Гордість і упередження і зомбі

Розділ 55

ЗА КІЛЬКА ДНІВ МІСТЕР БІНҐЛІ знову до них приїхав, цього разу сам.

Його друг того ранку вирушив до Лондона, проте мав повернутися за десять днів. Бінґлі просидів із ними чи не годину й був у доброму гуморі. Місіс Беннет запросила його лишитися на обід, проте він зізнався, що вже має інші зобов’язання.

— Сподіваюся, наступного разу нам пощастить більше, — сказала вона.

Він запевнив, що це було б йому за щастя і так далі, і таке інше, тож, з її дозволу, він знову їх навідає за першої ж нагоди.

— Можливо, завтра?

Авжеж, на завтра ні про що інше не було домовлено, тож він швиденько пристав на запрошення.

Він прибув раніше, ніж вони думали, тож панянки були у тренувальному одязі, хоча в них на шкірі ще не встиг проступити піт. Місіс Беннет увірвалася в доньчину кімнату в халаті, з розпущеним волоссям і вигукнула:

— Джейн, люба, поквапся, він уже тут — містер Бінґлі вже тут! Уже приїхав! Поспішай, поспішай! Саро, поможи міс Беннет змити піт і надягнути сукню. На зачіску Ліззі не зважай.

— Ми спустимося, щойно будемо готові, — відповіла Джейн, — але Кіт-ті, мабуть, нас випередить — вона піднялася ще півгодини тому.

— Ох уже ця Кітті! А вона до того який має стосунок? Швиденько, швиденько! Доню, а де це твій пояс?

Проте Джейн навідруб відмовилася спускатися без сестер.

Увечері їх теж намагалися лишити наодинці. Після чаю містер Беннет, як завжди, усамітнився в бібліотеці, а Мері пішла нагору піднімати гантелі. Отже, дві перешкоди з п’яти самоусунулися. Місіс Беннет стала розпачливо підморгувати Елізабет і Кітті, які довший час на неї не зважали. Елізабет було не до матері, а коли Кітті нарешті звернула на це увагу, то невинно сказала:

— Матінко, в чому річ? Чому ви мені підморгуєте? Щось треба зробити?

— Нічого, не хвилюйся, дитино, я тобі не підморгувала. — Посидівши тихо хвилин зо п’ять, вона нарешті вирішила, що не можна проґавити таку нагоду, і, рвучко вставши, сказала до Кітті: — Ходімо, любонько, я хочу з тобою порадитися.

І вона вивела доньку з кімнати. Джейн одразу кинула на Елізабет розпачливий погляд — її вразив такий підступ, і вона благала сестру не піддаватися. За кілька хвилин місіс Беннет прочинила двері й погукала:

— Ліззі, доню, на два слова.

Елізабет змушена була піти.

— Лишімо їх наодинці, — сказала мати, щойно за Елізабет зачинилися двері. — Ми з Кітті посидимо нагорі в моїй кімнаті.

Елізабет вже й не намагалася сперечатися з матір’ю, а просто тихо дочекалася, доки мати з Кітті підуть, і повернулася до вітальні.

Однак плани місіс Беннет того дня провалилися. Бінґлі був чарівний, та тільки все ніяк не освідчувався в коханні її доньці. Він був люб’язний і прикрашав собою будь-яке товариство, а також зносив недоречну нав’язливість матері та її безглузді репліки з терпінням і розважливістю, за що її доньки були безмежно вдячні.

Його навіть не довелося припрошувати лишитися на вечерю. Було домовлено — передовсім завдяки його власним зусиллям і наполегливості місіс Беннет, — що наступного ранку він завітає до них знову, щоб постріляти з її чоловіком перших осінніх зомбі.

Після того дня Джейн вже не наполягала, що до нього байдужа. Сестри взагалі й словом не прохопилися про Бінґлі. Елізабет лягла спати із радісною певністю, що ця історія добігає щасливого кінця — якщо, звісно, містер Дарсі не повернеться невчасно. Утім, вона підозрювала, що він змирився із залицяннями Бінґлі до Джейн.

