Гордість і упередження і зомбі

Розділ 27

СІЧЕНЬ І ЛЮТИЙ ПРОМИНУЛИ для лонґборнської родини без значних подій і не внесли в її життя жодного розмаїття, крім прогулянок до Меритона (під час яких зомбі тепер траплялися значно рідше, адже настала зима й земля промерзла). В березні Елізабет мала їхати до Гансфорда. Спершу вона не ставилася до цієї ідеї поважно. Але дізнавшись, як Шарлотта з останніх сил намагається зберегти рештки здорового глузду, Елізабет вирішила, що віддасть шану колишній дружбі й востаннє провідає подругу. Вона з подивом з’ясувала, що через відсутність містера Коллінза, а також співчуття до нього її відраза стала менш відчутною. До того ж мандрівка дасть їй змогу бодай коротко побачитися з Джейн. Отож що ближчим ставав день від’їзду, то більше засмутила б її будь-яка затримка. Але, на щастя, перешкод не виникало, й нарешті про все було домовлено. Вона мала супроводити сера Вільяма та його молодшу дочку. План вчасно покращили, внісши в нього ночівлю в Лондоні, й тепер він був таким довершеним, яким тільки може бути план.

Прощання з містером Вікгемом було дуже дружнім, а з його боку навіть більш ніж дружнім. Попри своє нове захоплення, він не забув, що Елізабет першою привернула його увагу, першою його вислухала та поспівчувала, і зрештою була першою, ким він захопився.

Наступного дня вирушили в дорогу, і супутники в неї були не з тих, хто міг би витіснити з серця приємні роздуми про Вікгема. Сер Вільям Лукас і його дочка Марія (привітне дівча, хоч і таке ж пустоголове та не вправне в бою, як і її батько) не могли сказати нічого, що зацікавило б Елізабет, тож слухала вона їх приблизно з таким самим захопленням, як і гуркіт екіпажа. Їм треба було проїхати лише двадцять чотири милі, й вони виїхали вдосвіта, аби ще до полудня дістатися Шостого східного сектора. Візник, як і завжди під час поїздок до міста, найняв двох озброєних мушкетами юнаків із Меритона, які мали охороняти екіпаж, попри те, що Елізабет їхала у всеозброєнні й була цілковито спроможна захистити їх від будь-яких неприємностей у дорозі.

Десь за три милі до Лондона, коли сер Вільям по другому колу в деталях переповідав, як отримав лицарське звання, екіпаж раптом сіпнувся і зупинився. Це сталося так несподівано, що Марія перелетіла зі свого сидіння на протилежний бік, а відразу за цим пролунали перелякані крики й почувся тріск пороху. Якби не залізні нерви Елізабет, загартовані роками боїв, то, відсмикнувши завісу, вона б не стрималася і перелякано закричала — адже їхній екіпаж зусібіч оточила щонайменше сотня нечестивців. Одного з охоронців уже стягнули з сидіння й дожирали, тоді як візник та другий юнак, поки що живі, незграбно гатили зі своїх рушниць у натовп потвор, а руки мерців без угаву смикали їх за штанини. Елізабет схопила свою «Браун Бесс» і меч-катану, а серові Вільяму та Марії звеліла залишатися на місці.

Ударом ноги вона вивалила двері й вистрибнула на дах екіпажа. Звідти вона могла повною мірою оцінити складність ситуації: тепер було видно, що нечестивців навіть не сотня, а принаймні вдвічі більше. Візника за ногу схопили одразу кілька зомбі, готові от-от вп’ястися зубами в його гомілку. Не бачачи іншого виходу, Елізабет рубонула мечем по стегну чоловіка — відтяла йому ногу, але врятувала життя. Однією рукою вона схопила візника й витягла його на дах екіпажа, де той знепритомнів через кровотечу зі свіжої рани. На жаль, ці дії завадили їй врятувати другого юнака, якого зомбі таки стягнули з сидіння. Він верещав, а потвориська повалили його на землю й взялися виривати нутрощі з іще живого тіла й тут-таки їх поїдати. Далі зомбі звернули увагу на переляканих коней. Елізабет знала: якщо коні стануть жертвами пекельних слуг, то її, як і решту, чекатиме лише повільна смерть. Тож вона високо підстрибнула і в польоті стала палити з мушкета. Кулі прошили голови одразу кільком нечестивим. Вона приземлилася біля коня і мечем рубонула найближчих нападників. Її рухи були сповнені грації Афродіти й нещадності Ірода.

