Гордість і упередження і зомбі

Розділ 53

МІСТЕРА ВІКГЕМА ЦЯ РОЗМОВА так збентежила, що він більше не наважувався говорити з сестрицею Елізабет. А вона й рада була, що зуміла його заткнути.

Надійшов день від’їзду. Місіс Беннет нічого не лишалося, крім як змиритися з розставанням, а раз її чоловік відмовився їхати в Ірландію з цілою родиною, було ясно, що побачаться вони не раніше, ніж за рік.

— Лідіє, серденько, коли ж ми зустрінемося знову? — лементувала вона. — Господи, а мені ж звідки знати? Років, мабуть, за два-три.

— То хоч пиши мені, мила.

— За першої ж нагоди, але в заміжніх жінок є й важливіші справи. Най сестри мені пишуть, їм усе одно робити нема чого.

Прощальні слова містера Вікгема були не тепліші, ніж Лідіїні. Поки його ноші, запасну білизну й глеки з рідкою їжею мостили в екіпажі, він промовив заледве кілька слів.

— Ото вже гарний юнак, — пробурмотів містер Беннет, щойно молодята покинули дім. — Мушу сказати, коли він такий розслаблений, він подобається мені значно більше.

Попрощавшись із донькою, місіс Беннет кілька днів ходила, як у воду опущена.

— Я часто думаю, — нарікала вона, — що прощатися з друзями — це найстрашніше. Так без них сутужно...

— Така ціна заміжжя доньки, — втрутилася Елізабет. — Тішся, доки інші чотири самотні.

— Дурниці. Лідія полишила нас не тому, що вийшла заміж, а тому, що семінарія так далеко. Якби семінарія була ближче, то вона не мусила б одразу від’їздити.

Проте чутки, що поповзли околицею, незабаром розвіяли її тугу, і на зміну їй прийшла бентежна надія. Управительці Незерфілду наказали готувати дім до приїзду господаря, який мав навідатися за кілька днів, щоб познайомитися з новими слугами і проінспектувати, як укріпили кухню. Місіс Беннет не могла всидіти на місці. Вона з усмішкою розглядала Джейн і недовірливо трусила головою.

— Овва, а ось і містер Бінґлі не забарився. Не те, щоб мене це цікавило. Хто він узагалі такий? Очі б мої його не бачили. Та, звісно, хай він їздить у свій Незерфілд, коли вже повадився. А він точно приїздить?

— Точно-точно, — запевнила її подруга. — Вчора увечері місіс Ніколз була в Меритоні. А я, ледве її побачила, підійшла, щоб самій про все розпитати, і вона підтвердила. Він приїде щонайпізніше в четвер, може, в середу. Вона, каже, саме йде до м’ясника, щоб замовити на середу м’яса, і вже наготувала шість качок.

Зачувши про його приїзд, Джейн сполотніла. Минуло багато місяців відтоді, як його наймення востаннє зринуло у їхній із Елізабет розмові, проте щойно сестри лишилися сам на сам, як вона промовила:

— Я зауважила, як ти на мене дивилася, коли тітонька про це розповідала. Ти, мабуть, подумала, що я пригнічена. Та не приписуй мені всяких дурниць! Я тільки злякалася, що на мене всі дивитимуться. А від самих новин мене не гріє й не знобить. Рада тільки, що він приїде сам, а отже, нам не доведеться перетинатися.

Елізабет не знала, що й сказати. Якби вона не зустрілася з містером Бінґлі в Дербіширі, то, може, й повірила б, що він приїхав лише зі слугами познайомитися. Але тепер вона була певна, що Джейн досі йому небайдужа.

Цікаво, то Дарсі дозволив йому приїхати — чи він набрався хоробрості й приїхав без його благословення?

«Шкода, звісно, — часом думала вона, — що бідолаха не може навіть навідатися в будинок, який законно винайняв власним коштом, щоб не викликати лавини чуток! Лишімо його у спокої».

Хай би що там казала чи навіть думала Джейн, Елізабет розуміла, що очікування його приїзду її гнітило. Вона була тривожніша й похмуріша, ніж зазвичай. Вона вже не пропонувала зіграти у «Добрий день, я олень» чи «Домовину — гробівець». Мері навіть уперше вдалося її здолати у тренувальному поєдинку.

У розмовах знову зринула тема, яку батьки так жваво обговорювали з рік тому.

