Гордість і упередження і зомбі

Розділ 32

НАСТУПНОГО РАНКУ, КОЛИ місіс Коллінз і Марія поїхали до села у якихось справах, Елізабет медитувала на самоті, аж раптом стрепенулася від несподіваного дзвінка в двері. Хоч гуркоту екіпажа вона й не чула, та запідозрила, що це може бути леді Кетрін, тож спішно загасила ладан і побігла відчиняти двері. І яким же був її подив, коли виявилося, що на порозі стоїть містер Дарсі!

Здавалося, він теж здивувався, побачивши, що вона сама. Він попросив вибачення, зауваживши, що сподівався застати всіх мешканців дому.

Вони сіли, й після того, як вона поцікавилася здоров’ям мешканців Розінґзу, запанувала тиша, яка могла протривати ще дуже довго. Терміново треба було знайти якусь тему для розмови. І, намагаючись щось вимудрувати, Елізабет пригадала їхню останню зустріч у Гартфордширі. Їй стало цікаво, як він пояснить свій поспішний від’їзд. Отож вона почала:

— Минулого листопада, містере Дарсі, ви всі так несподівано покинули Незерфілд! Містер Бінґлі, мабуть, дуже здивувався, коли ви так швидко до нього приєдналися. Якщо мені не зраджує пам’ять, він виїхав лише на день раніше. Сподіваюся, з ним і його сестрами було все гаразд, коли ви виїздили з Лондона?

— У них усе чудово, дякую.

Вона зрозуміла, що на іншу відповідь годі сподіватися, і після короткої паузи додала:

— Якщо я правильно зрозуміла, містер Бінґлі більше не планує повертатися до Незерфілду?

— Я не чув, щоб він щось про це казав. Але цілком можливо, що в майбутньому він справді буватиме там зовсім рідко. Він трохи боїться зомбі, а в сільській місцевості їхнє поголів’я невпинно зростає.

— Якщо він буватиме в Незерфілді аж так рідко, то для тамтешнього товариства було б ліпше, якби він узагалі від нього відмовився. Адже в такому разі там могла б оселитися інша родина, яка більше цікавиться бойовими мистецтвами. Але, найімовірніше, містер Бінґлі придбав цей дім не на догоду сусідам, а задля власної приємності. Тож хай там як, збереже він його чи облишить, керуватиметься він тими-таки принципами.

— Не здивуюся, — сказав Дарсі, — якщо він остаточно покине Незер-філд, коли знайде відповідний дім в іншому місці.

Елізабет мовчала. Більше вона не наважувалася заговорювати про його приятеля, а не знайшовши іншої теми для бесіди, вирішила, що тепер час містерові Дарсі цим перейматися.

Він зрозумів її натяк і невдовзі заговорив:

— Цей дім здається доволі затишним. Думаю, леді Кетрін багато що тут облаштувала сама, коли містер Коллінз уперше прибув до Гансфорда.

— Мабуть, так і було. І навряд чи хтось сприйняв би її доброту з більшою вдячністю.

— Здається, містер Коллінз дуже... вдало обрав собі дружину.

Елізабет відчула вагання в його голосі. Невже він збагнув, що Шарлотту уражено?

— Так, його друзі можуть радіти: йому вдалося зустріти одну з небагатьох розсудливих жінок, яка не просто прийняла його руку та серце, а й подарувала йому справжнє щастя. Моя подруга неймовірно розважлива особа, хоч я й не певна, що шлюб із містером Коллінзом — наймудріше рішення в її житті. Але, здається, вона доволі щаслива. А з позиції здорового глузду цей шлюб для неї дуже вигідний.

— Напевно, вона радіє, що оселилася так близько від рідного дому і друзів.

— Ви вважаєте, що це так близько? Та там усі п’ятдесят миль!

— А що таке п’ятдесят миль для дороги, вільної від зомбі? Трохи більше, ніж півдня мандрівки. Так, для мене це справді близько.

— Мені б ніколи не спало на думку розглядати відстань як одну з переваг шлюбу! — вигукнула Елізабет. — І я таки не вважаю, що місіс Коллінз мешкає близько від рідних.

— Це свідчить про вашу прив’язаність до Гартфордширу. Мабуть, вам здається, що все поза Лонґборном — дуже далеко.

