Гордість і упередження і зомбі

Розділ 43

ЕЛІЗАБЕТ ІЗ ТРИВОГОЮ очікувала появи на обрії лісів Пемберлі.

Коли вони звернули на під’їзну алею біля сторожки, дівчину охопив неспокій.

Парк був розлогий, багатий на розмаїті краєвиди. Вони в’їхали через нижню браму й довгий час милувалися прегарними лісами, що тяглися вдалечінь, та водночас дослухалися, чи не долинуть до них стогони чи тріск галузок: ходили чутки, що околицями блукає велика зграя нечестивих, які щойно вибралися з могил.

Елізабет була надто збентежена, щоб захистити родину, проте вона із захватом відзначала кожну мальовничу місцину і краєвид. Вони піднімалися десь півмилі, аж доки не сягнули вершини доволі крутого пагорба. Там ліс уривався, і погляд притягував маєток Пемберлі, що стояв на іншому краю улоговини, до якої стрімко звертала дорога. Це був ошатний кам’яний дім, зведений за взірцями величних палаців Кіото. За ним тяглися порослі лісами пагорби, а повновода річка утворювала природний рів від нечестивих, не додаючи краєвиду штучності. На її берегах не було жодних рукотворних будівель. Елізабет не могла надивитися на той краєвид: ще ніколи вона не бачила такого мальовничого місця, де природну красу Сходу не спотворив би англійський смак. Усі її супутники так захоплювалися парком, що Елізабет нарешті зрозуміла: можливо, не така вже й страшна доля — бути володаркою Пемберлі!

Вони спустилися з пагорба, проїхали поміж кам’яних драконів, що стояли обабіч мосту, й зупинилися біля міцних нефритових дверей. Вже перед самісіньким будинком, поки всі роздивлялися його зблизька, до Елізабет повернулася тривога: а що, як вони зустрінуть господаря? А раптом покоївка помилялася? Коли вони спитали, чи можна оглянути маєток, їх пустили до великої зали, й, доки вони чекали на управительку, Елізабет чудувалася, що туди потрапила.

Нарешті підійшла управителька — респектабельна англійка в кімоно, що шаркала перебинтованими ногами. Вона провела їх до їдальні. Це була велика, гармонійна кімната, ошатно обставлена меблями й витворами мистецтва з Японії, яку так любив містер Дарсі. Оглянувши кімнату, Елізабет підійшла до вікна, щоб помилуватися краєвидом. Порослий хащами пагорб, з якого вони щойно спустилися, віддалік здавався ще стрімкішим — картина заворожувала. Усі вигини землі були мальовничі, й дівчина з усмішкою обводила поглядом цей пейзаж — річечку, порослі деревами береги, звивисту улоговину, яка тяглася вдалечінь, скільки сягало око. Вони переходили з кімнати в кімнату, і краєвид поволі змінювався, проте кожне вікно пропонувало мальовничу панораму. Кімнати були просторі й ошатні, а меблі свідчили, що їхній власник залюблений у Схід. Елізабет відзначила, що в нього добрий смак: умеблювання не справляло враження вульгарного чи надміру витонченого — тут було менше позірного блиску й більше справжньої вишуканості, аніж у Розінґзі.

«Я могла б уже бути тут господинею, — подумала вона. — Могла бути добре знайома з цими кімнатами! Я милуюся ними, як чужинка, а вони могли б стати моїми — це я запросила б сюди дядька й тітку. Але ні, не судилося. Дядько й тітка були б навіки для мене втрачені, і ніхто б мені не дозволив їх запросити».

Їй пощастило, що це заперечення спало їй на думку. Інакше її огорнуло б почуття, аж надміру схоже на жаль.

Їй дуже хотілося спитати, чи справді власник маєтку не вдома, проте не стало сміливості. Врешті це запитання поставив її дядько — вона збентежено відвернулася, а місіс Рейнолдз відповіла, що його нема, «але ми сподіваємося побачити його завтра, і то з великим товариством». Як Елізабет тішилася, що їхнє маленьке товариство ніде не затрималося на день!

