Гордість і упередження і зомбі

Розділ 44

ВОНИ ДОМОВИЛИСЯ, ЩО містер Дарсі привезе сестру знайомитися наступного дня після її прибуття до Пемберлі. Елізабет планувала того дня триматися неподалік від готелю. Однак гості прибули вже наступного ранку. Попри невдоволення містера Ґардінера, того дня вони гуляли з давнім «другом» місіс Ґардінер, джентльменом польського походження, якого всі звали Силачем. Вони саме повернулися до готелю, щоб перевдягтися до обіду, коли під вікнами спинилася бричка, з якої вийшли джентльмен і леді. Елізабет одразу розпізнала ліврею, здогадалася, хто прибув, і здивовано повідомила родичам, яка честь на них чекає. Збентеження Елізабет, несподіваний візит і події минулого дня підказали її дядьку й тітці, що, можливо, їм відома не вся правда.

У них склалося враження, що увагу такого джентльмена можна пояснити лише теплими почуттями до їхньої небоги, навіть якщо доти ніщо на це не вказувало. А тим часом в душі Елізабет наростало сум’яття. Її нерви гартувалися не в одній битві, тож це незвичне хвилювання її й саму здивувало. Поміж іншого, вона боялася, що містер Дарсі наговорив про неї забагато доброго; а ще вона прагнула сподобатися більше, аніж зазвичай, тож цілком слушно боялася, що вся чарівливість умить її полишить.

Вона відсахнулась од вікна, щоб її, бува, не помітили. Заходилася крокувати кімнатою, намагаючись опанувати себе, і допитливі погляди рідних лише погіршували ситуацію.

Нарешті з’явилися й міс Дарсі з братом. Пролунали урочисті представлення, й Елізабет вражено відзначила, що нова знайома знітилася не менше за неї саму. У Лембтоні ходив поголос, що міс Дарсі надзвичайно горда, проте перші миті знайомства переконали Елізабет, що та просто сором’язлива. На всі звертання вона відповідала односкладово, а поза тим з неї і слова не вдалося видобути.

Міс Дарсі була висока, дебеліша, ніж Елізабет; їй щойно виповнилося шістнадцять, але на вигляд вона була цілком сформованою, жіночною і м’якою. Її рухам не бракувало природної грації. І хоча впадало у вічі, що заподіювати смерть ця дівчина ще до пуття не вміє, вона разюче відрізнялася від своїх цибатих і незграбних однолітків. Незвично довгі ноги й пальці міс Дарсі навіяли Елізабет думку про те, що з неї вийшов би добрий воїн, якби вона старанніше наслідувала приклад свого брата. Такою ж, як у брата, вродою міс Дарсі теж похвалитися не могла, але обличчя в неї було розумне й добродушне, а манери — досконало скромні й ґречні.

Невдовзі містер Дарсі повідомив, що до них приєднається і Бінґлі. Та не встигла Елізабет як слід висловити втіху з цього приводу й підготуватися до приходу гостя, як зі сходів долинули незграбні, нетреновані кроки, й за мить той увійшов до кімнати. Навіть якби Елізабет досі гнівалася на Бінґлі, то від його щирих привітань будь-яка образа розвіялася б без сліду. Він доброзичливо, але доволі поверхово розпитав її про родину і тримався невимушено, як завжди.

Та одного погляду на Бінґлі виявилося досить, щоб одразу згадати про Джейн. І як же палко Елізабет прагнула знати, чи його думки теж звернулися до її сестри! Вона тішила себе думкою, що він став наче мовчазніший, і сподівалася, що її вигляд нагадує йому про інше, схоже обличчя. Хай там як, вона пильно спостерігала, як він поводиться з міс Дарсі, котру вважали суперницею Джейн. Жодна зі сторін не виявляла ні найменших ознак зацікавлення. Жоден їхній рух не вказував, що сподівання сестри Бінґлі можуть справдитися. Щодо цього Елізабет була певна; її розпалена уява кілька разів підказувала, що він думає про Джейн чи хоче щось про неї сказати, але йому не стає відваги. Коли інші захоплено розмовляли між собою, Бінґлі сказав їй, що «давно не мав приємності з нею побачитися», — і в його голосі, здавалося, бринів щирий жаль. І, перш ніж Елізабет устигла відповісти, він додав:

— Минуло вже понад вісім місяців. Ми не бачилися з двадцять шостого листопада, коли до моїх слуг у Незерфілді завітали непрохані гості.

Елізабет втішило, що ті події закарбувалися в його пам’яті. Коли решта товариства захопилася чимось іншим, Бінґлі спитав, чи всі сестри Елізабет у Лонґборні. Може, це запитання й попередні слова ні про що й не свідчили, але ж яким тоном їх було промовлено!

Елізабет нечасто наважувалася підвести очі на містера Дарсі, але щоразу, як її погляд падав на нього, вона відчувала більший трепет, ніж тоді, коли протистояла цілим легіонам Нечистого. Він жодного разу не виявив зверхності чи зневаги до її товариства — а отже, вчорашня люб’язність за ніч не розвіялася. Дівчина спостерігала, як він завойовує добру думку людей, знайомство з якими ще кілька місяців тому вважав би великим безчестям. Він був люб’язний не лише з нею, а й із її родичами, над якими раніше відверто потішався. Вона ледве могла повірити, що ця разюча і приголомшлива зміна — не дурман, навіяний чаєм з драконячим молозивом. Елізабет бачила містера Дарсі з найближчими друзями в Незерфілді та шанованими родичами в Розінґзі, але ще ніколи не помічала, щоб він так переймався повагою інших людей — хоча нинішнє товариство не могло покращити його становище, а знайомство з ними викликало б насмішки й осуд шляхетних панянок у Незерфілді й Розінґзі.

