Гордість і упередження і зомбі

Розділ 37

ТІ ДВОЄ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ полишили Розінґз наступного ранку. Містер Коллінз, який чекав на них біля сторожки, щоб попрощатися, радісно повідомив, що обидва, схоже, були здорові й у відносно доброму гуморі, попри меланхолійну тінь близької розлуки і спогади про той прикрий випадок, коли Елізабет прикінчила кількох улюблених ніндзя леді Кетрін. Він одразу ж поспіхом вирушив до Розінґзу, щоб утішити леді Кетрін та її доньку, які лишилися без гостей, а повернувшись, із величезною втіхою передав слова її ясновельможності, яка занудьгувала й була б рада увечері їхньому товариству.

Елізабет ніяк не могла позбутися думки, що, якби вона тільки того забажала, її вже представили б її ясновельможності як майбутню небогу, — і не могла стримати посмішку, коли уявляла обурення леді Кетрін. «Що б вона сказала? Як би повелася?» — такими запитаннями розважала себе Елізабет.

Насамперед у розмові торкнулися того, що лави товариства в Розінґзі поріділи.

— Мені серце крається, — промовила леді Кетрін. — Напевно, ніхто так гостро не відчуває втрату друзів, як я. Я-бо так люблю цих юнаків — та й вони горнуться до мене! Їм так прикро було від’їздити! Утім, як і завжди. Любий полковник добре тримався до останнього, зате Дарсі, здається, хвилювався значно сильніше, аніж минулого року. Його любов до цього маєтку, безперечно, міцніє.

Тут місіс Коллінз докинула якийсь комплімент, і мати з донькою тепло їй усміхнулися, хоч і не зрозуміли, що вона там гарчить.

Після вечері леді Кетрін зауважила, що міс Беннет не в гуморі, й одразу ж сама вигадала пояснення — дівчині просто не хочеться повертатися додому так швидко:

— Якщо річ лише в цьому, то напишіть матері і благайте дозволу ще трішечки тут затриматися. Я певна, що місіс Коллінз дуже рада вашому товариству.

— Я дуже вдячна вашій ясновельможності за ласкаве запрошення, — відповіла Елізабет, — хоча й не можу його прийняти. Я мушу повернутися до наступної суботи.

— Але ж у такому разі ви пробудете тут лише шість тижнів. Я думала, ви лишитеся на два місяці. Я й місіс Коллінз так сказала. Навіщо ж вам так швидко від’їздити? Місіс Беннет якось перебуде без вас іще два тижні.

— На жаль, мій батько не погодиться. Минулого тижня я отримала від нього листа, де він закликав мене повертатися чимшвидше, адже незабаром земля відтане й Гартфордширом знову вештатимуться юрми нечестивих.

— Я певна, що й ваш батько зможе обійтися без вашої допомоги. Я на власні очі бачила, як ви володієте смертоносним мистецтвом, моя люба: вам ще дуже далеко до того рівня, який би дозволив порятувати від лихої долі Гартфордшир чи будь-яке інше графство.

Елізабет вухам своїм не повірила. І, якби не набута віднедавна пошана до містера Дарсі, вона не стерпіла б такої образи та миттю викликала б її ясновельможність на поєдинок, щоб змити пляму зі своєї честі. Леді Кетрін тим часом вела далі:

— А якщо ви лишитеся до кінця місяця, то я навіть підвезу одну з вас аж до Лондона. Я збираюся туди на початку червня, щоб обговорити стратегію з його величністю. Мої охоронці наполягають, що я мушу подорожувати в ландо, а в ньому стане місця на ще одну особу. А якщо й далі буде прохолодно, то я зможу прихопити навіть вас обох, адже на вас немає стільки жирку, як на містерові Коллінзі.

— Ви дуже ласкаві, мем, проте, на жаль, мусимо триматися початкового задуму.

Леді Кетрін нарешті здалася.

— У такому разі, місіс Коллінз, простежте, щоб їх супроводжував один з моїх ніндзя. Ви ж знаєте, в мене що на думці, те й на язиці. Тож мені просто нестерпно уявляти, що дві дівчини можуть подорожувати без охорони. Так не годиться в наші часи. Простежте, щоб хтось поїхав із ними. Дівчата завжди мусять бути у супроводі й під наглядом — крім, звісно, тієї когорти обраних, що, як і я, навчалися в найшанованіших японських майстрів, а не в якихось там китайських селюків.

