Гордість і упередження і зомбі

Розділ 48

УСІ ЧЕКАЛИ НА ЛИСТ від містера Беннета, проте наступного ранку пошта нічого не принесла. Його рідні знали, що в листуванні він недбалий і забудькуватий, проте за таких обставин сподівалися, що він усе ж відмовиться від давньої звички. Довелося зробити висновок, що добрих новин немає, проте й це вони хотіли б знати напевно. Дочекавшись листоноші, містер Ґардінер вирушив у дорогу в супроводі трьох найманців, що мали забезпечити йому швидку й безпечну мандрівку.

Місіс Ґардінер із дітьми мала лишитися у Гартфордширі ще на кілька днів — вона могла стати у пригоді небогам. Вона допомагала їм доглядати за місіс Беннет і розраджувала їх у вільні хвилини. Інша їхня тітонька також стала частою гостею в домі. Вона казала, що хоче їх підтримати, але жоден її візит не минав без звістки про ще один борг чи ще одного байстрюка, яких Вікгем наробив у Меритоні, тож зазвичай вона полишала родичів у гіршому настрої, ніж вони були до її приходу.

Усі жителі Меритона наввипередки намагалися очорнити чоловіка, якого три місяці тому вважали святішим за Папу Римського. Подейкували, що він заборгував кожному торговцеві в місті — і в кожного підступно розбестив доньку. Усі сходилися на тому, що такого покидька ще світ не бачив — і всі заявили, що ніколи не довіряли його личині доброти. Елізабет не вірила й половині чуток, але й решти вистачило, щоб вона остаточно впевнилася: її сестру зганьбили. Навіть Джейн, яка ще менше довіряла чуткам, майже втратила надію — якби Вікгем і Лідія побралися, то про це, напевно, вже довідалися б.

Містер Ґардінер виїхав з Лонґборна в неділю, а у вівторок його дружина одержала листа. Він писав, що одразу після повернення знайшов свояка й переконав його поїхати з ним додому; що містер Беннет побував у Епсомі та Клепгемі, але не дізнався нічого певного; і що він збирається обійти всі найбільші готелі міста. Був у листі й такий постскриптум:

Елізабет ніколи не чула про жодних його родичів — він давно осиротів. Можливо, хтось із його полкових товаришів знав іще щось, та вона не надто сподівалася на нові звістки.

Навіть звичне борюкання з оленями не давало Елізабет і Джейн такої жаданої розради, та й на товариство молодших сестер вони вже не сподівалися: ті лиш те й робили, що вигадували нові способи розчленувати містера Вікгема. Кожен новий день приносив лише тривогу, і найстрашніша була та година, коли прибувала пошта. З листом мали з’явитися новини — погані чи добрі, — тож усі чекали на диліжанс, зачаївши подих.

Та перш ніж містер Ґардінер знову дав про себе знати, прийшов лист від містера Коллінза, адресований містерові Беннету. Джейн мала від нього вказівку відкривати листи, що прибудуть за його відсутності, тож його прочитала. Елізабет знала, чого можна чекати, й читала через сестрине плече. Ось про що йшлося:

Містер Ґардінер не писав їм, доки не отримав відповіді від полковника Форстера — та й тоді звістки були невтішні. Здавалося, у Вікгема не було живих родичів, принаймні про них ніхто не знав. З численними своїми приятелями він, відколи вступив до війська, мовби й не спілкувався. Отже, ніхто не міг назвати жодної особи, з якою він підтримував би стосунки. Його близьким слід було боятися не лише родичів Лідії, а й кредиторів, адже виявилося, що він повсюди лишав борги й байстрюків. Полковник Форстер писав, що в Брай-тоні він заборгував близько тисячі фунтів, а ще тисяча піде на відшкодування тим бідолашкам, яких він зганьбив. Від родини з Лонґборна містер Ґардінер цього не приховував. Джейн із жахом сприйняла цю звістку.

— То він картяр! Ще й байстрюків наробив! — вигукнула вона. — Хто б міг подумати! Я й гадки не мала...

