Гордість і упередження і зомбі

Розділ 18

АЖ ДО МОМЕНТУ ЯК Елізабет увійшла до вітальні в Незерфілді й марно намагалася відшукати серед скупчення червоних мундирів містера Вікгема, їй і на думку не спало, що його там може не бути. На бал вона вбиралася особливо старанно і в найпіднесенішому настрої готувалася завойовувати останні вільні закутки серця кавалера. Вона не мала сумніву, що для цього буде досить і одного вечора. Та вже за мить у неї виник моторошний сумнів, що через Дарсі містер Бінґлі міг не включити Вікгема до переліку запрошених офіцерів. І хоч насправді річ була не в цьому, відсутність Вікгема підтвердив і його приятель Денні. Він повідомив, що вчора той поїхав до міста, щоб долучитися до випробування нового екіпажа, обладнаного так, щоб відбивати всі напади паскудної гидоти. Це переконало Елізабет у тому, що до відсутності Вікгема Дарсі не причетний. Але величезне розчарування лише посилило її неприязнь до Дарсі. Вона вирішила не вступати з ним у жодні розмови.

Переповівши свої жалі Шарлотті Лукас, якої вона не бачила цілий тиждень, Елізабет невдовзі радо перевела розмову на дивацтва свого кузена, зосередивши на ньому особливу увагу. Але вже перші два танці знову довели її ледь не до розпачу, ставши для неї цілковитим приниженням. Містер Коллінз, незграбний і незвичайно круглобокий, провів її через усі кола страждань, які тільки були доступні невмілому партнерові впродовж двох танців. Мить звільнення від нього стала для Елізабет миттю найвищої насолоди.

Наступний танець вона танцювала з офіцером. Елізабет трохи прийшла до тями, отримавши змогу поговорити про Вікгема й почути, як усі його люблять. Після цього вона повернулася до Шарлотти Лукас і саме розмовляла з нею, коли несподівано збагнула, що до неї звертається містер Дарсі. Своїм запрошенням він так здивував її, що вона, навіть не усвідомлюючи, що робить, дала згоду на наступний танець. Він одразу ж відійшов, а вона взялася докоряти собі за брак винахідливості.

— Якби ж учитель Ліу побачив мене в мить такого потьмарення! Мене чекало б щонайменше двадцять ударів канчуками, а потім іще довелося б двадцять разів пробігти вгору й вниз тисячею сходинок Кван Ші.

— І все ж, сподіваюся, ти будеш задоволена своїм партнером.

— Не дай Боже! Це було б найбільшою з-поміж усіх халеп!

Але коли знову оголосили танці й Дарсі наблизився до них, щоб подати Елізабет руку, Шарлотта не стрималась і пошепки застерегла подругу, аби та повелася мудро й через симпатію до Вікгема не принизила себе в очах особи, що в десять разів за нього достойніша. Елізабет нічого не відповіла й зайняла своє місце серед танцівників. Певний час вони обоє мовчали, і вона вже подумала, що ця тиша протриває обидва танці, й спершу навіть не хотіла її уривати. Але раптом їй спало на думку, що, змусивши його до розмови, вона покарає його тяжче, тож зрештою зробила якесь зауваження про танець. Він відповів і знову замовк. Після кількахвилинної паузи вона звернулася до нього вдруге:

— Містере Дарсі, тепер ваша черга щось казати. Я спитала вас про танець, а ви маєте щось зауважити з приводу розміру зали чи кількості танцювальних пар.

Він усміхнувся і запевнив її в своїй готовності сказати все, що вона хоче почути.

— От і чудово, — відповіла вона. — Поки цього досить. Може, трохи згодом я зауважу, що приватні бали значно приємніші за публічні.

— Так, а особливо приємні вони тоді, коли чарівні дами на них надають тобі приватні послуги.

