Гордість і упередження і зомбі

Не бійтеся, мем. У цьому листі Ви не знайдете ні повторного зізнання в почуттях, ні поновного висловлення тих пропозицій, які напередодні ввечері викликали у Вас таку огиду.

Я пишу, не маючи ані найменшого бажання кривдити Вас чи принижувати себе згадкою про ті бажання, які заради нашого спільного добра варто забути якнайшвидше.

Учора ввечері Ви поставили мені на карб дві провини, різного характеру й не зіставні за своєю тяжкістю. Перша полягала в тому, що, не зваживши на почуття Вашої сестри й містера Бінґлі, я розлучив закоханих; а друга — що, всупереч вимогам закону, зневаживши власною честю й забувши про людяність, я зруйнував надію містера Вікгема на заможне життя. Якщо, пояснюючи свої дії та мотиви, мені доведеться висловити думки, які Вас образять, можу лише сказати, що мені страшенно прикро. Але я мушу це зробити, тож подальші вибачення будуть недоречними.

Вже невдовзі після прибуття до Гартфордширу я, як і решта, помітив, що з-поміж усього сільського жіноцтва Бінґлі надає відчутну перевагу Вашій сестрі. Але тільки тоді, коли вона занедужала й залишилася в Незерфілді, я збагнув усю серйозність його намірів. А знаючи, що вона причетна до винищення уражених, я був майже певний, що Ваша сестра стала жертвою загадкової моровиці. Не бажаючи тривожити Вас чи будь-кого з незерфілд-ського товариства своїми припущеннями, я спробував послабити його прихильність, аби він не страждав, спостерігаючи потім за загибеллю Вашої сестри. Після її одужання, яке мені видавалося тимчасовим, я побачив, що прихильність Бінґлі до міс Беннет лише зміцніла. За Вашою сестрою я теж спостерігав. Її зовнішність, як і манери, здавалися щирими, а сама вона — привітною та приємною, але я й далі був упевнений, що невдовзі вона перетвориться на прислужницю Нечистого. Минали тижні, а потім і місяці, і я почав сумніватися в слушності своїх спостережень. Чому вона досі не перевтілювалася? Чи міг я аж так помилитися, щоб сприйняти звичайну застуду за загадкову моровицю? Коли ж я усвідомив свою помилку, було вже пізно щось змінювати. На той час містер Бінґлі та міс Беннет були далеко одне від одного — і за відстанню, і за почуттями. І хоч я робив це без злого умислу, мої дії, без сумніву, спричинили страждання Вашої сестри, тож Ви мали всі підстави обурюватися. Але дозвольте зауважити, що недуга Вашої сестри була такою сильною, що навіть найуважніше око могло помилитися і побачити за її привітністю серце, пойняте тьмою. Так, я хотів вірити, що Вашу сестру уражено, але звертаю Вашу увагу на те, що мої думки та рішення зазвичай не залежать від моїх сподівань і страхів. Я вирішив, що її уражено не лише тому, що хотів цього. Я дійшов такого висновку, спираючись на неупереджені судження, які щиро вважав переконливими.

Але були й інші підстави опиратися цьому зв’язку. Їх я теж назву, хоч і не вдаючись у подробиці. Походження Вашої матері, хоч і викликало застереження, все ж і близько не йшло в порівняння з тим, як часто і вона сама, і три Ваші молодші сестри, і навіть Ваш батько порушували всі мислимі правила пристойності. Пробачте, мені прикро завдавати Вам болю. Але, хоч я засмутив Вас згадкою про вади рідних, можливо, Вас утішить запевнення в тому, що я завжди був найвищої думки і про Вашу поведінку, і про манери Вашої сестри — як у світському товаристві, так і в боях. Насамкінець зауважу лише, що моє припущення про ураженість міс Беннет зміцніло того вечора, коли вона не приєдналася до нас під час прикрого кухонного інциденту. Це лише утвердило мене в намірах уберегти друга від того, що видавалося мені най-необачнішим зв’язком. Наступного дня він поїхав із Незерфілду до Лондона і, як Ви самі знаєте, невдовзі мав намір повернутися.