Тітонька підкликала її до себе, щоб помилуватися якоюсь картиною. Серед мініатюр над каміном Ліззі побачила подобу містера Вікгема на милицях. Тітонька з усмішкою спитала, чи їй подобається ця картина. Управителька підійшла і сказала, що то — син мушкетника її покійного господаря, якого той виховав своїм коштом.

— Він нині служить у війську, проте, на жаль, виріс із нього паливода.

Місіс Ґардінер усміхнулася до Елізабет, але та, на жаль, не могла їй відповісти такою ж усмішкою.

— А це, — місіс Рейнолдз вказала на іншу мініатюру, — син господаря — дуже добрий портрет. Цей малюнок зроблено тоді ж, років із вісім тому.

— Я багато чула про шляхетність вашого пана, — сказала місіс Ґардінер, вдивляючись у портрет, — та й на лице він гарний. Ліззі, можеш сказати, чи портрет схожий?

Здається, пошана місіс Рейнолдз до Елізабет умить зросла, щойно стало відомо, що вона знайома з господарем.

— То ви знайомі з містером Дарсі?

— Трохи, — зашарівшись, відповіла Елізабет.

— Чи ж не гарний він джентльмен, мем?

— Так, він дуже вродливий.

— Гарнішого я ніколи й не бачила — втім, у галереї нагорі є кращий і більший портрет. Це була улюблена кімната покійного господаря, тож ми лишили ті мініатюри, які були тут за його життя. Вони йому дуже були дорогі.

Це пояснило Елізабет, чому в домі залишився портрет Вікгема.

Тоді місіс Рейнолдз вказала їм на портрет міс Дарсі, зроблений, коли їй було не більше восьми років.

— А міс Дарсі така ж миловида, як її брат? — спитала місіс Ґардінер.

— О так, гарнішої панянки годі й шукати, а вона ще й така обдарована! Їй ледве сповнилося одинадцять, коли вона вперше стяла голову нечестивому! Звісно, містер Дарсі прикував тоді те плюгавство до дерева, проте все ж досягнення неабияке. У сусідній кімнаті лежить новенька катана, яку їй щойно прислав брат. Завтра міс Дарсі приїде сюди разом із ним.

Містер Ґардінер, обдарований легкою й товариською вдачею, підтримував розмову доречними питаннями й зауваженнями. А місіс Рейнолдз була віддана господарям і пишалася ними, тож радо про них розповідала.

— І часто господар зупиняється в Пемберлі?

— Не так часто, як мені б хотілося, сер; проте десь половину часу він усе ж проводить тут — а міс Дарсі завжди приїздить сюди на літо.

«Коли, звісно, вона не в Ремсґейті», — подумала Елізабет.

— Якби ваш господар одружився, то, може, проводив би тут більше часу.

— Так, сер, але ж коли то ще буде? Я не знаю жодної дівчини, що була б йому гідною нареченою.

Містер і місіс Ґардінер усміхнулися. Елізабет не стрималася:

— Ви робите йому велику честь.

— Але ж це — щира правда. Зі мною погодяться всі, хто його знає, — відповіла управителька. Елізабет подумала, що це вже занадто, і здивувалася ще дужче, коли та сказала: — Я від нього слова лихого в житті не чула, а я-бо його знаю з його чотирьох рочків. За увесь цей час він відшмагав лише одного слугу — і то цілком заслужено. Як на мене, то ласкавішого джентльмена не знайдеться в цілій Англії.

Ця чудернацька похвала суперечила уявленням Елізабет, яка була певна, що містер Дарсі — чоловік тяжкої вдачі. Це розпалило її інтерес, і вона прагнула почути більше. На щастя, її дядько сказав:

— Мало хто заслужив на таку похвалу. Вам дуже пощастило.

— Так, сер, я знаю. Навіть якби я весь світ обійшла, то все одно не знайшла б кращого. Я не раз зауважувала, що з ласкавих дітей виростають ласкаві дорослі, а він завжди був добрим і щедрим хлопчиком.