Елізабет мимоволі зашарілася, але дала собі слово жодним чином не виказувати здивування. Натомість грайливо докинула:

— Я завжди знала, що ми мислимо подібно. Ми обоє такі нетовариські й мовчазні, з нас і слова не витягнеш, якщо ми тільки не сподіваємося вразити всіх присутніх або ж видатися неймовірно розумними.

— Здається, це не надто точний опис вашого характеру, — сказав він. — Не мені судити, чи точно ви змалювали мене. Але ви, без сумніву, вважаєте свій портрет дуже реалістичним.

— Не мені оцінювати власну майстерність.

Містер Дарсі не відповів, і вони знову замовкли, аж доки під час наступної танцювальної фігури він не спитав її, чи часто їм із сестрами дорогою до Меритона трапляються зомбі. Вона відповіла ствердно й, не стримавшись, додала:

— Коли ви зустріли нас там минулого разу, ми саме заводили нове знайомство.

Ефект від її слів був миттєвим. Тінь глибокого презирства спотворила обличчя Дарсі, але він не промовив ані слова. Елізабет же, хоч і докоряла собі за слабкість, не наважувалася продовжити тему. Нарешті Дарсі заговорив. Страшенно холодним тоном він зауважив:

— Містер Вікгем — щаслива людина, бо володіє манерами, які дають йому змогу легко здобувати друзів. Та його здатність зберігати цю дружбу викликає вже значно більше запитань.

— Вашу дружбу йому зберегти не пощастило, — багатозначно зауважила Елізабет. — А разом з нею, як я розумію, він на цілий рік втратив здатність ходити.

Дарсі не відповів, і здавалося, що йому страшенно кортить змінити тему. Тієї миті до них наблизився сер Вільям Лукас: він мав намір проминути танцівників і пройти в інший кінець зали. Але, помітивши містера Дарсі, зупинився, низько вклонився йому і взявся вихваляти його танцювальні здібності, а також чесноти його партнерки.

— Шановний пане, щойно я дістав надзвичайну втіху. Як же рідко випадає нагода споглядати такий вишуканий танець! Одразу помітно, що ви належите до вищого товариства. Але дозвольте зауважити, що й ваша мила обраниця нічим не поступається своєму партнерові, адже вона така ж чарівна, як і безжальна! І надалі я сподіваюся діставати таку приємність ще частіше. Звісно, після того, як станеться одна довгоочікувана подія, чи не так, люба моя Елізо? — На цих словах він звернув свій погляд на її сестру та Бінґлі. — Скільки ж буде привітань! Але не затримуватиму вас більше, сер. Ви не подаруєте мені, якщо я заважатиму вам спілкуватися з чарівною юною леді. О! Уявіть лише, як вона зможе застосувати свої численні вміння в любовних справах!

Дарсі дуже серйозно поглянув на Бінґлі та Джейн, які танцювали разом. Але, прийшовши до тями, знову обернувся до своєї дами і промовив:

— Через втручання сера Вільяма я вже й забув, про що ми розмовляли.

— Не думаю, що це була розмова. Сер Вільям навряд чи міг знайти в цій залі двох інших людей, яким іще менше хотілося б розмовляти між собою. Ми робили кілька безуспішних спроб розговоритися. І я й гадки не маю, які ще теми можуть нас поєднати.

— А що ви думаєте про азіатів? — спитав Дарсі, посміхаючись.

— О, ні, тільки не про азіатів. Я впевнена, що в нас немає спільних знайомих в Азії. І вже напевно в нас дуже різні почуття до тамтешніх людей.

— Але якщо це справді так, ми можемо порівняти наші погляди. Я, наприклад, уважаю азіатів доволі дивними — як зовні, так і в звичаях. Але оскільки я навчався лише в Японії, то визнаю, що моє уявлення про них може бути неповним. Особливо цікаво мені почути про той час, який ви провели з китайцями.

— Ні-ні, я не готова говорити про азіатів на балу. Надто багато тут речей, які заважають зосередитися.

— Ви завжди думаєте лише про те, що вас оточує в цей момент, чи не так?

