Гордість і упередження і зомбі

Розділ 38

У СУБОТУ ВРАНЦІ ЕЛІЗАБЕТ і містер Коллінз першими спустилися до сніданку. Він скористався цією нагодою, щоб попрощатися з нею, як вважав за належне.

— Не знаю, міс Елізабет, чи місіс Коллінз уже висловила вам нашу вдячність за те, що ви ласкаво погодилися нас навідати. Я певен, що ви не поїдете, не вислухавши її подяк. Запевняю, ваше товариство було для нас великою радістю. Ми знаємо, мало що може привабити мандрівця до нашої скромної оселі. Живемо ми просто, кімнатки в нас скромні, слуг мало, світу не знаємо — напевно, панянці, що двічі побувала на Сході, в Гансфорді нудно.

Елізабет щиро йому подякувала й запевнила, що всім задоволена. Ці півтора місяця стали для неї великою втіхою: вона вдячна за нагоду побути з Шарлоттою і за певність, що до її подруги ставляться чуйно і дбають про неї. Містер Коллінз на те відповів:

— Мої погляди й думки в усьому збігаються з думками моєї любої Шарлотти. Просто дивовижно, які ми подібні — і вдачею, і переконаннями. Напевно, ми створені одне для одного.

Елізабет могла б додати, що цілком з цим згодна, адже Шарлотта перетворюється на зомбі, а містер Коллінз — жахливо непривабливий і завжди таким буде. Але вона просто запевнила, що втішена його родинним щастям і ніколи в ньому не сумнівалася. Втім, вона анітрохи не пожалкувала, коли її монолог урвала поява самого джерела родинного щастя. Бідолашна Шарлотта! Як гірко було бачити її тепер, коли її перевтілення майже завершилося! Проте вона знала, на що йшла. Вже незабаром навіть нетямущий містер Коллінз зрозуміє, що відбувається, і муситиме стяти їй голову. Проте Шарлотта, схоже, не хотіла, щоб її жаліли. Своя оселя, хатні клопоти, парафія і курочки, а також ласі шматочки смаковитих мізків, з кожним днем дедалі привабливіші, ще не втратили для неї своїх принад.

Нарешті прибув екіпаж, валізи пристебнули, клунки занесли всередину: все було готово до від’їзду. Елізабет тепло попрощалася з Шарлоттою, знаючи, що подруги вже не побачить. Містер Коллінз провів її до карети, по дорозі загадавши передавати найщиріші вітання родині, подякувати їм за теплий прийом у Лонґборні минулої зими й переказати привіт містеру та місіс Ґарді-нер, хоча з ними він взагалі не був знайомий. Нарешті Елізабет сіла в карету, Марія — за нею, і вони вже ладні були зачинити дверцята, коли містер Коллінз знічено нагадав, що панянки забули лишити повідомлення для леді з Розінґзу.

— Ви ж, напевно, хотіли передати своє скромне пошанування й щиру вдячність за ласкавий прийом.

Елізабет не стала заперечувати — і тоді їм нарешті дозволили зачинити дверцята й рушити.

— Господи! — вигукнула Марія, уриваючи мовчанку. — Здається, ми тільки вчора сюди прибули, а скільки всього за цей час сталося!

— І справді, чимало, — Елізабет зітхнула.

— Ми дев’ять разів пообідали в Розінґзі й двічі завітали туди на чай! О, скільки всього ми зможемо розповісти!

«А скільки всього мені слід приховати...» — подумала Елізабет.

Перші десять миль мандрівки минули в погідній тиші. Проте варто їм було під’їхати до стародавньої білої церковці святого Езри, Елізабет відчула дух погибелі й наказала візникові зупинитися.

Як на крихітне сільце, то була показна церква з міцних колод, оббита побіленими дощечками. Тутешні парафіяни славилися побожністю. Щосуботи й щонеділі вони сходилися до церкви, щоб помолитися про порятунок від раті Нечистого. По стінах тягнулися вітражі, що зображали, як в Англії настало прокляте лихоліття. На останньому вітражі воскреслий Христос заніс Екскалібур над останніми нечестивими.

З мечем напоготові Елізабет піднялася до розтрощених дверей церкви; візник, слуга й Марія чекали, мов на голках. Смертний сморід приголомшував. Кілька вітражів було розбито на друзки. Всередині відбулося щось жахливе — тільки Елізабет не знала, коли.

Вона увійшла до церкви, готова до бою, проте, роззирнувшись, вклала катану назад у піхви. Меч тут нікому не поміг би. Вона спізнилася. Схоже, парафіяни забарикадувалися в церкві. Тіла були повсюди — між лав, у проході лежали мертві з розтрощеними черепами, порожніми, як шкаралупа вилущеного горіха. Коли над парафією нависла небезпека, люди кинулися до останнього прихистку — проте загроза чигала й там. Зомбі було забагато, і їхній сліпий шал переважив. Чоловіки навіть по смерті стискали вила. Жінки горнули до себе дітей. Аж сльози навернулися на очі Елізабет: вона уявила останні жахливі миті, коли ці люди чули крики друзів, яких шматували зомбі. Невимовне зло поглинало їх живцем.

Сльозинка скотилася по щоці, але дівчина швидко її стерла, присоромлена тим, що дозволила собі таку слабкість.

— Так спаплюжити дім Божий! — вигукнула Марія, коли вони рушили далі. — Невже нечестиві справді не відають честі?

— Ні, — сказала Елізабет, втупившись у краєвид за вікном карети, — тож і ми не будемо знати жалю.

Вони без пригод дісталися до оселі містера Ґардінера, де мали затриматися ще на кілька днів. Джейн бадьорилася, а тітонька, добра душа, вигадала їм стільки розваг, що Елізабет навіть не мала нагоди розпитати сестру, як їй ведеться насправді. Проте Джейн мала повернутися додому разом із нею, а вже в Лонґборні в них буде вдосталь часу, щоб наговоритися.

Елізабет ледве стримувалася, щоб не викласти сестрі приголомшливу новину про освідчення містера Дарсі. Її так вабила можливість поділитися цим із Джейн, що, якби вона знала, про що варто розповідати, а що ліпше випустити з уваги, то не змовчала б. Але вона боялася бовкнути зайвого про Бінґлі й тим лише засмутити сестру.