— Дядько пошле нам назустріч слугу, та я й сама, запевняю, цілком здатна...

— О, ваш дядечко! У нього ще й слуги є? Я рада, що хтось про вас подбає. А де зміните коней? А, звісно, у Бромлі. Згадайте моє ім’я у «Дзвоні», і про вас подбають.

Леді Кетрін сипала запитаннями про мандрівку й на більшість із них тут-таки сама й відповідала. Та, щоб відповідати на решту, Елізабет усе ж доводилося приділяти увагу розмові. Однак це було й на краще, бо, занурена в тяжкі думи, вона могла б геть забути, в якому товаристві перебуває. Роздумам краще приділяти час на самоті — і щойно дівчина лишалася сама, вона з величезною полегкістю поринала в думки. Не минало ані днини, щоб вона не вирушала на довгу прогулянку, де лоскотала собі нерви втіхою неприємних спогадів.

Іще трохи — й вона могла завчити лист містера Дарсі напам’ять. Вона ретельно досліджувала кожне речення, і почуття до автора тих рядків бентежно кидалися з крайнощів у крайнощі. Коли вона згадувала його бундючний тон, їй хотілося стискати його горлянку, доки очі йому не затягне смертна імла. Натомість варто було згадати власні несправедливі закиди й незаслужені лихі слова, як гнів обертався проти неї самої, і вона поспіхом завдавала собі кинджалом семи порізів ганьби, що не встигали навіть зарубцюватися. Його почуття до неї пробудили вдячність, а його вдача — повагу. Проте Елізабет не могла його прийняти, як не могла й ані на мить пожалкувати про свою відмову чи піймати себе бодай на скороминущому бажанні знову з ним побачитися.

Від власних учинків її брав величезний жаль, втім, як і від прикрих вад її родини, і на серці ставало ще гіркіше. Хиби рідних були незліченними. Батько не міг покласти край диким вибрикам наймолодших доньок, хоча й сам над ними часом підсміювався; мати, котра теж не вирізнялася бездоганними манерами, була сліпа на їхні переступи. Елізабет і Джейн часто карали Кетрін і Лідію мокрими бамбуковими різками, але чи ж була надія, що вони зміняться, доки мати з ними панькається? Розхристана дратівлива Кетрін у всьому слідувала Лідії й обурювалася, коли її намагалися наставити на шлях істинний, а вперта й пришелепкувата Лідія і слухати їх не бажала. Вони були нерозумні, ліниві й марнославні. До Меритона з Лонґборна було рукою подати, тож ходити туди вони ладні були щодня, а зомбі вбивали тільки тоді, коли ті мали нахабство перешкодити їхньому заграванню з симпатичними офіцерами.

Тривога за Джейн також підточувала спокій Елізабет. Пояснення містера Дарсі зігнало тінь з репутації Бінґлі, і від того, що могла здобути, а натомість втратила її сестра, прикрість лише посилювалася. Його почуття були щирі, а поведінка — бездоганна, якщо не брати до уваги його безумовної довіри до друга. Як же гірко було усвідомлювати: Джейн втратила надію на шлюб, що обіцяв подарувати їй щастя, із чоловіком, наділеним усіма можливими чеснотами, через безум і недоброзвичайність власної сімейки! О горе! Якби ж то вона могла їх усіх позбутися!

А коли до цих спогадів долучалася ще й розповідь про істинну натуру Вікгема, то не дивно, що завжди безтурботній Елізабет, яка доти і днини не прогорювала, насилу вдавалося мати достатньо радісний вигляд.

Протягом останнього тижня гостин їх так само часто запрошували до Розінґзу, як і на початку. Саме там Елізабет провела й останній вечір: її ясновельможність знову висміювала китайські бойові мистецтва, вказувала, як потрібно пакувати речі, і так наполегливо пояснювала, як складати сукні, що після повернення Марія вирішила розпакувати валізу, яку сама ж уранці склала, і спакувати все по-новому.

На прощання леді Кетрін зверхньо побажала їм легкої дороги й запросила до Гансфорда наступного року; а міс де Бурґ навіть зробила реверанс і протягнула їм свою слабеньку ручку.