— Так, саме так, — не замислюючись, відповіла Елізабет.

Але насправді тієї миті вона витала думками далеко від теми їхньої розмови: згадувала про біль від розпеченого тавра вчителя Ліу, що припалювало її плоть; про бої з сестрами на тонкій перекладині, завширшки заледве з два леза мечів, і гострі списи внизу — готове покарання за один хибний крок. Але, повернувшись думками в теперішнє, вона зауважила:

— Пам’ятаю, як ви казали, що не схильні пробачати. І якщо вашу прихильність утрачено, то це вже назавжди. Певно, ви постійно стежите, щоб не розсердитися без зайвого приводу?

— Саме так, — твердо відповів він.

— І ви ніколи не дозволите упередженню вас засліпити?

— Сподіваюся, що ні.

— Для осіб, які ніколи не змінюють своєї думки, особливо важливо скласти правильне перше враження.

— Чи можу я дізнатися, до чого всі ці запитання?

— Лише до того, щоб змалювати ваш характер, — відповіла вона, намагаючись зберегти невимушений вираз обличчя.

— І як, вам щось вдається?

Вона похитала головою:

— На жаль, ні. Я чула про вас такі різні думки, що зараз геть спантеличена.

— Охоче вірю, — серйозно відповів він, — що про мене можуть відгукуватися дуже по-різному. І мені щиро хотілося б, міс Беннет, щоб ви не намагалися в цей момент окреслити мій характер.

— Але якщо я не помічу зараз найважливішого, то іншої нагоди може й не трапитися.

— У такому разі не хотілося б позбавляти вас розваги, — холодно відказав Дарсі.

Вона нічого не відповіла, і, завершивши танець, обоє мовчки розпрощалися, взаємно невдоволені, але все ж різною мірою. На той час у серці містера Дарсі вже зародилися виразні почуття до міс Беннет, тож він доволі швидко знайшов їй виправдання, скерувавши свій гнів на іншу особу.

Згодом Елізабет відшукала старшу сестру.

— Мені цікаво, що ти дізналася про містера Вікгема. Хоч ти, найпев-ніше, була зайнята приємнішими речами, щоб думати ще про когось. Якщо так, я готова тобі пробачити.

— Ні, — відповіла Джейн, — я про нього не забула. Але, на жаль, не маю чим тебе втішити. Містер Бінґлі не знає всієї історії, і йому невідомі обставини, що спричинили таку сильну образу містера Дарсі. Але він не має сумніву в бездоганній поведінці, порядності та честі свого друга. Мені прикро це казати, але, на думку Бінґлі, містер Вікгем — аж ніяк не порядна особа.

— Містер Бінґлі не знайомий із Вікгемом особисто?

— Ні, того ранку в Меритоні він побачив його вперше.

— Не маю сумнівів у щирості містера Бінґлі, — м’яко відповіла Еліза-бет, — але, пробач мені, його аргументи на захист друга не здаються переконливими. І оскільки він не знає деяких епізодів цієї історії, то я не змінюватиму думки про обох джентльменів.

Після цього вони перевели розмову на приємнішу для обох тему. Елі-забет охоче послухала про щасливі, хоч і скромні, сподівання Джейн щодо містера Бінґлі і сказала все, що могла, аби підтримати її надії. Коли ж до них приєднався сам містер Бінґлі, Елізабет відійшла до міс Лукас. Та ще не встигла Луїза відповісти на її запитання, чи приємно їй було танцювати з Дарсі, як до них наблизився опецькуватий коротун містер Коллінз і збуджено повідомив, що йому пощастило зробити неймовірно важливе відкриття.

— Справді? Невже ви знайшли буфет? — доволі грубо спитала Елізабет.

