Гордість і упередження і зомбі

Розділ 42

ЯКБИ ЕЛІЗАБЕТ СПИРАЛАСЯ виключно на досвід своїх батьків, то вона навряд чи була б доброї думки про родинне життя. Її батько, причарований юністю, вродою й тією ілюзією легкої вдачі, яку зазвичай породжують юність і врода, одружився з жінкою, що її нетямучість і брак мудрості поклали край справжнім почуттям майже одразу після шлюбу. Від поваги, шани й довіри не лишилося й сліду; його надія на родинне щастя розвіялася. Проте містер Беннет був не з тих, хто скаржиться на кривду, яку сам-таки з необачності і спричинив. Натомість він доклав усіх зусиль, щоб його доньки не успадкували негнучкий, позбавлений допитливості розум матері. Він зробив п’ять спроб, і дві були успішні. Він був вдячний місіс Беннет за те, що вона подарувала йому Джейн і Елізабет — а більше й ні за що. Не такої втіхи чоловік зазвичай чекає від подружнього життя.

Елізабет, утім, розуміла, що її батько теж не бездоганний. Його поведінка не раз справляла їй прикрість, проте повага до його хисту і вдячність за його любов спонукали її витіснити з пам’яті те, що вона не могла оминути увагою, й заплющувати очі на його відступи від подружніх обов’язків та правил пристойності. Особливо прикрі були поїздки до Китаю: місіс Беннет їх не супроводжувала, і містер Беннет не раз запрошував прегарних східних панянок до своїх покоїв. Учитель Ліу пояснював, що такі там звичаї, й Еліза-бет не раз шмагали мокрим бамбуковим канчуком за те, що вона вказувала батькові на його переступи. Проте лише зараз вона усвідомила, на які кривди приречені діти, народжені у невдалому шлюбі.

Лідія пообіцяла часто й докладно писати матері й Кітті, проте її довгождані листи були завжди куці. Листи до матері зводилися до скупих повідомлень про те, що вони щойно повернулися з бібліотеки, де товариство їм склали такі й такі офіцери, Лідія розжилася на нову сукню чи парасольку, яку описала б детальніше, та тільки мусила бігти, бо її кликала місіс Форстер — вони збиралися до табору. Листи сестрі були довші, але користі з них було ще менше — вона рясно підкреслювала слова, щоб дати знати: вони не призначені для стороннього ока.

Десь на другий чи третій тиждень її відсутності до мешканців Лонґбор-на повернулися здоров’я, добрий гумор і втіха. Світ постав у ясніших барвах. Ті, хто втік був од моровиці, почали повертатися, і вперше на живій пам’яті зі скринь витягли ошатний літній одяг. Гриміли літні бали. Місіс Беннет повернулася до своєї звичної сварливої погідності — а до середини червня вже й Кітті могла ходити в Меритон без сліз. Це вселяло Елізабет надію, що до наступного Різдва, можливо, до сестри повернеться здоровий глузд, і вона згадуватиме офіцерів не частіше, ніж раз на день — якщо, звісно, Міністерство війни не виявить нечувану і зловмисну жорстокість та не розквартирує в Меритоні ще одну частину.

Призначена дата від’їзду Елізабет на північ стрімко наближалася — до неї лишалося тижні зо два, коли прийшов лист від місіс Ґардінер. Поїздку довелося скоротити й відкласти. Через нещодавні неприємності у Бірмінґемі армії забракло кременів і пороху, тож містер Ґардінер мусив затриматися ще на два тижні й повернутися до Лондона за місяць. Отже, їм не стало б часу на від початку заплановану далеку і приємну подорож на північ, тож вони замінили відвідини Озерного краю на коротшу поїздку. Найпівнічнішою точкою нової мандрівки мав стати Дербішир. Там вистачило б цікавинок на три тижні, особливо для місіс Ґардінер, адже вони збиралися провести кілька днів у містечку, де та колись прожила кілька років. Це цікавило її чи не більше, аніж уславлені краєвиди Метлока, Четсворта, Давдейла чи Піка.

Елізабет засмутилася. Вона мріяла побачити Озерний край і гадала, що й на нього було доволі часу. Проте вона тішилася нагоді опинитися подалі від Гартфордширу, і незабаром її смуток розвіявся.

Щоб згаяти час, Елізабет одного ранку вирушила на могильник на горі Окгем. Вона не була там вже майже два роки, хоча до вершини гори — власне, пагорба, на якому завжди виднівся стовп диму, — було лише кілька миль. Такі димові стовпи здіймалися в небо по цілій Англії, незалежно від пори року й погоди. Палива для багать ніколи не бракувало.

