Гордість і упередження і зомбі

Розділ 16

ОСКІЛЬКИ НАМІР ПОЇХАТИ до тітки в гості не викликав жодних заперечень, в умовлений час карета привезла містера Коллінза і його п’ятьох кузин до Меритона.

Коли вони проїздили повз поля для крокету й вигорілі гектари лісу, що стали останнім прихистком для нещасної Пенні Мак-Ґреґор, безтурботна розмова мандрівників урвалася, бо всі шестеро не могли не згадати про новини, які долетіли до Лонґборна ще зранку. Як стало відомо, батько Пенні, збожеволівши від горя, кинувся в казан із киплячим жиром. Коли помічники його витягли, він був іще живим, але сильно обварився і втратив зір. Лікарі не знали, виживе він чи ні, а також чи позбудеться колись цього огидного запаху. Всі мовчали, аж доки карета під’їхала до Меритона.

Коли товариство прибуло, містер Коллінз нарешті отримав змогу по-розглядати все в домі й позахоплюватися побаченим. Розміри та умеблювання маєтку так його вразили, що йому на мить здалося, ніби він опинився в одній із віталень леді Кетрін. Принаймні так він запевняв. Місіс Філліпс зуміла оцінити всю вишуканість такого компліменту, адже чимало чула про майстерність леді Кетрін у боях із ураженими — майстерність, що, на її думку, перевершувала навіть здібності її власних небог.

Містер Коллінз намагався описати всю велич маєтку леді Кетрін. За його словами, недавно його відчутно вдосконалили, звівши там величезний додзьо та нові апартаменти для особистих ніндзя-охоронців її ясновельможності. Свої красномовні теревені містер Коллінз правив аж до приходу джентльменів. В особі місіс Філліпс пастор знайшов уважну слухачку, і її думка про гостя покращувалася з кожним його реченням; до того ж їй кортіло якнайшвидше поділитися почутим із сусідами. Дівчатам же, які не могли слухати свого кузена, не складаючи подумки переліку способів звести його зі світу, здавалося, ніби чекають вони цілу вічність. Але їхні страждання таки скінчилися. Джентльмени нарешті прибули.

І коли містер Вікгем зайшов у кімнату, Елізабет здалося, що вона отримала оглушливий удар із розвороту. Сила його впливу на неї була такою неймовірною, що, попри весь свій вишкіл, їй не вдалося цьому опиратися: здавалося, він зачепив усі слабкі струни, властиві її статі. Більшість офіцерів заслуговували довіри й справляли враження осіб вельми шляхетних, але містер Вікгем настільки перевершував їх і своєю зовнішністю, і манерами, і ходою, наскільки вони самі вирізнялися на тлі розповнілого й нуднуватого дядечка Філліпса, який зайшов услід за ними, дихаючи на всіх випарами портвейну.

Містер Вікгем був тим щасливим обранцем, на якому зосередилися всі жіночі погляди. А Елізабет виявилася тією щасливою дамою, поруч із якою він зрештою сів. І те, як невимушено він одразу ж завів із нею приємну розмову — хоч ішлося лише про дощову погоду, — засвідчило їй, що й найбанальніша, найбезглуздіша і найзаяложеніша тема може бути цікавою завдяки майстерному співрозмовникові.

На тлі таких суперників у боротьбі за увагу, як містер Вікгем та офіцери, містер Коллінз став майже непомітним. Для юних леді він і справді не становив ані найменшого інтересу. Але час від часу йому таки вдавалося знайти уважну слухачку в особі місіс Філліпс, і саме завдяки її турботливості його до кінця вечора забезпечили кавою та булочками. Коли ж занесли гральні столи, він зумів віддячити господині, погодившись долучитися до гри «Домовина — гробівець».

