Гордість і упередження і зомбі

Розділ 26

СВОЇ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ МІСІС ҐАРДІНЕР висловила небозі за першої ж нагоди, коли опинилася з Елізабет наодинці. Відверто поділившись думками, вона додала:

— Ліззі, ти надто розумна, щоб закохатися в когось лише тому, що тебе від цього застерігають. Тож я не боюся говорити відверто. Я просила б тебе бути обережною. Мені нема чим дорікнути Вікгему, адже він винищив безліч зомбі. А якби він ще мав статки, на які заслуговує, то ліпшої партії було б не знайти. Але за тих обставин, які є, ти не можеш давати волю власним фантазіям.

— Мила тітонько, ви така серйозна.

— Так, і сподіваюся, що й ти поставишся до цього не менш серйозно. — Що ж, у такому разі у вас немає підстав хвилюватися. Я подбаю і про себе, і про містера Вікгема. Він не закохається в мене, якщо я зумію цьому завадити.

— Елізабет, ти й далі несерйозна.

— Пробачте, спробую ще раз. Мем, я — жінка-воїн. Я зуміла пережити тридцять шість випробувань Шаоліня і тримала в своїх руках сувої Хань Сян Тянь. Я не шукаю кохання і поки що не закохана в містера Вікгема. Хоч мушу визнати: він найприємніший із-поміж усіх знаних мені чоловіків — і зовні, й за характером, і за вмінням поводитися з вогнепальною зброєю. Але я розумію, як недоречно захоплюватися особою, що перебуває в такому відчайдушному матеріальному становищі. Я не поспішаю робити висновків, що теж йому подобаюся. І коли ми опинимося разом, не сприятиму такому розвиткові подій. Одне слово, зроблю все, що зможу.

— А може, треба ще якось відохотити його від таких частих візитів до Лонґборна? Принаймні не нагадуй матері, аби вона щоразу його запрошувала.

— Ви ж знаєте, як матінка переймається тим, щоб її гості не відчували браку товариства? Але, слово честі, я спробую поводитися якомога обачніше. Сподіваюся, тепер ви задоволені.

Тітка запевнила її, що так і є; подякувавши за дружні поради, Елізабет із нею попрощалася. Це був рідкісний приклад того, як можна когось застерегти, не викликавши при цьому роздратування.

Містер Коллінз повернувся до Гартфордширу невдовзі по тому, як звідти поїхали Ґардінери. Але, оскільки цього разу він спинився в Лукасів, його приїзд уже не так обтяжив місіс Беннет. Час його одруження невпинно наближався, і вона нарешті змирилася з таким розвитком подій та навіть кілька разів ображеним тоном висловила свої великі сподівання на те, що «молодята будуть щасливі». Весілля мало відбутися в четвер, а в середу міс Лукас зробила прощальний візит подрузі. А коли підвелася, щоб уже йти, Елізабет, присоромлена тим, як нелюб’язно та неохоче її мати бажає Шарлотті щастя, відчула, що її переповнюють емоції, і вийшла з кімнати слідом за нею. Коли вони спускалися сходами, Шарлотта сказала:

— Обіцяю писати щоразу, як матиму змогу. І щиро сподіваюся, що й ти писатимеш мені якнайчастіше.

— Можеш на це розраховувати. Сподіваюся, ми будемо часто бачитися в Гартфордширі.

— Навряд чи я зможу найближчим часом поїхати з Кенту. Тож пообіцяй мені, що сама приїдеш до Гансфорда.

Елізабет не могла відмовити подрузі, хоч і не сподівалася великої втіхи від цих гостювань. У Шарлотти вже з’явилися перші ознаки переродження, хоч вона всіляко намагалася їх замаскувати. Однак від навченого ока Еліза-бет не сховалося нічого: шкіра подруги поблідла, а розмовляти їй ставало щораз важче.

— Батько з Марією завітають до мене в березні, — додала Шарлотта. — І сподіваюся, ти теж до них приєднаєшся. Справді, Елізо, на тебе я чекатиму не менше, ніж на них.

Весілля відбулося, і, здавалося, ніхто, крім Елізабет, нічого не запідозрив про стан нареченої. Містер Коллінз здавався щасливішим, аніж завжди, попри те, що під час обіду не раз мусив нагадувати Шарлотті, щоб користа-лася виделкою. Молодята вирушили до Кенту просто з церкви, і, як і завжди в таких випадках, кожен місцевий відчував свій обов’язок щось сказати з цього приводу. Невдовзі Елізабет отримала від подруги листа, і відтоді їхнє листування було таким же частим і незмінним, як і раніше, хоч і без колишньої відвертості. На перші Шарлоттині листи Елізабет чекала з нетерпінням. Їй було цікаво, що подруга розповість про свій новий дім, чи сподобається їй леді Кетрін, а також як триває переродження. Дім, облаштування, сусіди, дороги — все їй подобалося, а ставлення леді Кетрін було справді дружнім і якнайприхильнішим. Так описував Гансфорд містер Коллінз, а Шарлотта лише трохи пом’якшила його враження. Тож Елізабет збагнула, що доведеться чекати власних відвідин, аби дізнатися про решту. Єдиним провісником Шарлоттиної лихої долі був її дедалі нерозбірливіший почерк.