Елізабет ледве стрималася, щоб не витріщитися на неї. «Чи це справді про містера Дарсі?» — подумала вона.

— Його батько був хорошим чоловіком, — сказала місіс Ґардінер.

— І то правда, мем, а син вдався в нього — він теж ласкавий до бідних. Ласкавий навіть до прикрих похибок Бога — кульгавих і глухих.

«Він постає геть у новому світлі!» — подумала Елізабет.

— Опис, звісно, шляхетний, — пошепки звернулася до неї тітонька, коли вони рушили далі, — але це не зовсім збігається з тим, як він повівся з нашим бідолашним другом.

— Можливо, нас ошукали.

— Навряд чи — ми ж не вчора народилися.

Вони спинилася у просторому холі на другому поверсі, а звідти пройшли до ошатної вітальні, яку нещодавно прикрасили, тож вона була вишу-каніша і світліша, ніж кімнати внизу. Як виявилося, її умеблювали по-новому, щоб потішити міс Дарсі, — дівчина вподобала цю кімнату, коли востаннє приїздила до Пемберлі.

— Він дуже ласкавий до своєї сестри, — сказала Елізабет і підійшла до вікна.

Місіс Рейнолдз висловила надію, що міс Дарсі кімната сподобається, й додала:

— Він завжди такий був. Коли знає, що чимось може потішити сестру, то все для цього зробить. Він заради неї ні перед чим не зупиниться.

Лишалося оглянути зброярню і кілька спалень. У зброярні стояло чимало опудал зомбі й самурайських обладунків, але Елізабет ці трофеї були байдужі — вона задивилася на малюнки міс Дарсі, на яких були майже виключно голі чоловіки.

Коли вони обдивилися всі кімнати, відкриті публіці, і спустилися вниз, то при головному вході їх зустрів садівник.

Він провів їх уздовж річки, час від часу зупиняючись, щоб показати ставочок із японськими коропами чи сад каміння. Елізабет обернулася, щоб помилуватися будинком з відстані, та натомість побачила те, що змусило її сягнути по меча — і згадати, що вона його не взяла. До них стрімко наближалася зграя нечестивих, щонайменше двадцять п’ять особин. Елізабет опанувала себе, вказала своїм супутникам на такий прикрий поворот подій і наказала їм чимдуж тікати й ховатися, що вони негайно й зробили. (Спритності нікому не забракло.)

Зграя була вже на підході, й Елізабет приготувалася до бою. Відламавши гілку найближчого дерева, вона стала в першу позицію методу «Селянин крокує проти вітру». Бої з жезлом не були її найсильнішою стороною, але, враховуючи кількість супротивників і брак іншої зброї, вона вирішила, що це — найкраще рішення. Наблизившись на відстань укусу, зомбі видали напрочуд неприємний рик. І Елізабет кинулася до бою. Проте вона ледве встигла повалити перших п’ятьох чи шістьох нечестивих, коли прогримів постріл і решта розбіглася. Елізабет застигла в захисній позі, споглядаючи, як зомбі шкутильгають назад до лісу. І тільки пересвідчившись, що небезпека минула, вона звернула погляд у той бік, звідки долинув постріл. Тут її знову спіткало потрясіння, цього разу вже іншої природи. Бо верхівцем із «Браун Бесс» у руках був сам власник маєтку, тієї землі, на якій вона стояла. Дим з мушкета Дарсі здіймався в повітря, оповивав його густе каштанове волосся. Кінь під ним заіржав і став дибки так стрімко, що менш вправний вершник вилетів би з сідла. Проте Дарсі міцно тримав повід вільною рукою і заспокоїв сполоханого коня.

Елізабет не могла оминути його погляду. Їхні очі зустрілися — й обоє густо почервоніли. На мить здалося, що він скам’янів від несподіванки, проте, набравшись відваги, рушив до неї, спішився й заговорив — як не цілком спокійно, то принаймні чемно. Решта товариства повилазила зі своїх схованок і рушила до них.