А зараз надійшов час пояснити свою роль у цій історії. Сестри Бінґлі були стривожені не менше за мене, хоч і з інших причин. Невдовзі з’ясувалося, що наші наміри збігаються, тож, не гаючи часу, ми тут-таки вирушили до Лондона, щоб спробувати якось вплинути на Бінґлі. Коли ми прибули на місце, я взявся переконувати приятеля в цілковитій недоречності такого шлюбу, підкреслюючи всі його недоліки. Я описував і наголошував їх із усією переконливістю. Та хоч мої напучування і могли злегка похитнути його рішучість або змусити на якийсь час відкласти наміри, я все ж підозрюю, що не зумів би завадити цьому одруженню, якби не запевнив його в байдужості Вашої сестри. Досі він вірив, що її прихильність щира, хай навіть і не така сильна, як його. Але за своїм характером Бінґлі дуже сором’язливий і звик довіряти моїм судженням більше за власні. Тож запевнити його в тому, що він помилявся, було не так і важко. А після того, як він у це повірив, переконати його не повертатися до Гартфорд-ширу було справою кількох хвилин. Я досі не осуджую себе за ці вчинки. Хоч є в усій історії один момент, про який я не можу згадувати без жалю: маю на увазі те, як ганебно я приховав від свого приятеля новину про те, що Ваша сестра приїхала до міста. Я дізнався про це від міс Бінґлі. Натомість самому Бінґлі й досі нічого не відомо. Цілком можливо, що їхня зустріч не мала б жодних прикрих наслідків. Але, бачачи, що його почуття не до кінця згасли, я вирішив, що небезпека таки існує. Можливо, це приховування і обдурювання — не гідні вчинки з мого боку, але що сталося — те сталося. І, мабуть, так буде краще. Не можу нічого додати з цього приводу, як і не маю більше за що просити вибачення. Якщо я зранив почуття Вашої сестри, то зробив це лише з любові до свого друга, а також не маючи сумніву в тому, що міс Беннет приречена невдовзі блукати землею в пошуках мізків.

Що ж до іншого, вагомішого, звинувачення, начебто я довів до злидарства містера Вікгема, то заперечити все я зможу, лише докладно розповівши про його зв’язок із моєю сім’єю. Не знаю, в чому саме він мене звинуватив, але маю не одного свідка, готового потвердити правдивість моїх слів.

Містер Вікгем — син шанованого чоловіка, який чимало років керував маєтком Пемберлі. Його бездоганна служба на цій посаді спонукала мого батька йому віддячити, і свою милість він спрямував на його сина Джорджа Вікгема, свого похресника. Батько оплатив його шкільну освіту, а потім і вишкіл у Кіото. Така підтримка була неоціненною, адже його рідний батько, завжди вбогий через марнотратство дружини, не міг би забезпечити йому пристойну освіту на Сході. Мій батько не лише полюбив товариство цього юнака, чиї манери завжди видавалися дуже приємними, — він також був найвищої думки про його військові таланти. Батько сподівався, що бойові мистецтва стануть його покликанням, а він його в цьому підтримуватиме. Що ж до мене, то вже багато років тому я змінив свою думку про Вікгема.

Його зіпсутість і брак моральних принципів (що він завбачливо приховував від свого благодійника) не могли пройти повз увагу юнака майже такого самого віку (маю на увазі себе), який не раз мав нагоду заставати його в найневідповідніші моменти. Скажімо, одного разу містер Вікгем радісно вихвалявся тим, що відпрацює удар із розвороту на глухому стайничому, якому він сподівався зламати шию в покарання за те, що той начебто не надто добре вичистив його сідло. Моя прихильність до нещасного конюха змусила мене переламати Вікгему обидві ноги, щоб він не зміг втілити свій підлий задум. Тут я знову мушу завдати Вам болю, і лише Вам відомо, яким він буде. Та хоч би які почуття у Вас викликав містер Вікгем, підозра щодо їхньої природи не завадить мені викрити його справжній характер. Навпаки, це ще більше утверджує мене в такому намірі.

Мій найдорожчий батько помер близько п’яти років тому, але до останніх своїх днів ставився до містера Вікгема незмінно прихильно. А в своєму заповіті він, по суті, рекомендував мені всіляко підтримувати його в поступі в ім’я боротьби з гидкою нечистю. До цього додавався спадок у тисячу фунтів.

