Гордість і упередження і зомбі

Розділ 8

О П’ЯТІЙ ЕЛІЗАБЕТ ПІШЛА помедитувати й переодягтися, а о пів на шосту її покликали на обід. Джейн не стало краще. Сестри, почувши про це, тричі, а то й чотири рази повторили, як це сумно й жахливо — підхопити таку сильну застуду, і як самі вони не люблять хворіти; а відтак більше до цієї теми не поверталися. Їхня байдужість до справ Джейн (звісно, коли тієї не було перед їхніми очима) змусила Елізабет знову згадати про свою неприязнь до них.

Зі всього товариства лише їхній брат, містер Бінґлі, заслуговував на симпатію. Він щиро тривожився за Джейн, та й із самою Елізабет поводився дуже люб’язно. Лише з ним вона не почувалася непроханою гостею, а інші — Елізабет не мала в цьому жодного сумніву — ставилися до неї саме так.

Одразу по обіді Елізабет повернулася до Джейн, і, щойно двері за нею зачинилися, міс Бінґлі взялася її обговорювати. Її манери було визнано геть нестерпними. На думку міс Бінґлі, всією своєю поведінкою Елізабет демонструвала гордість і самовпевненість. Також вона цілковито позбавлена смаку, краси, вишуканості й вміння провадити розмову. Місіс Герст погодилася з сестрою, а потім додала:

— Одне слово, їй нема чим похвалитися, крім своїх бойових умінь. Я до смерті не забуду її ранкової подоби. Вона скидалася на справжню дикунку.

— О, так, Луїзо, твоя правда. Невже треба було рватися в таку далечінь лише тому, що її сестра застудилася? А її волосся? Вся така розпатлана й розтріпана!

— А її спідниця?! Сподіваюся, ти помітила, що її спідниця дюймів на шість — якщо не більше — була в грязюці. А ще ці шматочки мертвецької плоті на рукавах... Без сумніву, то були рештки її нападників!

— Може, твій опис і справді точний, Луїзо, — озвався Бінґлі, — але я нічого цього не помітив. Як на мене, міс Елізабет Беннет виглядала просто чарівно, коли нині зранку зайшла до нашої вітальні. Її брудна спідниця ні на мить не привернула моєї уваги.

— Ну, а ви, містере Дарсі, не могли цього не помітити, чи не так? — не вгавала міс Бінґлі. — І, припускаю, вам би дуже не хотілося, щоб ваша сестра з’явилася десь у такому вигляді?

— Звісно, ні.

— Пройти пішки три милі, чи скільки там, по кісточки вгрузаючи в грязюку. Та ще й сама, без жодного супроводу! І це в часи, коли вся ця нечестива гидота і день, і ніч тільки й вичікує нагоди вихопити зі шляху бідолашних мандрівників і приректи їх на смерть? І що вона хотіла сказати такою поведінкою? Як на мене, це свідчить про небувалу самовпевненість і типово провінційну зневагу до етикету.

— Це свідчить про її любов до сестри та заслуговує якнайбільших похвал, — сказав Бінґлі.

— Боюся, містере Дарсі, — зауважила міс Бінґлі напівпошепки, — ця пригода суттєво погіршила вашу думку про її чарівні очі.

— Аж ніяк, — відказав Дарсі, — після пішої прогулянки вони виблискували ще яскравіше.

Після цих слів запанувала коротка мовчанка, яку невдовзі урвала місіс Герст:

— Я щиро вподобала Джейн Беннет. Вона справді мила дівчина. І я від усього серця бажаю їй вдало прилаштуватися в житті. Але, боюся, з такими батьками, як і з іншими родичами, шансів у неї зовсім небагато.

— Здається, ви казали, що її дядько — адвокат у Меритоні?

— А ще один мешкає десь неподалік Чіпсайду.

— У столиці? Як же це мило! — і обидві сестри від душі розреготалися.

— Та навіть якби її дядьки заселили весь Чіпсайд, це аж ніяк не вплинуло б на їхні принади! — вигукнув Бінґлі. — А хіба їхні бойові здібності не варті похвал? Слово честі, я вперше бачу дівчат, які так упевнено тримали б зброю в руках.

— Але це суттєво зменшує їхні шанси вийти заміж за когось поважного, — зауважив Дарсі.

На цю репліку Бінґлі не відповів. Зате сестри радісно її підтримали.

Та невдовзі вони відчули новий наплив ніжності й пішли в кімнату до Джейн, де залишалися, аж доки не подали каву. Хвора й далі почувалася кепсько, й Елізабет не відходила від неї аж до пізнього вечора. Трохи заспокоївшись, коли сестра заснула, вона нарешті відчула не бажання, а радше моральний обов’язок спуститися до решти товариства.

Коли вона ввійшла до вітальні, всі сиділи за картами. Її одразу ж запросили долучитися. Проте, остерігаючись, що ставки у грі високі, вона відмовилася, аргументувавши це тим, що мусить доглядати за сестрою, а ті кілька вільних хвилин, які їй випали, воліє провести за читанням. Містер Герст здивовано глянув на неї.

— Ви надаєте перевагу читанню перед картами? — спитав він. — Це величезна рідкість.

— Я багато чому надаю перевагу перед картами, містере Герст, — відповіла Елізабет. — І не останньою насолодою в цьому списку є відчуття, коли гостре лезо проколює чиєсь кругленьке черевце.

До кінця вечора містер Герст не промовив ані слова.

— Не маю сумніву, що доглядати за сестрою для вас — велика приємність, — озвався Бінґлі. — Сподіваюся, ще більша приємність чекає на вас невдовзі, коли вона одужає.

Подякувавши йому, Елізабет підійшла до столу, на якому лежало кілька книжок. Бінґлі одразу ж запропонував їй принести ще — мовляв, уся бібліотека до її послуг.