— О, ні! Я геть випадково довідався, що в цій залі є найближчий родич моєї покровительки. Я ненароком почув, як цей джентльмен, розмовляючи з юною господинею дому, згадав імена своєї кузини міс де Бурґ, а також її матері леді Кетрін. Це ж треба, які дивовижі часом стаються! Хто б міг уявити, що в цьому товаристві мені пощастить зустріти небожа самої леді Кетрін де Бурґ! Я неймовірно втішений, що це відкриття було таким вчасним, і можу засвідчити цьому джентльменові свою пошану. Саме це я і сподіваюся зараз зробити.

— Ви ж не плануєте самі відрекомендуватися містерові Дарсі?

— Чому ж? Саме так я і хочу вчинити. Попрошу вибачення, що не зробив цього раніше. Я впевнений, що він — небіж леді Кетрін.

Елізабет усіляко намагалася відмовити його від цього задуму, запевняючи, що знайомство без попереднього представлення містер Дарсі сприйме за зухвальство, а не за комплімент власній тітоньці. І що ініціатива має надходити саме від Дарсі, як від особи з вищим суспільним становищем.

— Люба міс Елізабет, я страшенно ціную вашу пречудову здатність ухвалювати судження про те, в чому ви добре тямите, — як-от про винищення сатанинських полчищ. Але дозвольте зауважити, що норми спілкування у світському товаристві й серед служителів церкви вельми різняться. Зрештою, якщо ви — Божий меч, то я — Його мудрість. І саме мудрість, дорога моя кузино, рано чи пізно позбавить нас від усіх труднощів, спричинених живими мерцями.

— Наперед прошу вибачення за свої слова, але я ще не бачила, щоб за допомогою слів знищили бодай одного зомбі. І не сподіваюся колись побачити.

— Дозвольте мені вчинити так, як велить моя совість, і зробити те, що вважаю своїм обов’язком.

Низько вклонившись, він покинув її та попрямував до містера Дарсі. Елізабет уважно стежила за тим, як той сприйме це звернення, і здивування Дарсі було більш ніж очевидним. Насамперед містер Коллінз урочисто вклонився, і, хоч до її вух не долинало ні звуку, їй здалося, що вона все чує і зчитує з його уст слова «вибачення», «Гансфорд» і «леді Кетрін де Бурґ». Її дратувало, що кузен надумав з власної волі постати перед містером Дарсі. Той дивився на нього з неприхованим подивом, а діставши нарешті змогу щось сказати, відповів дуже стримано. Втім, це не зашкодило містерові Коллінзу продовжити свої розшаркування, і з кожним словом співрозмовника, здавалося, зростала й відраза містера Дарсі. Тож коли містер Коллінз нарешті завершив, той лише ледь помітно кивнув і відійшов у інший бік.

Оскільки Елізабет більше не бачила тут для себе розваг, майже всю увагу вона зосередила на сестрі та містерові Бінґлі. Вона подумки уявляла все те щастя, яке може подарувати шлюб, що спирається на справжні почуття, — заради цього вона готова була навіть витримувати обох сестер Бінґлі. Думки її матінки рухалися десь у тому ж напрямку, й Елізабет не підходила до неї, аби не довелося вислуховувати нескінченні тиради. Тож коли за вечірнім столом вони опинилися поряд, Елізабет сприйняла це як лихий знак долі. І з великим жалем їй доводилося слухати, як неприховано й радісно мати запевняла леді Лукас, що невдовзі їх чекає весілля Джейн і містера Бінґлі. Тема ця страшенно її захоплювала, тож вона невтомно перераховувала переваги такого шлюбу. Мовляв, цей Бінґлі такий милий і молодий, і до того ж багатий, і мешкає лише за три милі від них, — це втішало її найбільше. А ще вона раділа, що обидві його сестри дуже вподобали Джейн, тож немає сумніву, що вони не менше за неї прагнуть цього шлюбу. Ба більше, заміжжя Джейн — це великий шанс і для молодших дочок, адже тепер на них звернуть увагу інші багаті джентльмени. «Ох! Як би я хотіла влаштувати їх усіх! І бачити, як вони втішаються життям у власних маєтках і виховують дітей, замість усіх цих дурнуватих вправлянь і боїв». Свою промову вона завершила побажаннями леді Лукас, аби її спіткала така сама щаслива доля, хоч виразно й переможно усвідомлювала, що на таке марно сподіватися.