— Мій любий, щойно містер Бінґлі приїде, — наставляла чоловіка місіс Беннет, — ви, звісно, муситимете його відвідати.

— Ні, ні. Торік ви вже мене туди виштовхали обіцянками, що він візьме заміж якусь із доньок. Обіцянки-цяцянки, а дурневі радість. То от ви й радійте.

Дружина запевняла, що усі джентльмени з околиці мусять відвідати власника Незерфілду.

— Ненавиджу цей етикет, — відрубав він. — Якщо він жадає нашого товариства, то хай сам приходить. Він знає, де нас знайти. Мені що, годинами гасати за кожним сусідом, який звідкілясь повернувся?

— Ви собі як знаєте, але це буде дуже велика грубість, якщо ви до нього не навідаєтеся. Але я, хай там що, його сюди запрошу — так я вирішила.

Нарешті містер Бінґлі прибув. Місіс Беннет переконала слуг повідомити їй про це першій — щоб вона могла чимдовше сидіти як на голках. Вона лічила хвилини до тієї миті, коли можна буде надіслати йому запрошення, і навіть не сподівалася, що побачиться з ним іще до того. Не минуло й три дні від його приїзду до Гартфордширу, як вона, визирнувши з вікна вітальні, побачила, як Бінґлі з французьким мушкетом в’їжджає у їхній двір і прямує до будинку.

Вона одразу підкликала доньок, щоб вони розділили її втіху. Джейн уперто лишилася за столом, зате Елізабет підійшла до вікна, щоб потішити матір.

Проте, побачивши поруч із містером Бінґлі містера Дарсі, вона вмостилася поруч із сестрою, розтривожена й не здатна мислити раціонально.

— Мамо, а з ним іще якийсь джентльмен! — вигукнула Кітті. — Хто б то міг бути?

— Напевно, якийсь його знайомий, моя люба. Я й не знаю.

— Ой, — відповіла Кітті, — та це ж той чоловік, який приїздив і раніше. Як там його? Ну, високий і кирпу дере.

— Лишенько, та це ж містер Дарсі! Клянуся, це він. Звісно, всі друзі містера Бінґлі — любі гості в моїй оселі, а поза тим, я його терпіти не можу.

Джейн звела на Елізабет стривожений погляд. Вона мало чула про їхню зустріч у Дербіширі, а отже, думала, що це буде їхня перша зустріч після того, як він передав їй листа. Обом сестрам було ніяково. Кожна співчувала іншій, та й себе жаліла, а мати все базікала про те, як вона не любить містера Дарсі і як вона все ж вирішила бути ласкавою до друга містера Бінґлі. Доньки її не слухали. Джейн і гадки не мала, як ніяково Елізабет, адже та не наважилася показати їй лист від тітки й розповісти, як змінилися її почуття. Для Джейн містер Дарсі був чоловіком, за якого сестра відмовилася вийти заміж та ще й приголубила головою об камін. Сама Ліззі знала більше й розуміла, що Дарсі — не лише рятівник їхньої родини, а й об’єкт її зацікавлення, нехай і не такого теплого, як у Джейн до Бінґлі, але не менш розважливого й обґрунтованого. Те, що він знову прибув до Незерфілду й Лонґборна та знову хоче з нею зустрітися, здивувало її майже так само, як зміни у його поведінці під час зустрічі у Дербіширі.

Спершу вона сполотніла, але вже за якусь мить на її щічках знову проступив рум’янець, а радісна усмішка додала блиску очам. Їй на мить здалося, що його почуття лишилися незмінні, хоч певності в тому й не було.

— Погляньмо спершу, як він чинитиме, — промовила вона.

Вона взялася зосереджено гострити стріли для духової трубки, намагаючись зберігати спокій. Підняти погляд вона не зважувалася, аж доки пекуча цікавість не змусила її поглянути на сестру, коли слуга підійшов до дверей. Джейн зблідла сильніше, ніж зазвичай, але була спокійніша, ніж Елізабет очікувала. Вона зашарілася, коли джентльмени увійшли до кімнати, але зустріла їх цілком люб’язно і пристойно, без нехоті чи зайвої запопадливості.

