Гордість і упередження і зомбі

Розділ 46

ЕЛІЗАБЕТ БУЛА РОЗЧАРОВАНА, коли, прибувши до Лембтона, не отримала листа від Джейн. Наступного дня прикрість лише посилилась, але третій ранок нарешті поклав край очікуванню: вона одержала одразу два листи — і штемпель на одному свідчив, що лист затримався, бо поштовий диліжанс обсіли зомбі.

Коли прибула пошта, вони саме збиралися на прогулянку. Тітонька й дядечко дали їй змогу на самоті насолодитися читанням і рушили гуляти самі. Почати Елізабет вирішила з листа, який затримався, — його було написано п’ять днів тому. На початку йшлося про гостини й вечірки, якими могла похизуватися їхня околиця; друга половина листа, написана наступного дня непевною рукою, містила важливіші відомості. Ось про що в ній йшлося:

Дочитавши цей лист, Елізабет миттю схопила наступний і, нетерпляче його розгорнувши, пробіглася очима по рядках. Його було написано наступного дня.

— О, де ж мій дядечко? — вигукнула Елізабет, підхопившись. Не можна було гаяти ані хвилини. Проте щойно вона сягнула порога, як слуга прочинив двері — і в кімнату увійшов містер Дарсі. Побачивши її бліде й розгублене обличчя, він завмер; та, перш ніж вигадав, що сказати, вона поспіхом вигукнула:

— Перепрошую, але я змушена з вами попрощатися! Я маю чимшвидше знайти містера Ґардінера. Справа нагальна, й баритися не можна!

— Господи, що сталося? Я вас не затримуватиму, але дозвольте мені чи слузі розшукати містера й місіс Ґардінер. Вам погано, вам не варто йти самій!

Елізабет завагалася, проте її коліна підгиналися й вона розуміла, що від її участі нічого на краще не зміниться. Вона підкликала слугу й попросила негайно привести пана й пані. Та голос у неї так тремтів, що слова ледве можна було розібрати.

Коли той вийшов, вона, знесилена, опустилася на стілець. Вона здавалася такою слабкою, що Дарсі не міг її полишити, а тому м’яко і співчутливо промовив:

— Дозвольте мені покликати вашу покоївку. Що покращило б ваш стан? Я можу принести трави кампо. Вам недобре?

— Ні, дякую, — відповіла вона, намагаючись опанувати себе, — зі мною все гаразд, я просто отримала жахливі новини з Лонґборна, й це мене засмутило.

Елізабет розплакалася й певний час і слова не могла промовити. Завмерлий у нестерпному очікуванні, Дарсі лише занепокоєно щось промимрив і спостерігав за нею у співчутливій мовчанці. Нарешті вона сказала:

— Щойно прийшов лист від Джейн зі страшними новинами. Ми не зможемо це приховати. Моя молодша сестра в руках у містера Вікгема. Вони втекли з Брайтона, і ви достатньо добре його знаєте, щоб здогадатися, що буде далі. У неї немає ані грошей, ані зв’язків, які могли б схилити його до шлюбу, — вона пропала навіки.

Дарсі приголомшено завмер.

— І я, — додала вона ще схвильованіше, — могла тому запобігти! Адже я знала, що він за людина. Якби ж я розповіла родині бодай дещицю з того, про що мені було відомо! Якби вони знали, який він насправді, цього б не сталося. Проте нині... нині вже пізно.

— Мені боляче це чути! — вигукнув Дарсі. — Боляче й гірко. Але ви впевнені, що саме так усе й сталося? Цілковито впевнені?

— О так! Вони виїхали з Брайтона в неділю увечері, і їхній шлях простежили до Лондона, але там слід губиться. Полковник Форстер має підстави сумніватися в тому, що вони мали намір побратися, і підозрює, що Лідію викрадено проти її волі.

— І що вже було зроблено, аби повернути її додому?

— Батько поїхав до Лондона, а Джейн просить мого дядечка негайно прийти на допомогу. Сподіваюся, ми вирушимо десь за півгодини. Але нема на те ради. Як їх знайти? Я не маю ані промінчика надії.

Містер Дарсі мовчки похитав головою.

— Коли я довідалася про його істинну натуру. якби ж знаття! Проте я боялася перейти межу і вчинила страшну помилку!