Вражена тим, як змінилася його поведінка від їхньої останньої зустрічі, Елізабет шарілася від кожного його слова; її присутність у Пемберлі була недоречна, і наступні кілька хвилин обернулися найбільшою ніяковістю в її житті. Та й Дарсі було не легше — він втратив звичне самовладання й раз у раз наполегливо перепитував, чи в доброму здоров’ї її тітка й дядько.

Врешті він поставив на цьому крапку, кілька хвилин пом’явся без слів, рвучко передав Елізабет «Браун Бесс», сів на коня й поскакав геть.

Тоді її супутники заходилися вихваляти його поставу, але Елізабет не промовила ані слова — поглинута власними почуттями, вона мовчала.

Сором і злість охопили її. Яка ж то була невдала, недоречна й нещаслива ідея — туди приїхати! Як, напевно, він здивувався! Такий марнославний чоловік, напевно, вигадає найгірше пояснення! Він, напевно, думає, що вона кидається йому під ноги! О, навіщо вона сюди приїхала? Чому він повернувся на день раніше? Якби ж вони виїхали на десять хвилин раніше, то уникнули б його осуду, бо, схоже, він щойно прибув. Кожна думка про болісну зустріч змушувала її безперестану червоніти. Що ж вістували такі стрімкі зміни в його поведінці? Дивно, що він прийшов їй на допомогу! А як дивно, що він спробував люб’язно з нею поговорити і поцікавився, як здоров’я у її рідних! Ніколи вона не бачила його таким занепокоєним; ніколи він не говорив так ніжно, як під час цієї несподіваної зустрічі. Як усе змінилося з часу їхньої останньої розмови у Розінґзі, коли він передав їй листа! Вона не знала, що й думати.

Увійшовши в ліс, вони піднялися на гору, де мертвяки зі всохлими м’язами і крихкими кістками їх не потривожили б. Містер Ґардінер хотів був обійти цілий парк, проте передумав, коли пересвідчився, що околицею блукає зграя зомбі. Неподалік пролунало гарчання одного з вояків Нечистого, тож вони пришвидшили крок і за певний час знову вийшли до порослої густими хащами низовини над річкою, що там звужувалася. Вони перейшли її непоказним мостом, зведеним, як їм сказали, з тутешніх спаплюжених надгробків. Це була найскромніша частина маєтку з усіх, які вони поки що бачили. Дном низовини, що звужувалася до яру, бігли струмок і вузька стежечка, що їх обрамляли молоді хащі. Елізабет кортіло пройти вздовж річечки, проте щойно вони перейшли міст і побачили, як далеко позаду лишився маєток, місіс Ґардінер, досі налякана недавнім нападом, сказала, що хоче тільки повернутися до карети чимшвидше. Її небога мусила погодитися, й вони рушили до будинку іншим берегом річки, навпростець. Просувалися вони неквапом, бо містер Ґардінер був завзятий рибалка, хоча йому й рідко вдавалося викроїти часину на це захоплення, тож зараз він захоплено спостерігав, як плаває у воді форель, і обговорював рибальство з садівником.

Отак бредучи уперед, вони раптом з подивом зауважили, що до них прямує містер Дарсі. По той бік річки хащі були менш густі, тож вони побачили його здалека. Елізабет була приголомшена, але цього разу зустріч уже не заскочила її зненацька. Вона постановила триматися спокійно, якщо вже Дарсі сам вирішив з ними поговорити. Якусь мить їй здавалося, що він зверне на іншу стежку: може, він просто йшов проганяти останніх нечестивих. На кілька секунд містер Дарсі зник за вигином стежки, проте щойно вони вийшли на прямий відтинок, як він з’явився просто перед ними. Поводився він так само чемно й по-світськи, як і раніше, тож, наслідуючи його, Елізабет заходилася вихваляти красу парку. Проте варто їй було промовити «прегарний» і «чарівний», як зринули непрохані спогади: з її вуст похвала Пемберлі могла звучати двозначно. Вона зашарілася й не зронила більше ні слова.

