Гордість і упередження і зомбі

Розділ 36

ЕЛІЗАБЕТ НЕ СПОДІВАЛАСЯ, що лист містера Дарсі міститиме ті самі шлюбні пропозиції, а отже, й гадки не мала, чого їй очікувати. Дівчина читала так пожадливо, що їй навіть не ставало снаги вдумуватися в рядки, — і так прагнула дізнатися, які відкриття принесе їй наступне речення, що не могла зосередитись на поточному. Його припущення, що її сестра — уражена, Елізабет відкинула одразу, бо ж знала, що то помилка. Натомість від справжніх, найсуттєвіших заперечень проти того шлюбу її взяла така лють, що вона навіть не збиралася дослухатися до слів Дарсі.

Коли ж зайшлося про Вікгема й Елізабет уже з яснішим розумом прочитала про події, що підважили б його виплекану добру славу, якби виявилися правдивими, то її охопив ще більший неспокій, який складно було передати словами. Оповідь містера Дарсі була тривожно близька до розповіді Вікгема про своє життя. Подив, тривога, ба навіть острах її приголомшили. О, як хотіла б вона довести облуду тих слів! І з її вуст раз у раз зривалося: «Неправда! Бути цього не могло! Зухвала брехня».

Збентежена, з розбурханими думками, вона рвучко підвелася, та й це не приборкало її тривоги. За якусь мить листа було знову розгорнуто, і вона, набравшись сміливості, ще раз прикипіла очима до тих страшних рядків, де йшлося про Вікгема. Вона ретельно вчитувалася в кожне речення, намагаючись осягнути суть. Опис знайомства із власниками Пемберлі достеменно збігався з тим, що вона вже чула від Вікгема, як і слова про доброту покійного містера Дарсі, що її істинного розмаху вона, втім, доти не знала. Але щоб карати глухого стайничого! Та ще й за таку дрібницю! Годі було повірити, що такий порядний чоловік, як Вікгем, здатен на таку жорстокість. Одна зі сторін зухвало відступилась од правди — і дівчина полестила собі гадкою, що її думка про людей завжди слушна. Проте її певність тривала недовго й похитнулася, варто їй було ще раз перечитати (вже уважніше) ті рядки, у яких

Вікгем проміняв мрії Дарсі-старшого, який хотів, щоб юнак дістав кращий вишкіл, на щедрий відкуп у три тисячі фунтів. Відклавши листа, вона зважила всі обставини, намагаючись безсторонньо оцінити ймовірність кожної фрази — та марно. Вона могла лише взяти слова однієї зі сторін на віру. Тож знову схилилася над листом. Кожен рядок дедалі ясніше доводив, що вся ця справа могла постати в новому світлі, в якому містер Дарсі ані краплини вини за собою не мав. А Елізабет же думала, що ніщо не змиє з нього ганьби.

У Гартфордширі про Вікгема знали лише з його власних слів. Що ж до його істинної вдачі, то Елізабет не хотілося ставити її під сумнів, навіть якби на те була її воля. Медовий голос і люб’язні манери умить довели, що йому не бракує жодної чесноти. Вона намагалася пригадати хоч один прояв милосердя, щирості чи доброзичливості, що підважили б закиди містера Дарсі чи бодай засвідчили, що чесноти Вікгема переважають над лінощами й переступами минулих літ. Проте на думку їй не спадав жоден такий випадок.

Вона досконало пам’ятала перше спілкування з Вікгемом у містера Філліпса. Його слова були ще свіжі у її пам’яті. Вона чудувалася, як це їй доти не впало у вічі, що така розмова з незнайомою людиною була кричущим несмаком. Розбіжності між його словами та вчинками були такі ж очевидні, як і неприпустимість його вихвалянь. Їй згадалося, як Вікгем хизувався тим, що не боїться зустрітися з містером Дарсі, — мовляв, хай Дарсі полишає країну, але він не відступить ані на йоту — а вже наступного тижня не приїхав на бал у Незерфілді. Згадалося їй і те, що, доки Бінґлі не полишили Незерфілд, він розповів свою історію лише їй, зате варто їм було виїхати, як поголос розійшовся по всіх усюдах. Ані честь, ані вдячність не завадили Вікгему обмовити містера Дарсі, хоч він і заявляв, що з поваги до батька не виведе сина на чисту воду.

Усі справи, до яких він був причетний, постали в новому світлі! Ставлення Вікгема до самої Елізабет здавалося їй непоясненним — можливо, його ввели в оману щодо розміру її посагу, або ж марнославство змушувало його плекати симпатію, яку вона необачно виявила. Тепер їй дедалі менше хотілося за нього заступатися. Та ще й Джейн давно гадала, що містер Дарсі не винен у бідах Вікгема: так, Дарсі був пихатий і зухвалий, але ніщо в ньому не виказувало непорядності чи несправедливості.

Пекучий сором за себе охопив її. Тепер вона збагнула, що її власні уявлення про Дарсі й Вікгема свідчили про сліпоту, упередженість і нерозсудливість. Якби кинджал був при ній, Елізабет без вагань стала б на коліна й завдала собі сім порізів ганьби.

— Як негідно я поводилася! — вигукнула вона. — Я, що завжди так пишалася своєю проникливістю! Я, що ціную себе за владу над своїм розумом і тілом! Я, що підсміювалася над милосердям сестри й живила своє марнославство пустими підозрами! О, яке болісне відкриття! Я заслужила, щоб мій учитель відшмагав мене мокрими бамбуковими різками!

Її думки переметнулися на Джейн, від Джейн — до Бінґлі, а тоді їй згадалося пояснення містера Дарсі, якому вона не повірила. Дівчина перечитала ту частину листа, і вже вдруге ті рядки справили на неї геть інакше враження. Як вона могла відмовити йому у проникливості, визнавши за ним рацію в іншому? Він боявся, що її сестра уражена, і його тривога все ж мала під собою певні підстави. Джейн тоді справді тяжко розхворілася, й навіть сама Елізабет боялася за її життя.

Коли ж вона дійшла до тих рядків, де Дарсі не поскупився на дошкульні, але ж заслужені докори її родині, її знову обпік гарячий сором.

Елізабет не оминула увагою його добрих слів про Джейн і про неї саму. Вони трохи втишили її тривогу, хоча й не стерли неслави, яку родина почасти накликала на себе сама. Коли вона зрозуміла, що в поневіряннях Джейн винні її найближчі рідні, й визнала, що ганьба одних мусить впасти й на інших, їй стало гірко, як ніколи доти.

Так у роздумах, перегляді подій, зважуванні ймовірностей та намаганні примиритися з такою стрімкою й такою докорінною зміною минуло дві години. Вона блукала стежкою, аж доки втома й думка про дім не змусили її повернутися. Поріг вона переступила, намагаючись бути веселою, як завжди, і постановивши гнати від себе ті думки, що зробили б її поганою співрозмовницею.

Їй одразу ж повідомили, що, поки її не було, з візитом заходили двоє джентльменів із Розінґзу: містер Дарсі — лише на кілька хвилин, щоб попрощатися, а полковник Фіцвільям просидів щонайменше годину в надії дочекатися її, а відтак хотів було вирушати на пошуки. Елізабет лишалося тільки вдати, наче її турбує, що вони розминулися: насправді ж її це тільки порадувало. Полковнику Фіцвільямові не було більше місця в її думках — вона могла думати лише про лист.