Гордість і упередження і зомбі

Розділ 50

МІСТЕР БЕННЕТ НЕ РАЗ шкодував, що витрачає всі свої прибутки й не відкладає грошей, щоб у разі його смерті доньки не бідували, та й дружина теж, якщо його переживе. Та тепер він жалкував про це, як ніколи. Якби він виконав свої обов’язки, то Лідія не була б у боргу перед дядьком, який своїм коштом порятував її честь. Можливо, тоді містера Беннета більше тішило б те, що невдовзі він породичається з найбільшим вітрогоном у цілій Британії.

Батька бентежило, що на плечі його свояка лягли витрати на таку негідну справу, яка не принесла нікому щастя. Він сподівався, що зможе все-таки визначити, на яку суму той розщедрився, і чимшвидше виплатить цей борг.

Коли містер Беннет одружився, він і не збирався заощаджувати, бо, звісно, в нього повинен був народитися син. Сягнувши відповідного віку, син успадкував би маєток і подбав про свою матінку-вдову та менших братів і сестер. А натомість у нього народилося п’ять доньок, хоча ще багато років після появи на світ Лідії місіс Беннет сподівалася, що буде й син. На той час, коли вони зрештою втратили надію, заощаджувати було вже пізно. Місіс Беннет не мала до хазяйнування хисту, і лише потяг містера Беннета до незалежності не давав їм влазити у борги.

За шлюбною угодою, місіс Беннет і її дітям належало п’ять тисяч фунтів. Як їх розділити між сестер, мали вирішити батьки. Тепер слід було визначити, скільки перепаде Лідії, бо містер Беннет їй і пенні давати не хотів. Коротко подякувавши своякові за його ласку, він повністю схвалив усі пропозиції і сказав, що виконає покладені на нього зобов’язання. Він навіть не сподівався, що витрати будуть такі малі, навіть якби Вікгема вдалося переконати одружитися.

Він тішився, що не доведеться докладати жодних зусиль, адже він намагався уникати клопотів. Перші дні пошуків, коли лють гнала його вперед, були вже позаду, й він знову поринув у звичну летаргію. Незабаром містер Беннет відправив листа (він довго запрягав, але швидко їздив). У ньому він благав свояка повідомити, скільки йому винен, і був такий сердитий на Лідію, що не написав їй ані слова.

Добрі новини швидко прокотилися околицею, де їх прийняли відсторонено і розважливо. Звісно, пліткарки більше потішилися б, якби до міста повернулася міс Лідія Беннет — чи, ще краще, якби її заслали у якісь далекі східні землі. Але й про шлюб можна було побазікати. Гострі на язик пані з Меритона засипали місіс Беннет найкращими побажаннями її дочці — адже вони мали цілковиту певність, що із зубожілим чоловіком, та ще й калікою, щаслива вона не буде.

Місіс Беннет не сідала з родиною за стіл вже два тижні, проте з такої нагоди знову посіла своє місце на чолі стола, готова дратувати всіх своєю нестримною радістю. Сором анітрохи не заважав її тріумфу. Відтоді, як Джейн виповнилося шістнадцять, мати тільки про те й мріяла, як би видати доньку заміж, і її єдина мрія мала ось-ось здійснитися. Вона не могла думати ні про що, крім незмінних атрибутів вишуканого заміжжя — дорогої постелі, нових мушкетів, вірних слуг. Вона роздумувала, де б то в околиці знайти для Лідії будинок, і не один відкинула як замалий чи не ошатний, навіть не зваживши на те, які в доньки будуть статки.

— Може, Гай-Парк і підійде, — просторікувала вона, — якщо тільки Ґолдінґи звідти виїдуть. Чи, може, підійшов би той великий маєток у Стоуку, якби там була більша вітальня. А Ешворт задалеко! Я б не змогла жити аж за десять миль від неї! А в маєтку Пелвіс жахливі горища.

При слугах чоловік її не перебивав, але щойно вони пішли, він відрубав:

— Місіс Беннет, перш ніж ви виберете для них дім, давайте домовимося раз і назавжди: в одному домі в цій околиці їхньої ноги не буде ніколи. Я не заохочуватиму їхньої безсоромності, приймаючи їх у Лонґборні.