Містер Вікгем не схотів грати, і його радо прийняли за іншим столом, де він всівся між Елізабет і Лідією. Спершу здавалося, що балакуча Лідія перебере всю увагу на себе. Але гра цікавила її аж ніяк не менше, тож невдовзі вона з головою поринула в її перипетії, бажаючи знати, що випаде гравцям — моторошно порожній «гробівець» чи щасливо повна «домовина». Завдяки цьому містер Вікгем міг — доки дозволяла гра — розмовляти з Елізабет. Вона слухала його охоче, хоч і не сподівалася, що розмова зачепить ту тему, яка цікавила її найбільше, — історію його знайомства з містером Дарсі. Вона не наважувалася навіть це прізвище згадати. Але її допитливість задовольнили зовсім несподівано. Містер Вікгем сам почав цю розмову. Спершу дізнавшись від неї, чи далеко Незерфілд від Меритона, він, ніби дещо вагаючись, спитав її, чи довго вже там гостює містер Дарсі.

— Близько місяця, — відповіла Елізабет. — Як я розумію, в його вбивчому списку вже чимало голів.

— О, так, — кивнув містер Вікгем. — Його бойові таланти заслуговують найвищих похвал. І навряд чи ви знайдете людину, яка може розповісти про це більше, адже я ще від самого народження маю з його родиною особливий зв’язок.

Хоч як Елізабет старалася, та приховати свого здивування не змогла.

— Не дивно, міс Беннет, що для вас це несподіванка. Адже ваше треноване око не могло не помітити, як холодно ми вчора привіталися. А ви знайомі з містером Дарсі?

— Знайома, та так, що пізнавати його ближче не бажаю! — не стрималася Елізабет. — Мені довелося провести з ним чотири дні під одним дахом, і він здався мені страшенно неприємною особою.

— Щодо того, приємна він особа чи ні, — сказав Вікгем, — я висловлюватися не маю права. Не вважаю, що мені дозволено це робити. Адже я знаю його надто давно й надто добре, аби бути справедливим суддею, — мені не уникнути упереджень. Але мені здається, що ваша оцінка здивувала б загал. І, найпевніше, десь поза вузьким колом друзів ви не зважилися б на такі категоричні вислови.

— Слово честі, я не сказала нічого такого, чого не наважилася б повторити в будь-якому іншому домі, крім Незерфілду. Власне, в Гартфордширі він нікому не сподобався. Його гордість усіх відштовхує. Сподіваюся, його сусідство не вплине на ваш намір служити в ближньому полку?

— О, ні, поступатися містерові Дарсі я не маю намірів. Якщо він не хоче мене бачити, то хай їде сам. Нас не поєднують дружні стосунки, і мені щоразу боляче його бачити, але я не маю підстав його уникати. Зрештою, ми обидва — воїни, а переховуватися від когось — це нижче воїнської честі. Його батько, міс Беннет, покійний містер Дарсі, був одним із найвидатні-ших винищувачів зомбі, а також моїм найближчим другом у цьому світі. Ще не було випадку, щоб тисячі найніжніших спогадів не охоплювали мене, коли я опинявся поруч із містером Дарсі. Але зі мною він повівся справді негідно. Хоч, здається, я міг би пробачити йому все, якби він бодай не зрадив сподівань свого батька й не зневажив його пам’яті.

Елізабет слухала його, затамувавши подих, відчуваючи, що розмова захоплює її щораз більше. Але делікатність теми не дозволяла їй розпитувати далі.

Містер Вікгем перейшов до загальніших тем — Меритона, тутешніх земель і товариства, якими він був дуже задоволений (за винятком хіба дедалі більшої кількості нечестивих в околиці, що, без сумніву, було наслідком падіння Манчестера).

— Я не готувався до військової служби, але обставини змусили мене до цього — як, вочевидь, і багатьох, хто інакше уявляв своє життя.

Моїм покликанням мала стати церква. Мене готували до церковного служіння, і на цей момент я б уже мав пристойну парафію, якби проти цього не повстав джентльмен, про якого ми щойно розмовляли.

— Справді?

— Так. Покійний містер Дарсі призначив мені одну з парафій у своєму володінні; я мав перейняти її, щойно там звільниться місце. Він був моїм хрещеним батьком і щиро піклувався про мене. Його доброту важко передати словами. Він прагнув забезпечити мене на все життя і вважав, що це йому вдалося. Але, коли він поліг у Другій кентській битві, парафію передали іншій особі.

