри, вона наступного ранку переповіла Джейн зміст розмови, яка відбулася між нею та містером Дарсі.

Авжеж, неабиякий подив, який відчула Джейн, про все почувши, доволі скоро поступився місцем теплому почуттю сестринської любові до Елізабет. Їй було прикро, що містер Дарсі освідчився так незграбно й нікого не зміг би таким чином прихилити. Та ще більше їй боліло, що все завершилося поєдинком, у якому полягла камінна полиця містера Коллінза.

— Звісно, дарма він був такий самовпевнений, — визнала вона. — Але сама подумай, яка це велика прикрість — не сумніватися в своєму успіху й дістати відмову!

— Звичайно, — відповіла Елізабет, — мені його шкода від щирого серця, проте він усе одно незабаром від мене відвернувся б. Ти ж не винуватиш мене за те, що я йому відмовила?

— Що ти!

— А за те, що я була такої високої думки про Вікгема?

— Ні — хіба ж правда була не на твоєму боці?

— Ні, і ти в цьому впевнишся, щойно я розповім про події наступного дня.

Далі вона переповіла листа, принаймні ту частину, де йшлося про Джорджа Вікгема, особливо ретельно наголошуючи рядки, що стосувалися його поводження з глухим стайничим і міс Дарсі. І який же то був удар для сердешної Джейн! Вона жила б собі спокійнісінько, вважаючи, що ціле людство не здатне заподіяти комусь стільки кривди, — не кажучи вже про те, що на це все здатна якась одна людина. Виправдання Дарсі бальзамом пролилося на її душу, та навіть воно не розрадило її після такого прикрого відкриття.

Від щирого серця вона намагалася довести, що сталася помилка й одному з них можна повернути добре ім’я, не кидаючи тіні на іншого.

— Так не годиться, — сказала Елізабет. — Обох виправдати не вдасться. Ти мусиш вибрати одного з них і змиритися з тим, що добрий вигляд матиме лише він. На двох у них чеснот не стане — їх там у обох, разом узятих, і на одного порядного чоловіка ледве назбирається. Але ж хто це буде? Останнім часом я схиляюся до того, щоб повірити Дарсі, але ти вирішуй, як знаєш.

Не одразу усмішка повернулася на вуста Джейн.

— Навіть не пам’ятаю, коли мене востаннє щось так вразило, — нарешті сказала вона. — Аж не віриться, що Вікгем на таке здатний! Бідолашний містер Дарсі! Ліззі, серденько, ти тільки уяви, через що він пройшов! Таке розчарування! Та ще й ти була про нього лихої думки! А йому ще й випало відшмагати гувернантку сестри! Яка прикрість. Напевно, ти це теж розумієш.

— Поза сумнівами, та я все ж хотіла б попросити твоєї поради. Чи слід мені розповісти знайомим про істинне лице містера Вікгема?

— Навіщо це страхітливе викриття? — відповіла міс Беннет. — А ти якої думки?

— Нема чого й пробувати. Містер Дарсі не давав мені права це розголошувати. Навпаки, він просив, щоб я тримала в таємниці все, що стосується його сестри, а без цього хто ж мені повірить? Усі такі упереджені проти містера Дарсі, що добра половина мешканців Меритона радше втне собі руку, аніж його похвалить. Я до цього не готова. Вікгем незабаром поїде, а отже, буде байдуже, хто він насправді. Я про це й словом не прохоплюся.

— Слушно. Якщо ми проллємо світло на його помилки, то він може вимагати в містера Дарсі сатисфакції — а поєдинки ні до чого доброго не приводять. Не варто штовхати його на слизьке. Як казав наш любий учитель, «немає тигра лютішого, аніж тигр у клітці».

Ця розмова трохи заспокоїла Елізабет. Вона позбулася двох таємниць, що пригнічували її вже два тижні. Проте лишалась іще одна неприємна звістка, про яку обачність веліла їй не згадувати. Вона не зважилася переказати сестрі другу половину листа містера Дарсі й пояснити, як щиро її цінував Бінґлі.

Тепер, коли вони повернулися додому, Елізабет могла оцінити істинні почуття сестри. Джейн була нещаслива. Вона все ще плекала щиру ніжність до Бінґлі. Доти вона нікого ще не кохала, а отже, її захоплення було пристрасне, як усі перші кохання, але міцніше за більшість із них через вік і вдачу Джейн. Вона цінувала спогади про Бінґлі й шанувала його набагато більше, ніж інших чоловіків, тож лише здоровий глузд і повага до почуттів ближніх не давали їй упиватися жалощами до себе, які нашкодили б її здоров’ю та душевній рівновазі інших людей.

— Ну, Ліззі, — сказала одного дня місіс Беннет, — а ти що думаєш про цю прикру історію з Джейн? Я оце собі постановила, що ніколи ні з ким про це і словом не перекинуся. Так і сказала своїй сестричці Філліпс. Проте я не знаю, чи бачилася Джейн із ним у Лондоні. Що ж, він і мізинчика її не вартий — і, думаю, в неї вже немає шансів вийти за нього. Я розпитала всіх, хто міг щось про це чути: схоже, до Незерфілду він наступного літа не збирається.

— Гадаю, він більше ніколи до Незерфілду не повернеться.

— То полотном дорога, здався він нам тут. Мене трохи втішає лиш те, що розбите серце зведе Джейн у могилу, й тоді він про все пожалкує.

Елізабет це аніскілечки не втішало, тож вона промовчала.

— Що ж, Ліззі, — невдовзі знову звернулася до неї мати, — а Коллінзи, кажеш, добре влаштувалися? Ет, сподіваюся, це надовго. А чим пригощали? Шарлотта — господиня на всі руки. Як вона бодай наполовину в маму вдалася, то, певно, й на чорний день відкладає. Здогадуюся, що вони собі зайвини не дозволяють.

— Авжеж, так і є. — Елізабет усе ніяк не наважувалася розповісти матері про страшний вирок, що навис над Шарлоттою. Нещасна жінка й без того ледве витримувала удари долі.

— А в них, певно, тільки й мови про те, як прибрати до рук Лонґборн, коли твій батечко помре. Вони, мабуть, на нього дивляться, як на свою власність, хай би скільки довелося чекати.

— Про таке, звісно, вони в моїй присутності й не згадували.

— Та дивно було б, якби згадували. Проте не сумніваюся, що сам на сам вони тільки про це й говорять. Ну, як вони так легко розпоряджаються маєтком, що їм навіть не належить, то Бог їм суддя. Мені було б соромно виставити стару жінку з дому.