Зав’язалася гаряча суперечка, проте містер Беннет стояв на своєму. Слово за слово, і вийшло на яв, що — о жах! — містер Беннет не виділить ані фунта на вбрання для доньки. Він наполягав, що та не заслужила на його прихильність. Місіс Беннет вухам своїм не вірила. Невже він у гніві ладен позбавити рідну доньку привілею, без якого шлюб навряд чи можна вважати дійсним? Те, що Лідія візьме шлюб у старій сукні, здавалося їй більшою ганьбою, ніж те, що майбутній зять викрав її за добрі два тижні до весілля.

Елізабет шкодувала, що поділилася з містером Дарсі своїми страхами — шлюб незабаром покладе край безчестю Лідії, а його несприятливі передумови можна було приховати від тих, хто не був до нього безпосередньо причетний.

Вона не боялася, що Дарсі розповість про це всім знайомим. Не було чоловіка, в чию розважливість вона вірила більше — проте, водночас, саме від нього вона найсильніше хотіла б приховати сестрин переступ. Звісно, вона не боялася заплямувати свою честь, адже й не сподівалася, що вони з містером Дарсі продовжать знайомство. Навіть якби шлюбу Лідії не передувало безчестя, містер Дарсі, звісно, не став би водитися з родиною, що, до всього, вкрила себе ганьбою ще й через союз із чоловіком, якого він заслужено зневажав.

«Ото він би потішився, — думала вона, — якби почув, що нині я вдячно прийняла б пропозицію, яку гордовито відкинула чотири місяці тому! Нехай він наймилосердніший з усіх представників своєї статі — та навіть наймило-сердніший зі смертних не втримався б від зловтіхи».

Лише тепер вона зрозуміла, що він цілковито їй пасував і за вдачею, і за хистом. Вони різнилися за характером, але доповнювали одне одного. Обоє лише виграли б від такого союзу: жвава і задерикувата Елізабет пом’якшила б різкість і стриманість Дарсі, а його розважливість і розум допомогли б їй розвиватися. А якою парою воїнів вони могли стати! Фехтували б над річкою в Пемберлі й перетинали б Алтайські гори в доброму екіпажі на шляху до

Кіото чи Шанхая, а їхні діти опановували б смертоносні мистецтва так само невтомно, як свого часу вони.

Проте надію на щасливий шлюб, який показав би захопленому людству, в чому насправді полягає подружня втіха, перекреслив геть інший союз. Елі-забет не уявляла, як Вікгем і Лідія зароблятимуть собі на життя, зате добре розуміла, яке ж то щастя чекає на шлюб, що почався із викрадення, замаху і перевернутого екіпажа.

Незабаром містер Ґардінер знову написав містерові Беннету. У листі йшлося передовсім про те, що містер Вікгем постановив покинути військо:

Містер Беннет і його доньки погодилися з містером Ґардінером у тому, що від’їзд Вікгема з Англії буде найкращим виходом для всіх. Проте місіс

Беннет це не тішило. Їй було прикро, що Лідія оселиться на півночі саме тоді, коли вона сподівалася на втіху від її товариства. До того ж шкода було, що Лідія полишить вояків, які вже до неї звикли й дослухалися до її порад щодо найкращих способів знищувати живих мерців.

— Вона так приятелює з місіс Форстер, — скиглила мати, — дуже шкода відсилати її геть! Та й деякі тамтешні юнаки їй до вподоби.

Містер Беннет спершу навідруб відмовився востаннє прийняти доньку перед від’їздом на північ. Але Джейн і Елізабет вирішили, що заради почуттів і майбутнього сестри батьки мусять привітати Лідію, і розважливо та м’яко переконали батька запросити молодят у Лонґборн. Врешті він пристав на їхнє рішення. Мати тішилася, що зможе похизуватися заміжньою донькою перед сусідами, перш ніж та поїде у вигнання до Семінарії святого Лазаря в Кілкенні. Отже, з наступним листом до свояка містер Беннет дав їм дозвіл приїхати; вирішено було, що вони вирушать до Лонґборна, щойно закінчиться церемонія. Однак Елізабет здивувало, що на це пристав Вікгем у своєму прикрому нинішньому стані.