Гордість і упередження і зомбі

Розділ 14

ЗА ОБІДОМ МІСТЕР БЕННЕТ заледве сказав кілька слів, але коли слуги все прибрали, дійшов висновку, що саме час побалакати з гостем. Зачепивши тему, яка мала б пробудити красномовність містера Коллінза, він почав із зауваження, що тому, напевно, дуже пощастило з покровителькою, адже леді

Кетрін де Бурґ — не лише одна з найбагатших, а й одна з найсмертоносніших королівських підданих. І, як виявилося, тему для розмови містер Беннет обрав досконало. Містер Коллінз не шкодував слів похвали, запевняючи, що ніколи в житті ще йому не траплялася знатна особа, яка була б такою вимогливою до себе. Чимало його знайомих вважають її гордовитою, але він ніколи не бачив у її поведінці нічого іншого, крім дивовижної відданості справі винищення зомбі. З ним вона завжди поводилася так, як і з будь-яким іншим джентльменом; вона жодного разу не заперечила, коли він хотів поспостерігати за її тренуваннями чи коли часом покидав парафію на тиждень-другий, аби провідати родичів. І навіть порадила йому якнайшвидше одружитися, за умови, що він знайде собі належну обраницю.

— Я не раз мріяла побачити леді Кетрін у бою, — сказала Елізабет. — А чи далеко від вас вона проживає, сер?

— Лиш одна алея відокремлює сад, у якому стоїть моя скромна оселя, від Розінґз-Парку, резиденції її ясновельможності.

— Здається, ви казали, що вона — вдова, сер? А чи має вона бодай якусь родину?

— У неї є лише одна донька, спадкоємиця Розінґзу та чималого маєтку.

— Оце так! — промовила місіс Беннет, хитаючи головою. — У такому разі їй пощастило більше, аніж багатьом юним дівчатам. А яка вона з себе? Дуже вродлива?

— Вона — найчарівніша юна леді. Сама леді Кетрін каже, що своєю чистою вродою міс де Бурґ перевершує і найкрасивіших представниць власної статі, адже її риси одразу засвідчують високе походження. На жаль, від природи вона хвороблива, і це завадило їй піти материними слідами та досягнути висот у бойових мистецтвах. Боюся, вона заледве спроможна підняти шаблю. Не кажучи вже про те, щоб дорівнятися до її ясновельможності.

— А її вже представляли до двору? Здається, я не натрапляла на її ім’я в переліку придворних дам.

— Через слабке здоров’я вона, на жаль, не виїздить до міста. Тож, як я одного разу зауважив леді Кетрін, британський двір позбавлено його найяскравішої прикраси. Уявіть собі, я нерідко вдаюся до таких-от вишуканих компліментів, що завжди неймовірно доречні в дамському товаристві.

— Дуже слушне зауваження, — відповів містер Беннет. — Але дозвольте поцікавитися: ці ваші милі компліменти породжено миттєвим пориванням чи ви їх усе-таки продумуєте наперед?

— Переважно вони пов’язані з тим, що відбувається в цю мить. Хоч інколи я розважаюся тим, що обдумую окремі фрази чи готую такі-от галантні дрібнички, які можна застосувати за будь-яких обставин. Та я завжди намагаюся подати їх так, аби це видавалося експромтом.

Сподівання містера Беннета справдилися повною мірою: його кузен виявився ще дурнішим, ніж він думав. І він щиро тішився, слухаючи його монологи, хоч і зберігав при цьому незворушний вираз обличчя.

Після чаю містер Беннет запросив гостя вголос почитати щось жіноцтву. Містер Коллінз радо пристав на запрошення, і йому відразу ж запропонували книжку. Але тільки побачивши її (а одного погляду на обкладинку було досить, аби зрозуміти, що вона — з громадської бібліотеки), він відсахнувся і, попросивши вибачення, заявив, що ніколи не читає романів. Кітті подивилася на нього круглими від подиву очима, а Лідія здивовано йойкнула. Йому запропонували інші книжки, і після коротких вагань він обрав «Проповіді» отця Фордайса. Лідія позіхнула, заледве він розгорнув книжку. І не встиг він своїм монотонно-врочистим голосом дочитати й до кінця третьої сторінки, як вона урвала його:

— Матусю, а ви знаєте, що дядько Філліпс казав, начебто на допомогу полковникові Форстеру мають прислати ще один батальйон? Тітонька сама сказала мені про це в суботу. Завтра я піду до Меритона, щоб дізнатися більше, звісно, якщо хтось із дівчат складе мені компанію.

Двоє старших сестер зашипіли на Лідію, аби та притримала язика за зубами, але містер Коллінз, ображений до глибини душі, відклав книжку і сказав:

— Я вже не раз спостерігав за тим, як мало цікавлять юних леді книжки з серйозними творами. Більше я не хочу набридати своїй кузині.

Обернувшись до містера Беннета, він запропонував йому зіграти партію в нарди. Господар дому запрошення прийняв, зауваживши, що той вчинив справді розумно, давши дівчатам змогу повернутися до своїх звичних дріб’язкових розваг. Місіс Беннет із дочками попросили вибачення за поведінку Лідії. І, як відзначила місіс Беннет, якби вона досі була під наставництвом учителя Ліу, то за такий вчинок її покарали б десятьма ударами мокрим бамбуковим канчуком. Вони пообіцяли, що більше це не повториться, якщо містер Коллінз погодиться продовжити читання. Але гість, запевнивши їх, що не тримає зла на кузину і її поведінка ніколи не стане причиною для його образ, сів за інший столик і приготувався до партії в нарди з містером Беннетом.