Кажучи це, він усміхнувся, й Елізабет здалося, ніби вона здогадалася, про що він подумав, — про Джейн і Незерфілд. Зашарівшись, вона відповіла:

— Сер, ви забуваєте, що я двічі бувала на Сході, до того ж у його найдальших закапелках. І ці мандрівки були виснажливо довгими, а дороги кишіли дикими ведмедями. Тож запевняю вас: мій світ усе-таки трохи ширший за Лонґборн. Але, оскільки містерові й місіс Коллінз ніколи не доводилося так далеко мандрувати, я підозрюю, що їхні уявлення про відстань подібні до уявлень звичайних людей. Саме тому я переконана, що моя подруга не сказала б, що живе поруч із рідними, навіть якби відстань була вдвічі меншою.

Містер Дарсі присунув своє крісло ближче до неї.

Елізабет здивувалася. Його напевно гризли якісь сумніви. Раптом він знову відсунув крісло, узяв зі столу газету і спитав уже значно стриманіше:

— Вас потішили новини з Шеффілда?

Після цього вони обмінялися думками про недавню перемогу армії, і цей діалог був спокійним та небагатослівним із обох боків. А невдовзі в кімнату ввійшли Шарлотта з сестрою, які щойно повернулися з прогулянки. Така бесіда тет-а-тет їх здивувала. Містер Дарсі повідомив про свою помилку, через яку він, мовляв, і обтяжив міс Беннет своїм товариством, і, просидівши ще кілька хвилин і так нічого й не сказавши, пішов геть.

— Фо се мове ознафати? — проплямкала Шарлотта, щойно Дарсі вийшов за двері. — Евізо, він, мабудь, закогався в дебе. Бо фого б йому фюди пиходити?

Але, коли Елізабет розповіла, як він майже весь час мовчав, навіть Шар-лотті довелося погодитися, що, схоже, вона помилилася. І, перебравши різні здогади, вони нарешті погодилися, що Дарсі, найпевніше, завітав до них, бо не вигадав нічого ліпшого (що цілком зрозуміло, з огляду на пору року). Земля ще не відтанула, тож до потепління можна було забути про свіжих нечестивців чи тренування просто неба. В домі на нього чекала леді Кетрін, книжки, більярдний стіл, але ж джентльмен не може цілими днями сидіти в чотирьох стінах. Тож чи то через близькість дому священика, чи то бажаючи прогулятися, а може, й насолодитися спілкуванням з мешканцями Гансфорда, обидва джентльмени почали навідуватися сюди мало не щодня. Вони приходили зранку — коли окремо, а коли разом, а часом іще й у супроводі своєї тітки. Не викликало сумніву, що полковник Фіцвільям приходив, бо йому було приємно перебувати в їхньому товаристві. І це ще більше прихилило до нього дам.

Але чому й містер Дарсі став таким частим гостем, зрозуміти було значно важче. Навряд чи йому йшлося про їхнє товариство, адже нерідко він міг чверть години просидіти, не зронивши ані слова. А коли все-таки заговорював, то здавалося, що робить це радше з примусу, аніж із власного бажання. Не пожвавлювався він навіть тоді, коли бачив, як місіс Коллінз гризе власну руку. Шарлотта — чи то пак те, що від неї залишилося, — хотіла вірити, що такі зміни в поведінці містера Дарсі спричинило кохання до її подруги. Вона стежила за ним і в Розінґзі, і в Гансфорді, але без особливого успіху. Адже її думки щораз частіше звертали в інший бік — як-от до мрій про те, як вона смокче чийсь свіжий, аж теплий, соковитий мозок. Звісно, містер Дарсі часто поглядав на Елізабет, але важко було здогадатися, про що він думає. Це був пильний і серйозний погляд, однак Шарлотта не відчитувала в його очах якихось певних почуттів. А часом їй здавалося, що він узагалі ні про що не думає. І, уявляючи собі думки містера Дарсі, вона знову згадувала, що страшенно хотіла б пожувати його солоний мозок, такий схожий на цвітну капусту.

Раз або двічі вона казала Елізабет, що містер Дарсі, можливо, має до неї почуття, але це лише викликало в подруги сміх. Тож Шарлотта вирішила не наполягати, щоб не пробудити в Елізабет сподівань, які могли обернутися розчаруванням.

Бажаючи Елізабет лише добра, Шарлотта часом уявляла її одруження з полковником Фіцвільямом. Поза сумнівом, він був вельми приємним джентльменом, а Елізабет напевно припала йому до вподоби. Крім того, його життєве становище було більш ніж принадним. Але, з іншого боку, в містера Дарсі була значно більша голова, а це означало, що в ній більше мозку, який їй так хотілося б спожити.