Місіс Ґардінер стояла трохи позаду. Варто було Елізабет замовкнути, як містер Дарсі спитав, чи не познайомить вона його зі своїми друзями. Вона була не готова до такого прояву люб’язності, тож ледве стрималася, щоб не розсміятися: він прагнув познайомитися з людьми, від яких вернув носа, коли пропонував їй руку і серце. «Ото він здивується, — подумала вона, — коли довідається, хто це. Він, мабуть, гадає, що вони — якісь великі цабе».

Вона негайно їх представила, потай чекаючи, що Дарсі розвернеться й піде геть, коли зрозуміє, в якому товаристві опинився. Очевидно, він здивувався, що це її родичі, проте стоїчно прийняв цю звістку й не тільки не полишив їх, а й завів розмову з містером Ґардінером. Елізабет мимохіть охопило відчуття тріумфу. Хай знає, що є в неї й родичі, за яких не доведеться пекти раків. Вона уважно дослухалася до розмови й тішилася кожному слову дядька, що свідчило про його розум, смак і добре виховання.

Незабаром розмова зайшла про риболовлю з мушкетом, і містер Дарсі люб’язно запросив містера Ґардінера порибалити в маєтку, доки він у цих краях: він запропонував гостеві мушкет для риболовлі й пообіцяв показати місця, де зазвичай найбільше риби. Місіс Ґардінер, що тримала Елізабет під руку, звела на неї сповнений зачудування погляд. Елізабет змовчала, хоча й сама дивувалася — звісно, люб’язності містера Дарсі вони завдячували лише їй. Раз у раз вона повторювала подумки: «Чому він так змінився? Яка на те причина? Не заради мене ж це — не став би він м’якшим лише заради мене. Не може ж він досі мене любити? Може, звісно, я поставила йому мозок на місце, коли лупонула об камін під час поєдинку в Гансфорді».

Вони гуляли так певний час — дві леді попереду, двоє джентльменів позаду, проте, спускаючись до води, щоб зблизька роздивитися послід зомбі, вони помінялися місцями. Виснажена пригодами того ранку, місіс Ґардінер вирішила, що підтримки Елізабет їй не досить, і перейшла до свого чоловіка. Містер Дарсі став біля її небоги — й так вони рушили далі. Після короткої мовчанки дівчина заговорила перша. Для початку вона запевнила: перш ніж зважитися завітати до маєтку, вона пересвідчилася, що Дарсі тут не зустріне, а отже, його поява застала її зненацька. І уточнила:

— Ваша управителька сказала, що ви приїдете тільки завтра. Коли ми вирушали з Бейквела, то думали, що вас не зустрінемо.

Він сказав, що справді мав прибути наступного дня, але через нагальні справи приїхав трохи раніше, ніж решта товариства.

— Вони приєднаються до мене завтра вранці, — продовжив він. — Серед них є й ваші знайомі — містер Бінґлі та його сестри.

Елізабет лише кивнула: у пам’яті зринули спогади про їхню останню розмову, в якій було згадано ім’я містера Бінґлі. Судячи з рум’янцю, містер Дарсі згадав про те саме.

— Одна особа в нашому товаристві, — вів далі він, помовчавши, — дуже хотіла би з вами познайомитися. Чи дозволите, якщо моє прохання не надто зухвале, скористатися вашим візитом до Лембтона і представити вам мою сестру?

Елізабет не знала навіть, чим заслужила на таку честь. Вона одразу зрозуміла, що міс Дарсі могла нею зацікавитися лише після братових розповідей, але вирішила на цьому не зосереджуватися. Її втішило, що Дарсі й надалі про неї доброї думки.

Вони простували уперед мовчки: кожен поринув у власні думки. Елі-забет було ніяково, проте новина її потішила. Те, що містер Дарсі хотів представити її сестрі, було найбільшим компліментом. Незабаром вони вирвались уперед, а коли підійшли до карети, то містер і місіс Ґардінер відстали вже на добру чверть милі.