Містер Ґардінер додав, що їхній батько може повернутися додому наступного дня, себто в неділю. Зневірившись у безплідних пошуках, він піддався на умовляння свояка й постановив вертатися додому. Доньки сподівалися, що ця звістка втішить місіс Беннет, яка переймалася за життя чоловіка, та не так склалося, як гадалося.

— Він вирішив повернутися? А як же бідолашна Лідія? — зарепетувала вона. — Як він сміє повертатися без неї? Хто ж тоді стане до бою з Вікгемом і переконає його з нею побратися?

Місіс Ґардінер висловила бажання вже їхати додому. Тож було вирішено, що вона з дітьми рушить до Лондона, тільки-но звідти повернеться містер Беннет. Екіпажем її підвезли до поштової станції, а там зустріли господаря Лонґборна.

Місіс Ґардінер поїхала, так і не довідавшись, що ж сталося між Елізабет і містером Дарсі. Небога жодного разу не згадала в розмовах його імені й не отримала з Пемберлі жодного листа.

Настрій усієї родини залишав бажати кращого, тож і шукати інших пояснень горю Елізабет ніхто не став. На той час вона вже досить добре розуміла свої почуття й знала, що якби доля не звела її з Дарсі, то вона б легше зносила безчестя Лідії. Це заощадило б їй кілька безсонних ночей.

Коли містер Беннет повернувся, на обличчі в нього був звичний вираз філософської відстороненості. Маломовний, як і завжди, він ані словом не прохопився про справи, які змусили його поспіхом вирушити до міста. Доньки не одразу зважилися його розпитати.

Хоробрості заговорити про це Елізабет стало тільки надвечір, коли містер Беннет приєднався до їхнього чаювання. Коли вона йому поспівчувала, він відповів:

— Кому ж страждати, як не мені? «За кожен удар бамбукових різок учневі учитель заслуговує на два удари». Чи ж не так казав учитель Ліу?

— Не будьте до себе такі суворі, — відповіла Елізабет.

— О, суворість до себе — переступ, проти якого не гріх і попередити, бо людська натура до нього схильна. Ні, Ліззі, дозволь мені раз у житті взяти на себе відповідальність. Врешті саме я постановив, що воїнів із вас виховати важливіше, ніж шляхетних панянок. Це я навчав вас мистецтва смерті й занехаяв мистецтво життя. Дозволь мені взяти на себе заслужену ганьбу.

— Гадаєте, вони в Лондоні?

— Так. Де б то ще вони могли сховатися?

— Та й Лідія мріяла побувати в Лондоні, — докинула Кітті.

— Ото пощастило, — сухо відказав батько. — Тепер їй довгенько доведеться там сидіти.

Трохи помовчавши, він додав:

— Ліззі, можеш зловтішатися: ці події засвідчують, що твої поради були цілковито слушні.

Їхню розмову перервала Кітті, яка хотіла віднести чаю матері.

— Ото цирк! — вигукнув він. — Ані хвилини вільної, щоб помучитися собі на дозвіллі. Завтра засяду в бібліотеці в нічному ковпаку й шовковому халаті — й надвір не поткнуся, доки ще й Кітті не втече.

— Я не втечу, батечку, — занепокоїлася Кітті. — А як і поїду колись у Брайтон, то поводитимуся краще, ніж Лідія.

— Розмріялася! Та я тебе далі Істборна й за п’ятдесят фунтів не пущу! Ні, Кітті, ці події навчили мене обачності — й розплатишся за це ти. Жоден офіцер не підійде до мого дому на гарматний постріл. І ніяких балів, крім як у супроводі сестер. Про прогулянки теж не мрій, якщо не проведеш десять годин за наукою.

Сприйнявши всі ці погрози за щиру правду, Кітті розридалася.

— Ну ж бо, любонько, не горюй так, — заспокоїв батько. — Якщо наступні десять років будеш ґречною дівчинкою, то я перегляну ці правила.