Елізабет дійшла до могильника одразу після сніданку і здивувалася, як там людно. Біля хижі скарбничого вже вишикувалося кілька возів, і на кожному стояли великі металеві клітки. У кожній клітці сиділо від одного до чотирьох зомбі (зрідка траплялися клітки з п’ятьма чи шістьма нечестивими). Більшість возів належала фермерам, що ловили нечестивих, аби підзаробити. Проте було й кілька професійних мисливців на зомбі, званих чистильниками: вони мандрували країною, розставляючи пастки на нечестивих. Елізабет знала, що були серед них і справжні покидьки, які викрадали невинних людей, заражали їх моровицею, а тоді продавали на могильнику. Та краще спалити кількох невинних, аніж дозволити винним гарцювати на свободі.

Неподалік від хижі скарбничого над ровом стояв кочегар, за якісь кілька футів від язиків полум’я, що сягали вище його голови. Голі груди вкривав піт, адже він трудився не покладаючи рук — поливав колоди смолою, розгрібав жар, кидав у багаття пучки соломи.

Виторгувавши у скарбничого свої кілька монет, чоловіки переганяли вози до гаківника, який чіпляв клітки на великий механічний гак і заносив їх над багаттям. Елізабет не могла стримати радощів, спостерігаючи, як спалюють зомбі. Мов музику, вона слухала їхні страхітливі крики, коли вогонь, якого вони боялися понад усе, починав лизати їм п’яти, а тоді охоплював їхню смердючу плоть і відсилав їх назад до пекла. Коли від зомбі не лишалося нічого, крім кісток і пороху, клітки опускали назад на вози й везли геть, щоб заповнити новою здобиччю.

Як не рахувати таких моціонів, наступні чотири тижні тягнулися дуже повільно — проте врешті й вони добігли кінця. До Лонґборна прибули містер та місіс Ґардінер з чотирма дітлахами — дівчатками шести й восьми років та двома молодшими хлопчиками. Джейн, яку всі любили, лишилася глядіти дітей. Завдяки спокійній і доброзичливій вдачі з неї була чудова нянька: вона й навчала дітей, і бавила, і любила.

Ґардінери провели в Лонґборні лише одну ніч, а вже наступного ранку вирушили з Елізабет назустріч новим приємним пригодам. Вони були певні, що матимуть бодай втіху від доброго товариства, адже їм не бракувало здоров’я і терпіння, які помагали зносити невигоди, життєрадісності, що посилювала задоволення, й доброзичливості та кмітливості, потрібних, щоб розважити одне одного, коли світ підкине прикру несподіванку.

Цей твір не ставить собі за мету описати Дербішир чи інші славетні місця, через які пролягав їхній шлях, — хто ж бо не знає Оксфорда, Бленема, Ворвіка, Кенілворта тощо? Не прагнемо ми й описати десяток зустрічей із зомбі, адже Елізабет з ними розправлялася, і бровою не повівши. Нині нас цікавить лише маленький клаптик Дербіширу. Оглянувши головні окраси тих околиць, наші мандрівники рушили до містечка під назвою Лембтон, де раніше жила місіс Ґардінер — вона довідалася, що хтось із її знайомих досі не полишив тих країв. Тітонька сказала Елізабет, що за якісь п’ять миль від Лембтона лежить Пемберлі. Їхній шлях не пролягав повз маєток — але вони опинилися б там, якби відхилилися від маршруту на дві-три милі. Коли вони звечора обговорювали плани на наступний день, місіс Ґардінер висловила прагнення знову оглянути той маєток. Містер Ґардінер радо пристав на цю пропозицію, й вони повернулися до Елізабет в надії, що й вона схвалить такі наміри.

— Моя мила, чи ж тобі не кортить на власні очі побачити місце, про яке ти стільки чула? — спитала в неї тітонька. — Із ним-бо пов’язано стільки твоїх знайомих. А знаєш, Вікгем провів там роки юності.

Елізабет збентежилася. Їй до Пемберлі не було діла, вона мусила наполягти, що не хоче його бачити. Довелося сказати, що великі маєтки їй приїлися і вона вже досхочу надивилася на гарні килими й атласні гардини.

Але тітку це не переконало, і вона взялася докоряти Елізабет за обмеженість:

— Якби ж то був просто багатий, добре умебльований дім, то й мене б туди не вабило. Але ж там і сади прегарні. Біля маєтку розкинувся чи не най-мальовничіший ліс у цій країні.

Елізабет не стала сперечатися, але й заспокоїтися не могла. Там вона могла зустріти містера Дарсі, і це сповнювало її душу острахом.

Перед тим, як вкладатися спати, вона вирішила розпитати покоївку про Пемберлі: чи то справді гарний маєток? А як звати його власників? І — не без тривоги — чи родина проводить там літо? Вона зраділа, почувши «ні» у відповідь на останнє запитання: за словами покоївки, містер Дарсі відбув до міста на зустріч Ліги джентльменів для заохочення боротьби проти щонай-мерзеннішого ворога. Коли тривога розвіялася, дівчина нарешті піймала себе на думці, що і їй цікаво поглянути на той дім. Тож уранці, коли вони повернулися до цієї розмови, Елізабет нарешті з належною байдужістю сказала, що й вона нічого не має проти такого задуму. Отже, вони вирушили до Пемберлі.