Її ноги, зап’ястя й клинок мигтіли надто швидко для зграї незграб, тож вони почали відступати. Вловивши вдалий момент, Елізабет запхала катану в піхви, вистрибнула на місце візника й схопила віжки. Зомбі вже почали перегруповуватися, коли вона ляснула батогом і погнала коней вперед. Ті мчали дорогою на доволі загрозливій швидкості, аж доки вона впевнилася, що небезпека позаду.

Невдовзі вони вже наблизилися до південного боку Лондонського муру. І хоч Елізабет одного разу гуляла Великою китайською стіною, вона щоразу вражено затамовувала подих, опиняючись перед Великою британською. Сам по собі кожен окремий сектор не справляв особливого враження. Стіна й за висотою, й за виглядом нагадувала мури давніших фортець, оздоблених вузькими вежами та бійницями. Але вся разом Стіна була такою масивною, що підважувала звичні уявлення про те, на що здатні людські руки. Елізабет зупинила екіпаж біля південної сторожової вежі. Понад десяток карет і екіпажів чекали попереду, доки вартові перевірять їх на контрабанду й переконаються, що ні в кого з пасажирів немає симптомів загадкової моровиці. Сер Вільям вистромив голову з вікна, щоб повідомити Елізабет, що візник віддав Богові душу, і спитав, чи можуть вони залишити його тіло на узбіччі.

Коли вони під’їхали до будинку Ґардінерів, Джейн сиділа у вітальні й крізь вікно спостерігала за їхнім приїздом. Тож коли вони зайшли досередини, вона вже чекала на них при вході, здивована тим, що Елізабет зайняла місце візника. Настрій Елізабет одразу ж покращав, коли вона побачила сестру, — та мала такий же здоровий і квітучий вигляд, як і завше. Вона спішно виклала всі деталі їхньої невдалої мандрівки й попросила більше не повертатися до цієї теми. Додала лише, що ніколи раніше не бачила такого величезного скупчення нечестивих в одному місці, й дивувалася, чого це всі вони вирішили напасти на один екіпаж. День проминув приємно: зранку вони залагоджували різні домашні справи й ходили по крамницях, а ввечері побували в театрі.

Там Елізабет сіла біля тітки. Насамперед вони завели розмову про її сестру, й Елізабет радше засмутилась, аніж здивувалася, почувши у відповідь на свої розпитування, що, хоч Джейн і намагалася не занепадати духом, час від часу вона все ж дуже сумувала. Та варто було сподіватися, що ці напади смутку не триватимуть довго. Також тітка переповіла їй усі подробиці візиту міс Бінґлі в Шостий східний сектор і переказала свої розмови з Джейн, які доводили, що сестра не має надалі намірів підтримувати це знайомство.

Потому місіс Ґардінер взялася добродушно кепкувати над своєю небогою через Вікгемову зраду й похвалила її за витримку.

— Люба моя Елізабет, — додала вона, — яка з себе ця дівчина, новий об’єкт його захоплення? Прикро було би вважати нашого друга меркантильним.

— Але, дорога моя тітонько, яка різниця між розрахунком і розважливістю, коли йдеться про шлюбні справи? Минулого Різдва ви боялися, щоб він не одружився зі мною, бо це було б нерозважливо з мого боку; а тепер, коли він звернув увагу на дівчину з маєтком у десять тисяч фунтів, ви вважаєте його меркантильним.

— Якщо ти розповіси мені, що це за дівчина, я знатиму, що думати.

— Мені вона здалася дуже доброю. Нічого поганого про неї я сказати не можу.

Перед тим, як п’єса завершилася, Елізабет встигли ощасливити й несподіваним запрошенням: тітка з дядьком пропонували їй приєднатися до них під час літньої мандрівки.

— Ми ще не вирішили, як далеко поїдемо, — сказала місіс Ґардінер, — але, може, доберемося й до Озерного краю.

Жоден задум не міг потішити Елізабет більше. Вона прийняла його охоче й зі щирою вдячністю.

— Тітонько, дорога моя тітонько! — захоплено вигукнула вона. — Яка ж це радісна, яка чудова новина! Ви вдихнули в мене нове життя й свіжі сили. Прощавайте, розчарування й смуток! Чого варті чоловіки супроти гір і скель? О, які чудові вправляння чекають мене на вершинах гір! Скількох оленів ми покладемо лише завдяки своїм кинджалам і прудким ногам! О, як ми потішимо Будду, єднаючись із землею!