Містер Дарсі запросив її до маєтку, проте Елізабет сказала, що не стомилася, й вони лишилися на галявині. Вони могли так багато сказати одне одному — але натомість лише ніяково мовчали, пожираючи одне одного очима. Раптом Дарсі обхопив її руками. Елізабет скам’яніла — що він собі думає? Проте його наміри були цілком невинні — Дарсі хотів лише забрати свою «Браун Бесс», яку Елізабет перекинула через плече. Вона згадала, що набої лишилися в неї в кишені, й простягнула їх законному власникові.

— Ваше хазяйство, містере Дарсі?

Він стиснув її пальці довкола куль:

— Усе моє хазяйство — ваше, міс Беннет.

Обоє зашарілися і змушені були відвернутися одне від одного, щоб не розсміятися. Коли до них наблизилися містер і місіс Ґардінер, містер Дарсі запросив їх у дім підобідати, проте вони відмовилися — й нарешті ґречно розпрощалися. Містер Дарсі допоміг жінкам сісти в карету, і, від’їжджаючи, Елізабет побачила, як він повільно простує до дому.

Настав час обмінятися враженнями.

Дядько й тітка одноголосно постановили, що містер Дарсі значно люб’язніший, аніж вони очікували.

— Він добре вихований, шанобливо ввічливий і носа не задирає, — сказав дядько.

— Звісно, він тримається статечно, — додала тітка, — проте не задається, тому виглядає це не відразливо. Я згодна з управителькою: хтось, може, й гадає, що він гордій, але я б так не сказала. А на коні як тримається! А як володіє мушкетом!

— Мене вразила його гостинність. Він був не просто люб’язний, а й уважний до нас, хоча й не мусив із нами панькатися. А як цікаво він поводився з Елізабет!

— Звісно, Ліззі, — звернулася до неї тітка, — він не такий імпозантний, як Вікгем, чи то пак не такий товариський, але з лиця він теж цілком гарний. Чому ж ти описала його такою потворою?

Елізабет виправдовувалась, як могла: вона сказала, що під час зустрічі в Кенті він уже був їй більше до вподоби, ніж доти, і що ніколи він не тримався так люб’язно, як цього ранку.

— Можливо, у нього сім п’ятниць на тижні, — відповів її дядько, — у людей поважних так буває. Тож я б не вірив йому на слово — раптом він передумає й порішить мене з мушкета, якщо я прийду порибалити?

Елізабет здавалося, що вони геть не розуміли Дарсі, але вона змовчала.

— З того, що ми сьогодні бачили, — вів далі містер Ґардінер, — я б ніколи не подумав, що він здатен так жорстоко повестися з бідолашним Вікгемом. Він не справляє враження злого чоловіка. Навпаки, коли він говорить, вигин його вуст свідчить про добру вдачу. А як штани облягають його англійське єство! А як його вихваляла та добра пані, що показувала нам маєток! Часом я ледве стримувався від сміху. Проте, напевно, він щедрий хазяїн, а слуги, буває, не скупляться на похвалу, аби тільки зберегти голову на в’язах.

Елізабет хотіла виправдати Дарсі, тож у щонайзагальніших словах пояснила, що, судячи з розповідей його рідні в Кенті, його вчинки можуть постати в зовсім іншому світлі. На доказ того, що він не такий лихий, а Вікгем — не такий чеснотливий, як їм видавалося у Гартфордширі, вона переповіла історію зі стайничим: Елізабет не сказала, від кого її почула, але наголосила, що джерело цілком надійне.

Місіс Ґардінер була знітилася, проте вони наближалися до місця її колишніх утіх, і вона поринула в солодкі спогади. Вона аж надто захопилася, показуючи чоловікові всі місцини, де так багато гуляла в літню пору зі своїм колишнім любчиком, перш ніж обставини їх розлучили. Навіть утома й недавній переляк її не спинили: нашвидку повечерявши, вона рушила шукати свого давнього знайомого. А містер Ґардінер ліг спати й не здогадувався, що вона після багаторічної перерви провела вечір у любощах.

День був такий насичений подіями, що Елізабет було байдуже до вибриків тітки — вона могла думати лише про несподівану люб’язність містера Дарсі і про те, що він хотів познайомити її з сестрою.