Бінґлі дотримав слова. Цілий ранок вони з містером Беннетом відстрілювали перших нечестивих, що тягнулися на південь у пошуках м’якшої землі. Містер Беннет відвів гостя на північне лонґборнське поле, де вони майже годину розставляли пастки, які він сам розробив. Як приманку, в капкан закладали цвітну капусту. Вряди-годи з лісу, що оточував поле, вибрідав якийсь зомбі, на якого за гілками вже чигали містер Беннет і містер Бінґлі. Живі спостерігали, як мертвий, помітивши цвітну капусту, вирішував, що то ласі мізки, й тягнувся до них. Коли капкан змикався на його руці, чоловіки вискакували зі сховку й забивали потвору прикладами мушкетів, пострілом чи вогнем.

На подив містера Беннета, Бінґлі виявився приємним співрозмовником. Він не був ані манірний, ані пихатий і не давав жоднісіньких підстав ані для насмішок, ані для обуреної мовчанки. Містер Бінґлі ж, своєю чергою, ще ніколи не бачив містера Беннета таким товариським. Звісно, вони разом повернулися на обід, і по обіді місіс Беннет знову заповзялася відігнати всіх подалі від нього і Джейн. Елізабет мусила написати листа, тож після чаю усамітнилася у маленькій вітальні.

Коли вона дописала листа й повернулася до товариства, то застала сестру й містера Бінґлі при каміні — вони, здавалося, поринули у щиру розмову. Навіть якби вона не мала жодних підозр, то здогадалася б про все, коли вони рвучко повернулися на звук і відсахнулися одне від одного. Їм було ніяково, а їй — ще гірше. Жодна з сестер не промовила ані слова. Елізабет ладна була повернутися й вийти, коли Бінґлі, що, як і Джейн, спершу сів, рвучко підвівся, прошепотів кілька слів і вибіг з кімнати.

Джейн ніколи не приховувала від Елізабет звісток, які її потішили б, тож вона одразу пригорнула сестру й схвильовано сказала, що вона — най-щасливіша жінка на світі.

— Це аж занадто, — додала вона, — аж занадто. Я цього не заслуговую. Чому ж не всім так щастить?

Елізабет привітала її. Вона так хвилювалася, що ледве могла передати свої почуття словами, але від того Джейн стало ще радісніше. Проте вона не дозволила собі лишитися з сестрою і не сказала й половини того, що хотіла.

— Треба негайно розповісти матері! — вигукнула вона. — Я не переживу, якщо вона почує це від когось іншого. Бінґлі пішов до батька. Ліззі, я така рада, що це принесе стільки втіхи цілій родині! Як можна витримати стільки щастя!

І вона помчала нагору, де мати сиділа з Кітті.

Елізабет лишилася на самоті. Вона могла тільки порадіти з того, що справа, яка стільки місяців бентежила цілу родину, нарешті владналася, та ще й так стрімко.

Тієї миті Ліззі майже не жалкувала, що втратила найнадійнішу помічницю на полі бою, найближчу людину і єдину сестру, яка не завдавала їй прикростей різними дурницями. Її охопило відчуття цілковитого тріумфу. Попри надмірну обачність Дарсі й плітки міс Бінґлі, ця справа завершилася щасливо й мудро.

За кілька хвилин, після короткої й посутньої розмови з батьком, до неї приєднався Бінґлі.

— А де ваша сестра?

— Вона піднялася до матері. Напевно, спуститься за якусь мить.

Причинивши двері, він підійшов до неї і прийняв найкращі побажання та привітання від своєї майбутньої сестри. Елізабет від щирого серця тішилася майбутньому союзу і цього не приховувала. Вони тепло потисли одне одному руку. І доти, доки не спустилася сестра, Елізабет вислуховувала, який Бінґлі щасливий і яка Джейн прекрасна. Бінґлі бракувало вишколу в бойових мистецтвах, та Елізабет не сумнівалася, що вони будуть щасливі, адже в усьому іншому вони були дуже подібні одне до одного.

Такого щасливого вечора в них уже давно не було. Джейн аж сяяла від радості, що робило її ще гарнішою. Кітті приндилася в надії, що незабаром настане і її черга. Місіс Беннет бракувало слів, щоб передати всю глибину її захвату, а коли містер Беннет приєднався до них за вечерею, його піднесений тон і манери свідчили про його настрій промовистіше, ніж слова.

Утім, він ані словом не прохопився про причину такого настрою, доки гість не зібрався їхати. Щойно за тим зачинилися двері, як він обернувся до доньки і сказав:

— Джейн, вітаю. Ти будеш дуже щасливою жінкою.

Джейн миттю підбігла до нього, розцілувала й подякувала за ласку.