Гості пробули в них понад півгодини, а коли зібралися йти, то містер Дарсі попросив сестру запросити містера й місіс Ґардінер, а також міс Беннет повечеряти в Пемберлі. Міс Дарсі підтримала його, радо, хоч і несміливо, тим самим засвідчуючи, що вона не має звички запрошувати гостей. Місіс Ґардінер озирнулася на свою небогу — особу, якої ця пропозиція стосувалася щонайбільше, — щоб збагнути, чи прийме вона запрошення, але Елізабет відвернулася. Тоді та вирішила, що це минуща тривога, а не відмова, а що її чоловік, ласий на товариство, був радий погодитися, то місіс Ґардінер сказала, що вони приїдуть позавтра.

Бінґлі сказав, що дуже радий буде знову побачитися з Елізабет, адже він мусить їй ще чимало розказати й чимало розпитати про спільних знайомих із Гартфордширу. Елізабет вирішила, що йому хотілося б почути про Джейн, і, коли гості поїхали, подумала, що останні півгодини можна було вважати найщасливішими в її житті, за винятком, звісно, тих митей, коли вона проливала кров. Вона хотіла лишитися на самоті й боялася запитань від тітоньки й дядечка, тож, вислухавши їхні компліменти Бінґлі, притьмом помчала перевдягатися.

Але непокоїлася вона дарма. На відміну від її матері, що завжди пхала носа, куди не слід, містер і місіс Ґардінер не мали наміру силувати її до розмов на теми, які вона прагнула оминути. Вони добре розуміли, що вона знайома з містером Дарсі значно ближче, аніж їм здавалося, і бачили, що він закоханий у неї по вуха. Це розпалювало їхню цікавість — але не виправдовувало нав’язливих запитань.

Отже, тепер їм варто було дотримуватися кращої думки про містера Дарсі; а втім, їхнє коротке знайомство й не давало підстав для осуду. Їх розчулило, що він прийшов їм на допомогу в Пемберлі, а потім так люб’язно їх прийняв. Якби їхня думка ґрунтувалася тільки на розповіді служниці та їхніх власних враженнях, то вона не мала б нічого спільного із образом, який склався в уяві їхніх знайомих із Гартфордширу.

Що ж до Вікгема, то незабаром наші мандрівці довідалися, що ніхто в тих краях особливо його не шанував. Нікому до пуття не було відомо, чому він посварився з сином свого покровителя, натомість усі знали, що він накивав із Дербіширу п’ятами, не сплативши численних боргів, які мусив закривати містер Дарсі. Ходили також чутки, що він звів на манівці двох тамтешніх дівчат, проте обидві, на жаль, підхопили моровицю, тож їх спалили, перш ніж вони подали до суду.

Того вечора Елізабет було ще складніше не думати про Пемберлі. І хоча вечір, здавалося, тягнувся нескінченно довго, їй не стало часу визначитися, що ж вона почуває до Дарсі. Вона дві години не могла заснути, намагаючись розібратися у своїх почуттях. Очевидно, це не була ненависть. Ненависть розвіялася, і їй уже давно було соромно, що колись вона прагнула стяти йому голову й пити його кров. Спершу їй тяжко було визнати, що його чесноти заслуговують на пошану, проте й ця думка вже не здавалася дикістю. А тепер, коли вона почула про нього стільки доброго, він заслужив і на тепліші почуття. Проте була й інша причина, важливіша, ніж пошана, — вдячність за те, що Дарсі любив її колись. Напевно, він і досі мав до неї теплі почуття, якщо пробачив зневажливу відмову й несправедливі закиди, якими її було приправлено. Елізабет гадала, що Дарсі оминатиме її, як найлютішого ворога, десятою дорогою, проте він радий був поновити знайомство. Тактовно й без зайвих вибриків він спробував потоваришувати з її друзями та познайомити її з сестрою. Така стрімка зміна викликала не лише подив, а й вдячність — адже її можна було пояснити лише любов’ю, великою любов’ю, що, своєю чергою, пробудило в Елізабет почуття, які складно було передати словами. Вона поважала Дарсі, вона була йому вдячна, вона переймалася його щастям; Елізабет, привчена не зважати на почуття і пристрасті, раптом відчула їх надмір. Що довше вона про це розмірковувала, то сильнішою почувалася — вона мала владу над серцем іншого, і не за рахунок бойових мистецтв. Проте яка з тієї влади користь? Любов — найнебезпечніша зброя на світі, але саме про цю частину арсеналу Елізабет знала найменше.

Того вечора тітка й небога постановили, що мають віддячити міс Дар-сі, яка відвідала їх одразу по приїзді до Пемберлі, тож цілком доречно буде завітати до Пемберлі наступного ранку. Елізабет тішилася цьому рішенню, проте коли спитала себе про причину, то не знайшла відповіді.

Містер Ґардінер полишив їх майже одразу після сніданку, бо напередодні домовився порибалити вранці з кількома пемберлійськими джентльменами.