— Святий Боже! — вигукнула Елізабет. — Як так сталося? Як можна було зневажити батьківську волю? А чому ви не звернулися до закону, щоб захистити себе?

— У заповіті це не було чітко виписано, тож сподіватися на допомогу закону я не міг. Звісно, людина честі не поставила б під сумнів волю покійного, але містер Дарсі таки поставив. Чи просто сприйняв це як умовну рекомендацію і заявив, що я втратив свої права через марнотратство й нерозважність — одне слово, чи то через усі вади, чи через жодну. Але вся річ у тому, що ми з ним надто різні люди, й він мене ненавидить.

— Це ганебно! Він заслужив на те, щоб полягти від меча-тростини Затоїчі!

— Рано чи пізно так і станеться, але поляже він не від моєї руки. Доки я пам’ятаю його батька, то не наважуся викрити Дарсі або ж викликати його на дуель.

Елізабет оцінила його шляхетні почуття, відзначивши про себе, що після цих слів він здався їй ще вродливішим.

— Але, — після короткої паузи продовжила вона, — чим він керувався? Що змусило його вчинити так жорстоко?

— Глибока та стійка неприязнь до мене — неприязнь, яку я не можу пояснити інакше, ніж ревнощами з його боку. Можливо, якби покійний містер Дарсі любив мене менше, його син ставився б до мене краще. Але батькова прихильність викликала його роздратування, здається, ще змалечку. Він не знаходив жодної провини з мого боку, і, дозволю собі припустити, саме це і змусило Дарсі зневажати саме моє існування. А коли його батька не стало, він сприйняв це як нагоду покарати мене за всі роки гаданої несправедливості.

— Я й подумати не могла, що містер Дарсі здатен на такі ганебні вчинки. І хоч він ніколи мені не подобався, я не уявляла, що він спроможний на таку злісну помсту, на таку несправедливість і нелюдяність.

Містер Вікгем поділився з Елізабет однією історією зі своєї юності — історією, що, на його думку, чудово ілюструвала саму суть цієї неприязні. Коли вони обидва були ще семилітніми хлопчаками, старший містер Дарсі серйозно перейнявся їхнім вишколом. Якось під час ранкового вправляння юний Вікгем завдав Дарсі серйозного удару й повалив його на землю. Старший Дарсі закликав Вікгема «докінчити» сина, проштрикнувши йому шию. Коли Вікгем відмовився, той, замість покарати хлопця за непослух, похвалив його за великодушність. А молодий Дарсі, збентежений не так своєю поразкою, як батьковим вибором, напав на Вікгема зі спини і з усієї сили гепнув його дубцем із залізним наконечником, розтрощивши кістки обох ніг. Після того він ще рік не міг ходити без милиць.

— Але хіба така мерзенна гордість хоч коли-небудь оберталася для нього добром?

— Так. Гордість нерідко спонукала його бути вільнодумним і щедрим, безкорисливо ділитися грошима, бути гостинним, допомагати наймачам і полегшувати життя бідним. Крім того, він не позбавлений гордощів старшого брата, які, в поєднанні з братньою любов’ю, роблять його дуже добрим і турботливим опікуном для своєї сестри.

— А яка з себе міс Дарсі?

Вікгем похитав головою.

— Хотілося б назвати її милою. Адже мені боляче казати щось погане про будь-кого з Дарсі. Але вона занадто схожа на свого брата — аж надто гордовита. Колись вона була лагідним і приємним дитям та страшенно мене любила. Тож я міг годинами її розважати. Але нині вона мені зовсім чужа. Міс Дарсі — вродлива юна леді років п’ятнадцяти чи шістнадцяти, і, здається, дуже вправна в бойових мистецтвах. Після смерті батька вона мешкає в Лондоні в товаристві певної дами, яка керує її бойовим вишколом.

Після численних пауз і не менш численних спроб знайти інші теми для розмови Елізабет не стрималася й ще раз повернулася до найцікавішого:

— Я вражена тим, що він такий близький приятель містера Бінґлі! Як могло статися, що містер Бінґлі — саме втілення люб’язності та щирості — називає своїм другом таку особу? Як вони взагалі зійшлися? А ви знаєте містера Бінґлі?