Безуспішно намагалася Елізабет стримати потік материних слів чи переконати її втішатися не так голосно, адже, до власного жаху, вона помітила, що більшість сказаного чує і містер Дарсі, який сидів навпроти. Але мати лише насварила її за такі нісенітниці, а її подих відгонив м’ясом і портвейном.

— Та що мені той містер Дарсі? Чого б я мала його боятися? Ми нічим йому не зобов’язані, аби ще й стежити за тим, як би не сказати чогось такого, що він не хотів би чути.

— Я вас благаю, мем, говоріть тихіше. Для чого вам ображати містера Дарсі? Такі дії навряд чи схвально оцінить його друг!

Але, хоч би що вона казала, на матір це не мало жодного впливу. Від сорому й смутку обличчя Елізабет знову і знову вкривав рум’янець. Часом вона не стримувалася й позирала на Дарсі, щоразу впевнюючись, що її ос-трахи цілком доречні. Хоч той і не завжди дивився на її матір, вона не мала сумніву, що він уважно до неї дослухається. А вираз його обличчя поступово змінився від зневажливого невдоволення до похмурої напруги.

Та словесний потік місіс Беннет зрештою вичерпався, і леді Лукас, котра давно вже позіхала, слухаючи перелік утіх, які їй годі було спізнати, нарешті взялася за холодну шинку й курятину. Елізабет трохи заспокоїлася. Але спокій цей тривав недовго. Вечеря вже скінчилася, але до кімнати не ввійшов жоден слуга, щоб позбирати порожні тарелі. Помітивши, що гості дедалі більше тривожаться, містер Бінґлі встав з-за столу і, попросивши вибачення, вийшов, — без сумніву, щоб насварити дворецького.

Коли ж він повернувся, Елізабет мимоволі потягнулася рукою до свого кинджала. Бліде й стривожене обличчя містера Бінґлі спонукало до такої реакції.

— Містере Дарсі, чи не погодитесь вийти зі мною на кухню? — спитав Бінґлі.

Дарсі підвівся, намагаючись іти не надто спішно, щоб не стривожити гостей. Елізабет вирішила піти за ними слідом. Коли Дарсі помітив це, то обернувся до неї і прошепотів:

— Міс Беннет, я волів би, щоб ви залишалися на місці. Я цілком здатен допомогти містерові Бінґлі сам.

— Не маю в цьому жодного сумніву, містере Дарсі. Але також я не маю сумніву в тому, що можу сама приймати рішення. То як, хочете здійняти ґвалт чи, може, таки підемо на кухню?

Містер Бінґлі провів їх обох прихованими сходами в підвал, розділений навпіл довгим коридором. З одного боку містилися кімнати слуг і збройниця, з другого — зала для вправлянь і кухня. І саме в кухні на них чекало вельми невтішне видовище. Двоє дорослих нечестивців, обоє чоловічої статі, зосереджено доїдали рештки хатньої прислуги. Як вдалося двом зомбі умертвити добрий десяток слуг, чотирьох покоївок, двох кухарів і дворецького, Елізабет збагнути не могла. Але напевно знала, як вони потрапили досередини: двері в підвал відчинили, щоб дати доступ прохолодному нічному повітрю і збавити жар від кухонних печей.

— Що ж, схоже, нам доведеться повідрізати голови усім, аби потім вони не відродилися в царстві темряви, — зауважила вона.

Містер Бінґлі скрушно споглядав на десерти, які його бідолашні слуги в мить загибелі саме готувалися виносити в залу: неймовірне багатство тарталеток, екзотичних фруктів і тістечок було щедро скроплено кров’ю і рештками мізків, а відтак порозкошувати цим уже ніхто не зможе.