Його власний батько не набагато пережив мого, і через півроку після сумних подій містер Вікгем написав мені, що має намір пройти вищий збройний вишкіл у царині вогнепальної зброї. Листом він повідомляв мені, що спадку в тисячу фунтів для такої справи буде замало. Я хотів вірити в щирість його намірів. У кожному разі, я радо відгукнувся на його прохання і розпорядився, аби йому виплатили три тисячі фунтів. Здавалося, після цього наші зв’язки урвалися остаточно. Я надто погано думав про нього, щоб запрошувати в Пемберлі або ж шукати його товариства в місті. Здається, жив він переважно в Лондоні, але збройний вишкіл виявився лише відмовкою. Тепер, вільний від будь-яких обмежень, він проживав дні в неробстві й марнотратстві. Майже три роки я нічого від нього не чув. Але, коли скінчилися успадковані кошти, він знову мені написав. Цього разу він запевняв мене, що перебуває у вельми скрутних обставинах; також він повідомляв, що, на його теперішню думку, вогнепальна зброя — геть неприбуткове заняття, тож він постановив стати пастором, якщо я забезпечу його річне утримання. Навряд чи Ви осудите мене за те, що я відмовив йому і попросив більше не звертатися з такими проханнями. Його обурення було співмірним із тими скрутними обставинами, в яких він опинився, і наговорював він на мене іншим не менш люто, аніж робив це під час особистих зустрічей. Відтоді зникли останні натяки на взаємини між нами. Як він жив, я не знаю. Але минулого літа він знову нагадав про себе, до того ж у найболючіший для мене спосіб.

А зараз мені доведеться згадати про обставини, про які я сам волів би забути, і якби не серйозний привід, що спонукав мене написати цього листа, я, мабуть, не розповів би про це жодній живій душі. Після сказаного я сподіваюся, що Ви збережете таємницю.

Опікуватися моєю сестрою, на десять років молодшою за мене, довірили небожеві моєї матері, полковникові Фіцвільяму, а також мені. Близько року тому її забрали зі школи і влаштували у Лондоні. А минулого літа, в супроводі гувернантки, місіс Янґ, вона поїхала до Ремсґейта. Невдовзі туди приїхав і містер Вікгем. Як з’ясувалося, зробив він це навмисне, бо вже давно знав місіс Янґ, щодо характеру якої ми жорстоко помилялися. Завдяки її сприянню та підтримці Вікгем і прихилив до себе Джорджіану. Її ніжне серце й досі пам’ятало, яким добрим він був до неї в дитинстві, тож вона легко переконала себе, що закохалася, і врешті погодилася з ним втекти. На той час їй було п’ятнадцять, і це виправдовує її поведінку. Я випадково приїхав до них за день чи два до планованої втечі, й Джорджіана, не здатна засмутити чи образити брата, який заступив їй батька, зізналася в усьому. Можете уявити, що я відчув і як повівся. З огляду на свою сестру та її почуття я не міг публічно викрити містера Вікгема. Але заради сімейної честі я мусив викликати його на дуель. Проте він спішно покинув Ремсґейт. Звісно, місіс Янґ жорстоко відшмагали на очах у всієї прислуги. Поза сумнівом, містера Вікгема найбільше цікавив спадок моєї сестри, який становить тридцять тисяч фунтів. Але не можу не припустити, що почасти він керувався і бажанням помститися. І в такий спосіб він справді відомстив би мені сповна.

Ось, мем, правдива розповідь про ті обставини, що пов’язують мене з цією особою. І якщо мої пояснення не здалися Вам цілковитою вигадкою, сподіваюся, Ви більше не звинувачуватимете мене в жорстокому поводженні з містером Вікгемом. Не знаю, яким чином і за допомогою яких аргументів він переконав Вас, але, мабуть, не варто дивуватися, що йому це вдалося. Не знаючи подробиць про жодного з нас, ви не могли викрити його брехню, а підозріливість не властива Вашій натурі.

Можливо, Вас здивує, що я не розповів про все вчора. Але на той момент я не достатньо панував над собою, щоб розуміти, що саме можу розповісти. Аби потвердити все сказане, Ви можете звернутися до полковника Фіцвільяма. Як родич і близька мені особа, ба більше — як один із виконавців батькової волі, він змушений був дізнатися всі подробиці тих подій. Якщо відраза до мене ще може знецінити мої запевнення, то ніщо не завадить Вам повірити словам мого кузена. І щоб Ви мали змогу розпитати про все, що Вас зацікавить, я спробую передати Вам цього листа ще нині ранку. Хай Бог благословить Вас і вбереже Англію від теперішніх лихоліть.

ФІЦВІЛЬЯМ ДАРСІ