Елізабет сказала їм рівно стільки, скільки того вимагала пристойність, і знову взялася до роботи, яка ще ніколи її так не цікавила. Лише раз вона зважилася поглянути на Дарсі. Він був серйозний, як завжди — і, як їй здалося, більше схожий на себе в Гартфордширі, ніж на те, як він поводився в Пемберлі. Хоча, можливо, її мати не викликала в нього стільки поваги, як дядько й тітка. Здогад був прикрий, але небезпідставний.

Бінґлі, на якого вона також не задивлялася, видався їй радісним, та водночас і зніченим. Місіс Беннет підступилася до нього так улесливо, що її доньки аж засоромилися, надто як взяти до уваги, що його друга вона зустріла лише церемонним реверансом і коротким привітанням.

Така недоречна грубість була особливо болісною для Елізабет, яка знала, що саме цьому чоловікові її мати зобов’язана порятунком улюбленої доньки від неминучої ганьби.

Дарсі спитав Елізабет, як ведеться містерові й місіс Ґардінер після падіння східних воріт, вона не знайшлася, що відповісти, й на тому розмова стихла. Елізабет не хотілося говорити ні з ким, крім нього, та й з ним їй не ставало снаги заговорити. «Я ж не боюся нікого! — думалося їй. — Самої смерті не боюся! А тут і слова вимовити не наважуюсь».

— Давненько вас тут не було, містере Бінґлі, — сказала місіс Беннет.

Той одразу погодився.

— Я вже була злякалася, що ви не повернетеся. Подейкують, що ви хотіли кинути цей маєток. Але я дуже сподіваюся, що це не так. Тут стільки всього змінилося відтоді, як ви поїхали! Порівняно з тим, що застали ви, нечестивих уже майже нема. Міс Лукас зійшла в могилу, заражена моровицею. А одна з моїх доньок щойно вийшла заміж. Може, ви чули? Може, в газетах читали? Про це, як я знаю, повідомили в «Таймз» і «Кур’єр», хоча й не на належному місці. Писано тільки: «Нещодавно Джордж Вікгем, есквайр, і міс Лідія Беннет», — але ані слівцем не згадали про її батечка, її службу його величності й усяке таке. То як, ви не бачили?

Бінґлі відповів, що читав про це, і переказав привітання молодятам. Елізабет боялася підвести очі, а отже, не знала, який вираз був на обличчі в містера Дарсі.

— Звісно, шлюб доньки — це справжнє свято, — вела далі місіс Беннет, — проте водночас, містере Бінґлі, мені прикро, що вона тепер так далеко! Вони поїхали до Кілкенні — це, здається, десь в Ірландії, і бозна-скільки ще там пробудуть. Там міститься Семінарія святого Лазаря для калік — гадаю, ви чули, що його бричка перевернулася й він лишився прикутим до ліжка? І вирішив стати священиком? Бідолашечка Вікгем! Якби ж то в нього було стільки друзів, скільки він заслуговує!

Елізабет розуміла, що мати намагається допекти Дарсі, й ледве могла всидіти на місці від сорому. Однак полегкість принесла думка про те, що Бінґлі не міг відвести погляду від Джейн. Спершу він не наважувався до неї звернутися, проте з кожною хвилиною був до неї дедалі уважніший. Йому здавалося, що за минулий рік ані її краса, ані її лагідна вдача, ані її невимушені манери нітрохи не змінилися, хіба що вона стала трохи серйозніша. Джейн намагалася приховати зміни й думала, що говорить не менше, ніж раніше, проте була така збентежена, що часом і не помічала, як довго мовчить.

Коли джентльмени стали прощатися, місіс Беннет хутенько запросила їх на обід у Лонґборні за кілька днів.

— Містере Бінґлі, ви заборгували мені візит, — додала вона. — Коли ви їхали до міста минулої зими, то обіцяли, що пообідаєте з нами, щойно повернетеся. Бачите, я все пам’ятаю! А ви не дотрималися свого слова.

Бінґлі ці слова трохи збентежили, і він відказав, що його затримали нагальні справи. По тому вони з містером Дарсі сіли в карету й поїхали.

Місіс Беннет ледве стрималася, щоб не запросити їх лишитися на обід того ж дня. Та, хоч на їхньому столі ніколи не бракувало їжі, вона була свято переконана, що чоловік, на якого вона мала такі великі плани, заслуговував на обід із двох страв. І, авжеж, ніщо менше не задовольнило б апетит і гордість того, хто мав десять тисяч фунтів прибутку на рік.