Містер Дарсі мовчав. Здавалося, він і не чув її, а просто крокував кімнатою у глибокій задумі, звівши брови, з маскою похмурої рішучості на обличчі. І зненацька Елізабет усе зрозуміла. Його добра думка про неї розсипалася на очах під тягарем такої ганьби і переступів її родини. Ніколи ще вона не відчувала так щиро, що могла б його полюбити, як нині, коли надію було втрачено остаточно.

Вона закрила обличчя хустинкою і забула про все довкола. Лише голос містера Дарсі повернув її до дійсності.

— Якби ж мої слова чи вчинки могли вас розрадити! Та я не мучитиму вас порожніми побажаннями, напрошуючись на вдячність. Отож, я так розумію, цей прикрий випадок позбавить мою сестру втіхи побачити вас сьогодні у Пемберлі.

— О, так. Прошу, зробіть мені ласку й попросіть вибачення у міс Дарсі. Скажіть, що нагальні справи змусили нас вирушити додому. Приховуйте нещасливу правду якнайдовше — хоча, звісно, шила в мішку не сховати.

Він запевнив, що оберігатиме її таємницю, ще раз висловив співчуття, побажав, щоб усе завершилося краще, ніж були підстави сподіватися, передав найщиріші привітання її рідним і вийшов з кімнати, кинувши на неї серйозний погляд на прощання.

Щойно за ним зачинилися двері, Елізабет збагнула, що вони, напевно, вже ніколи не розмовлятимуть так по-дружньому. Перед її очима промайнула ціла історія їхнього знайомства, сповненого змін і суперечностей, і вона зітхнула. Раніше вона лише зраділа б завершенню цього спілкування, тож що за дивні почуття змушували її тепер про це жалкувати?

Елізабет було прикро, що він пішов. Вона знала, що не востаннє червоніє за неминучу ганьбу і погубу Лідії, і від того ставало ще гіркіше. Коли вона прочитала другого листа Джейн, усі сподівання на те, що Вікгем одружиться з її сестрою, згасли. Ніхто, крім Джейн, у це не вірив. Поки Елізабет читала першого листа, вона й уявити не могла, що Вікгем викраде дівчину, яку навчали в Шаоліні, — хай навіть ця дівчина була такою роззявою, як Лідія. Однак тепер її подив розвіявся: сестра так прагнула товариства вродливих офіцерів, що виявила необачність, яка і призвела до ганьби.

Елізабет хотіла щонайшвидше дістатися додому, щоб підтримати Джейн, на яку звалилися всі турботи їхнього безумного сімейства, адже батько поїхав, а мати, напевно, блювала від хвилювання й сама потребувала догляду. Вона не сумнівалася, що Лідії вже нічим не зарадиш, та все ж втручання дядечка видавалося їй життєво необхідним. І коли він увійшов до кімнати, Елізабет не могла стримати хвилювання. Містер і місіс Ґардінер, стривожені, примчали до готелю, бо з розповіді слуги напрошувався висновок, що їхню небогу замордував якийсь невідомий ворог. Однак Елізабет одразу ж розвіяла їхній страх: поспіхом пояснила, чому їх викликала, й зачитала їм обидва листи. Містер і місіс Ґардінер, звісно, були вражені до глибини душі. У справу було втягнуто не лише Лідію, а й цілу родину, тож, після перших переляканих і здивованих вигуків, містер Ґардінер заприсягся зробити все можливе, щоб допомогти. Елізабет на менше й не сподівалася та подякувала йому зі сльозами на очах. Вони одразу залагодили всі справи, щоб вирушити чимшвидше.

— Що ж робити з Пемберлі? — вигукнула місіс Ґардінер. — Джон сказав, що, поки ми гуляли, сюди заїздив містер Дарсі.

— Так, і я сказала, що ми не приїдемо на вечерю, тож усе гаразд.

— Що ж ми скажемо іншим нашим друзям? — розчаровано спитала тітонька, забігши до своєї кімнати, щоб зібратися. — Якби ж то мені ще хоч раз побачитися із Силачем!

Проте то були даремні сподівання, якими вона могла хіба що розрадити себе в поспіху й плутанині, що затягли їх у свій вир на наступну годину. Якби в Елізабет був час байдикувати, то вона лишилася б при своїй думці: в такому стані годі й намагатися щось робити. Проте вона, як і тітонька, мусила похапцем збиратися. Довелося написати записки всім лембтонським друзям і вигадати пояснення, чому вони від’їжджають так раптово. За годину вони впоралися, а містер Ґардінер тим часом заплатив за готель. Елізабет опинилася в екіпажі до Лонґборна навіть раніше, ніж сподівалася.