— На жаль, ні.

— Це дуже м’який, привітний і справді чарівний молодий чоловік. Мабуть, він просто не знає, який насправді цей Дарсі.

Партія «Домовини — гробівця» невдовзі закінчилася, і гравці перейшли за обідній стіл. Містер Коллінз знайшов собі місце поміж кузиною Елізабет і місіс Філліпс. Друга з них поцікавилася його успіхами в грі, які виявилися не надто приголомшливими: більшість його гробівців зайняли зомбі. Та коли місіс Філліпс висловила жаль із цього приводу, він дуже серйозно почав її запевняти, що це не має жодного значення, адже гроші для нього геть не важливі, а потім іще раз попросив не засмучуватися через сказане.

— Мені добре відомо, мем, — додав він, — що, коли люди сідають за «Домовину — гробівець», вони змушені чимось ризикувати, але я, на щастя, поки не в такому нужденному становищі, щоб перейматися п’ятьма шилінгами. Звісно, є чимало тих, хто не може цього про себе сказати, але завдяки леді Кетрін де Бурґ такі дрібниці мене більше не засмучують.

Ці слова привернули до нього увагу містера Вікгема. І, постеживши за містером Коллінзом кілька хвилин, він напівпошепки спитав Елізабет, чи близько її родич знайомий із родиною де Бурґ.

— Недавно, — відповіла вона, — леді Кетрін де Бурґ віддала йому парафію. Я не знаю, як взагалі сталося, що їй представили містера Коллінза, але знайомі вони віднедавна.

— А вам, звісно, відомо, що леді Кетрін де Бурґ і леді Енн Дарсі були сестрами? І, відповідно, леді Кетрін — тітка молодого містера Дарсі?

— О, ні, цього я не знала. Мені відомо лише, що про неї розповідають, начебто вона винищила більше прислужників Нечистого, ніж будь-яка інша жінка в Англії.

— Її дочка, міс де Бурґ, отримає величезний спадок, і ходять чутки, що вона й кузен планують об’єднати свої володіння.

Ці слова змусили Елізабет посміхнутися, бо вона згадала про сердешну міс Бінґлі. Марні всі її знаки уваги до Дарсі, даремне її захоплення його сестрою і вихваляння його самого. Вона не знає, що містера Дарсі вже призначено іншій.

— Містер Коллінз, — сказала Елізабет, — усіляко вихваляє леді Кетрін та її дочку. Але підозрюю, що вдячність уводить його в оману. І, попри те, що вона його покровителька й видатна войовниця, вона здається мені особою зарозумілою та марнославною.

— Я сказав би, що й перше, й друге їй властиве, — відповів Вікгем. — Я не бачив її вже багато років, але добре пам’ятаю, що вона ніколи мені не подобалася, і її манери завжди здавалися владними та зневажливими. Про її бойові вміння ходять легенди, але я схильний вважати, що чималу роль у її славі відіграють її становище і статки.

Елізабет визнала, що його пояснення звучать дуже переконливо; і, до взаємної радості, вони балакали собі й далі, поки не скінчилася гра й інші дами не зажадали дістати свою частку уваги від містера Вікгема. За вечерею у місіс Філліпс панував неймовірний галас, і розмовляти за таких обставин було неможливо, але манери Вікгема прихилили до нього всіх за столом. Усі його слова були влучними, усі вчинки — елегантними. Елізабет ішла з гостей, сповнена роздумів про нього; вона могла думати лише про містера Вікгема й те, що він їй розповів. Але на зворотному шляху вона жодного разу навіть не назвала його на ім’я, адже, як і сестри, дослухалася до стогонів нечестивих, що долинали з темних, як смола, лісів обабіч дороги. Ці стогони були достатньо далекими, щоб не боятися миттєвого нападу, і водночас достатньо близькими, щоб поводитися якнайтихіше. Вони їхали мовчки. Дівчата дбайливо тримали свої рушниці на колінах. І чи не вперше з містера Коллінза не можна було витягнути ні слова.