— Мені хотілося б, вам на користь, а собі на честь, похизуватися більшою колекцією. Але я лінивий, і хоч книжок у мене не так і багато, але прочитав я ще менше.

Елізабет запевнила його, що їй досить і того, що є в кімнаті.

— Мене дивує, — промовила міс Бінґлі, — що наш батько залишив таку маленьку книгозбірню. А яка чудова ваша бібліотека в Пемберлі, містере Дарсі!

— Ще б пак, — відповів той, — вона не може бути поганою, бо її збирало кілька поколінь.

— Та й ви самі суттєво її поповнили, адже постійно купуєте книжки.

— Було б дивно знехтувати родинною бібліотекою в такі часи. Що ще нам лишається робити, як не сидіти вдома й читати, доки нарешті знайдуть ліки від недуги?

Елізабет відклала книжку й підійшла до грального столика. Ставши між містером Бінґлі та його старшою сестрою, вона спостерігала за грою.

— А як там міс Дарсі, дуже виросла від весни? — спитала міс Бінґлі. — Вона буде такою ж високою, як я?

— Мабуть, так. Зараз вона заввишки десь така, як міс Елізабет Беннет. А може, й трохи вища.

— Як же я хочу знову її побачити! Мало хто викликає в мене таке захоплення. Яка чарівність, які манери! І яка ж вона неймовірно обдарована та освічена для свого віку!

— Мені не збагнути, — зауважив Бінґлі, — звідки в неймовірно обдарованих юних леді стільки терпіння, щоб бути такими освіченими.

— Ви вважаєте всіх молодих леді освіченими? Мій любий Чарльзе, ви про що?

— Усі вони розмальовують столики, розфарбовують екрани й плетуть гаманці. Я не знаю жодної дівчини, яка б усього цього не вміла. І мені, до речі, не доводилося натрапити бодай на одну молоду леді, яку, представляючи вперше, не назвали б дуже обдарованою.

— Нині так справді називають усіх жінок, навіть коли вони тільки й здатні, що сплести гаманець чи розписати екран або ширму, — озвався Дарсі. — Але моя сестра Джорджіана заслуговує особливої відзнаки, адже вона майстерна не лише в жіночих, а й у бойових мистецтвах. Серед своїх знайомих я можу на пальцях однієї руки перелічити жінок, які були б такими ж обдарованими.

— Я теж, — підтримала його міс Бінґлі.

— У такому разі, містере Дарсі, — зауважила Елізабет, — ви, мабуть, зможете дати чітке визначення такій справжній жіночій обдарованості?

— Справді обдарована жінка має чудово знатися на музиці, співах, малюванні, танцях і сучасних мовах; також вона повинна вправно володіти бойовими стилями майстрів із Кіото та сучасними тактиками й, звісно, знатися на європейській зброї. Крім того, в її зовнішності, в тому, як вона ходить, тембрі її голосу, поведінці, виразі обличчя та словах мусить бути щось особливе, інакше вона лише наполовину заслуговуватиме такого звання. Але є й дещо суттєвіше — постійне вдосконалення власного розуму невпинним читанням.

— Мене вже не дивує, що ви можете перелічити цих справді обдарованих жінок на пальцях однієї руки. Дивно тільки, що серед ваших знайомих такі взагалі є.

— Ви такі суворі до представниць власної статі, що в цьому сумніваєтеся?

— Мені ще ніколи не траплялися такі жінки. З мого досвіду, жінка буває або майстерним воїном, або вишуканою леді. В наші часи мало хто може дозволити собі розкіш поєднувати перше з другим. А щодо моїх сестер і мене особисто, то наш дорогий батько вважає, що нині книжкам і музиці ліпше присвячувати менше часу, а більше зусиль віддавати самозахистові та обороні від уражених.

Місіс Герст і міс Бінґлі в один голос постали проти її несправедливих сумнівів і почали запевняти, що знають не одну жінку, котра б відповідала таким вимогам, аж доки містер Герст не закликав їх до порядку. Таким чином, розмова урвалася, й невдовзі Елізабет вийшла з кімнати.

— Ця Елізабет Беннет, — сказала міс Бінґлі, щойно двері за нею зачинилися, — з тих молодих панночок, які хочуть привернути увагу протилежної статі, принижуючи власну. І завважте, що з багатьма чоловіками такий маневр спрацьовує. Але, як на мене, це дуже ганебна поведінка й огидливий трюк.

— Без сумніву, — відповів Дарсі, до якого насамперед і було звернено цю репліку, — ганебним є будь-який маневр, до якого часом вдаються дами, щоб принадити чоловіків. Усе, що породжене хитрощами, — гидко.

Така відповідь не зовсім влаштувала міс Бінґлі, тож вона вирішила змінити тему розмови.

Повторно Елізабет спустилася лише для того, аби повідомити, що сестрі погіршало й вона не зможе залишити її саму. Бінґлі одразу наполіг, щоб терміново викликали містера Джоунса; натомість сестри, переконані, що від сільських лікарів мало користі, запропонували відправити експрес-екіпаж, щоб привезти відомого лікаря зі столиці. Елізабет і слухати про це не схотіла (надто небезпечно було відсилати гінця серед ночі), але радо пристала на пропозицію Бінґлі. Вони домовилися, що пошлють по містера Джоунса із самісінького ранку, якщо до того часу міс Беннет не стане значно легше. Бінґлі дуже тривожився, а його сестри запевняли, що їм страшенно сумно. Але вже після вечері обидві повеселіли й виспівували дуети. Сам же Бінґлі не вигадав нічого кращого, як наказати дворецькому виконувати кожне, навіть найменше, прохання хворої дівчини та її сестри.