— Ти хороша дівчина, — відповів він, — і для мене велика втіха, що твоє життя так добре влаштувалося. Я й не сумніваюся, що ви будете дуже щасливі разом. Бо тут яке їхало, таке й здибало. Ви такі поступливі, що ніколи не прийматимете ніяких рішень, такі милосердні, що слуги постійно вас обкрадатимуть, і такі щедрі, що ваші витрати завжди перевищуватимуть ваші прибутки.

— Сподіваюся, ви помиляєтеся. Необачність у грошових справах — це для мене неприпустимо.

— Перевищуватимуть прибутки? Мій любий містере Беннет! — вигукнула його дружина. — Та що ви таке кажете? Та він же має тисяч чотири-п’ять на рік, як не більше! — І далі, вже до доньки: — Моя люба, моя наймиліша Джейн, я така щаслива! Я знала, що ти недаремно вродилася такою гарненькою! Пам’ятаю, коли я його вперше побачила, коли він тільки приїхав торік до Гартфордширу, я одразу подумала, що ви можете зійтися. О, гарнішого юнака світ не бачив!

Про Вікгема й Лідію одразу ж було забуто. Джейн, поза сумнівами, була її улюблена дитина, тож тепер їй було не до інших. А тим часом молодші сестри почали розмірковувати, які радощі їм забезпечить цей союз.

Мері попросилася в незерфілдську бібліотеку, а Кітті — влаштовувати в маєтку зимові бали.

Звісно, відтоді Бінґлі став у Лонґборні частим гостем — він нерідко прибував ще до сніданку й лишався на вечерю (якщо, звісно, якийсь сусід, такий варвар, що забракне слів, аби описати його ницість, не нав’язував йому запрошення на обід, від якого він не смів відмовитися).

Дні ставали коротші, а зграї зомбі в Гартфордширі — більші. Вони втікали на південь у пошуках м’якшої землі, даючи драпака від королівських мушкетів. Елізабет майже не лишалося часу говорити з сестрою — вони з Кітті й Мері щодня мусили рятувати те чи те сільце, а Джейн не могла відірватися від Бінґлі. Коли Джейн не було поруч, він завжди звертався до Елізабет, з якою любив поговорити, а коли не було Бінґлі, то так само чинила Джейн.

— Він мене так заспокоїв, — сказала вона одного вечора. — Каже, навіть не знав, що я була в місті минулої весни! Я й не думала, що таке можливо.

— Я про це підозрювала, — відповіла Елізабет. — А що він сказав?

— Напевно, то були каверзи його сестри. Вона не в захваті від нашого союзу, що й не дивно, адже він міг обрати значно вигіднішу партію. Проте коли вона побачить — а вона неодмінно побачить, — що її брат зі мною щасливий, то вона змириться і ми знову потоваришуємо. Хоча, звісно, такими подругами, як раніше, вже не будемо.

— Я ще ніколи не чула, щоб ти була така сувора, — відповіла Елізабет. — От і молодець! Було б шкода, якби ти знову повірила фальшивим посмішкам міс Бінґлі.

— Уявляєш, Ліззі, він справді був у мене закоханий, коли повертався до міста минулого падолиста. Якби він не був певен, що мені до нього байдуже, і якби не нова облога Лондона, то він би тут і лишився!

Елізабет потішилася, що він не розповів про підступи свого друга. Джейн була найщиріша й найдобріша людина на світі, але й вона після такого ставилася б до Дарсі з упередженням.

— Я — найщасливіша жінка на світі! — вигукнула Джейн. — Ліззі, чому ж доля обдарувала мене більшим благословенням, аніж решту цієї родини? Якби ж то й тобі пощастило так само! Якби ж і для тебе знайшовся добрий чоловік!

— Та навіть якби мені сорок таких перепало, я б ніколи не була така щаслива, як ти! Якщо я не наділена твоєю вдачею і добротою, то не можу зазіхати й на твоє щастя. Ні, дозволь мені шукати щастя в боротьбі з нечестивими — а як дуже пощастить, то, може, з часом і мені знайдеться ще один містер Коллінз.

Заручини недовго лишалися таємницею. Місіс Беннет по секрету розповіла про це місіс Філліпс, а та без дозволу переказала це по секрету всім своїм сусідам.

Незабаром усі були певні, що Беннети — найщасливіша родина на світі, хоча ще кілька тижнів тому після втечі Лідії всі вважали, що над ними тяжіє прокляття.