Джейн уже написала сестрі короткого листа, повідомивши, що вони безпечно дісталися Лондона. Елізабет сподівалася, що вже в наступному листі та зможе повідомити щось і про родину Бінґлі.

Нетерпіння, з яким вона очікувала на другий лист сестри, було зрештою винагороджено, як це й буває з кожним нетерпінням. Джейн уже тиждень була в місті, та жодного разу не бачила Керолайн і не мала від неї звістки. Але пояснювала вона це тим, що її лист, написаний іще з Лонґборна, міг загубитися в дорозі.

«Тітка, — писала вона далі, — завтра планує їхати в ту частину міста, і я скористаюся нагодою, щоб завітати в Четвертий центральний сектор».

Наступного разу вона написала сестрі вже після відвідин. Нарешті вони побачилися з міс Бінґлі. «Здається, Керолайн була не в гуморі, — писала Джейн, — але дуже зраділа, побачивши мене, і докоряла, що я не повідомила наперед про свій приїзд до Лондона. Тож я мала рацію: мій останній лист не дійшов. Звісно, я спитала її про брата. В нього все гаразд, але в них із Дарсі так багато справ, що вона його майже не бачить. Я дізналася, що на обід вони чекають міс Дарсі. Хотілося б її побачити. В гостях я пробула недовго, бо Керолайн і місіс Герст мали кудись іти. Маю підстави сподіватися, що невдовзі вони завітають до мене».

Дочитавши листа, Елізабет лише скрушно похитала головою. Джейн була першокласною вбивцею, але в людській натурі не тямила нічогісінько. І справді, її єдиною вадою було надто м’яке серце. Елізабет була певна, що Керолайн Бінґлі не планує розповідати братові про візит Джейн і навіть не скаже, що та гостює в Лондоні. І знову Елізабет подумки втішилася, уявляючи, як криваві потоки з шиї Керолайн заллють її сукню.

Минуло вже чотири тижні, але Джейн — як і передбачала Елізабет — іще нічого про містера Бінґлі не чула. Вона намагалася переконати себе, що її це не засмучує, хоч не могла й далі заплющувати очі на неввічливість міс Бінґлі. Після того, як Джейн щоранку впродовж двох тижнів чекала на неї вдома, Керолайн нарешті завітала, але її візит був таким коротким, а поведінка такою несподіваною, що Джейн більше себе не дурила. Лист, який вона написала сестрі, почасти відображав її почуття.

Цей лист засмутив Елізабет. Але її настрій покращав, коли вона подумала, що більше Джейн не морочитимуть голову, тож вона знову зосередиться на тренуваннях. Від містера Бінґлі вона вже нічого не чекала. Їй не хотілося навіть, щоб він знову звернув увагу на сестру, — такою ганебною здавалася його поведінка. А в покарання за це, а також заради Джейн, вона дуже сподівалася, що невдовзі він одружиться з міс Дарсі (адже, судячи з відгуків Вікгема, невдовзі він гірко пошкодує, що так легко забув її сестру).

Приблизно о тій же порі вона отримала листа й від місіс Ґардінер, яка нагадала Елізабет про своє прохання, пов’язане з цим джентльменом, і вимагала новин. Елізабет запевнила її, що прихильність Вікгема до неї стала значно поміркованішою, він більше не приділяє їй особливої уваги й навіть почав залицятися до іншої. Найбільшою принадою молодої панночки, що його зацікавила, був несподівано отриманий маєток у десять тисяч фунтів. Але Елізабет, будучи в цій ситуації менш далекоглядною, ніж у випадку з Шарлоттою, вирішила не дорікати йому через бажання здобути самостійність. Навпаки, вважала вона, не могло бути нічого природнішого. І, припускаючи, що Вікгемові було не так і легко відмовитися від неї, вона з готовністю визнала, що це мудрий і бажаний розвиток подій для них обох. Відтак вона тільки щиро побажала йому щастя.

Повідомивши про це місіс Ґардінер і виклавши всі обставини, вона насамкінець додала: «Зараз, дорога моя тітонько, я впевнена, що ніколи й не була в нього закохана. Адже якби я справді переживала це чисте й піднесене почуття, то зараз би не могла й чути його імені та від усього серця бажала б йому зла. Натомість мої думки повернулися до захисту нашої дорогої Англії, бо ж немає на світі шляхетнішої мети. І, порівняно з цим, почуття однієї панянки здаються чимось геть несуттєвим. Свої таланти й час я маю поставити на службу батьківщині й вірю, що Королівству я більше прислужуся на лінії фронту, ніж біля вівтаря».