— Я не сподіваюся, — сказав Дарсі, — що ви виявите мені честь і дозволите самостійно довершити цю неприємну справу. Та я ніколи не пробачу собі, якщо ви забрудните свою сукню.

— Будьте такі ласкаві, містере Дарсі.

Елізабет здалося, ніби вона помітила легку посмішку на його обличчі. Вона дивилась, як Дарсі витягнув свій меч і здолав обох зомбі безжальними, але водночас вишуканими ударами. Після цього він швиденько постинав голови замордованій прислузі, а містер Бінґлі, споглядаючи це, не стримався і виблював, ввічливо прикривши рота долонями. Воїнський хист Дарсі не викликав жодних сумнівів. «Якби ж і його джентльменські чесноти, — подумала вона собі, — були такими ж беззаперечними».

Повернувшись на бал, вони помітили, що настрій гостей відчутно погіршав. Мері розважала товариство грою на фортепіано, випробовуючи їхнє терпіння своїм пронизливим голосом. Елізабет повернулася до батька, поглядом вмовляючи його втрутитися, адже інакше Мері могла проспівати весь вечір. Той зрозумів натяк, і коли дочка завершила другу пісню, голосно зауважив:

— Дитинко, цього більш ніж досить. Ти вже достатньо потішила наш слух. Дозволь тепер іншим леді похизуватися своїми талантами.

Елізабет подумала, що навіть якби любі родичі наперед домовилися зганьбити себе, то й тоді б їм не вдалося виконати свої ролі переконливіше.

Решта вечора проминула без особливих розваг. Її далі мучив містер Коллінз, нав’язливо не відходячи ні на крок. І хоч у нього не вийшло вмовити її на ще одне коло, танцювати з іншими джентльменами вона теж не могла, адже його талія, як балія, надійно закривала її від поглядів решти гостей. Марно намагалася вона познайомити його з іншими юними леді. Містер Коллінз запевнив, що його це ніскілечки не цікавить, адже йому залежить лише на тому, аби виявити особливу увагу любій кузині. Цим він сподівається якнайкраще зарекомендувати себе в її очах, і саме тому воліє лишатися коло неї до кінця вечора. Усі сподівання перешкодити такому задумові були б марними. Тож вона зітхнула з неймовірним полегшенням, коли до них приєдналася її подруга міс Лукас, котра час від часу добродушно вступала в бесіди з містером Коллінзом.

Але Елізабет принаймні була рада позбутися містера Дарсі, котрий, хоч і нерідко проходив поруч, більше не намагався з нею заговорити. Вона втішно подумала, що досягнути цього їй вдалося своїми натяками на містера Вікгема.

Коли ж нарешті вони зібралися їхати, місіс Беннет заявила господарям, що сподівається якнайшвидше вітати всю сім’ю в Лонґборні. Особливу ж увагу вона приділяла містерові Бінґлі. Вона невтомно повторювала, що буде безмежно щаслива бачити його на сімейних обідах, і хай він приїздить без жодних церемоній чи формальних запрошень. Бінґлі щиро подякував і пообіцяв навідатися до них за першої ж нагоди, щойно повернеться з Лондона. А поїхати туди йому доведеться вже завтра зранку, щоб узяти участь у засіданні Товариства джентльменів щодо мирного врегулювання теперішніх труднощів, членом і покровителем якого він є.

Місіс Беннет нетямилася від щастя і додому вирушила з радісним переконанням, що невдовзі її найстарша дочка оселиться в Незерфілді, тож уже за три-чотири місяці назавжди відкладе свою зброю. В тому, що її друга дочка вийде заміж за містера Коллінза, вона була не менш переконана, хоч ця думка не так її втішала. Елізабет вона любила найменше з-поміж дочок. І хоч другий наречений також був вдалим вибором, його аж ніяк не порівняєш із містером Бінґлі та Незерфілдом.