Розділ 33

ПІД ЧАС ТРИВАЛИХ ПРОГУЛЯНОК парком Елізабет уже не раз натрапляла на містера Дарсі. Те, що він з’явився там, де нікого більше не бувало, дівчина сприйняла за напрочуд прикру випадковість. А щоб таке більше не повторилося, зумисне повідомила йому, що це її улюблена місцинка. Тож вона ніяк не могла збагнути, чому зустріла його знову. Але це сталося не лише вдруге, а й утретє. Під час цих зустрічей Дарсі мало що казав, та й вона не надто переймалася тим, щоб підтримувати бесіду. Але третього разу вона раптом помітила, що він ставить їй дивні й не пов’язані між собою запитання — скажімо, чи приємно вона проводить час у Гансфорді, які кістки вона ламала або чи доречно одружуватися таким воїнам, як вони.

Одного дня під час прогулянки вона перечитувала останній лист від Джейн і заглибилася в деякі пасажі, які доводили, що сестра дуже сумує. І от, несподівано підвівши погляд, вона побачила перед собою не містера Дарсі, а полковника Фіцвільяма. Той саме йшов їй назустріч. Одразу ж заховавши листа і змусивши себе усміхнутися, вона сказала:

— А я і не знала, що ви теж гуляєте цією стежкою.

— Я здійснював обхід парку, як і щороку, — відповів він. — А потім мав намір завітати до містера Коллінза. А ви йдете далі?

— Ні, я саме планувала повертатися.

Тож вона розвернулася, і вони разом попрямували до Гансфорда.

— Ви справді їдете з Кенту в суботу? — спитала вона.

— Так. Звісно, якщо Дарсі знову не відкладе від’їзд. Я в усьому під-лаштовуюся під нього. Як він вирішить — так і буде.

— І навіть якщо Дарсі не залагодить усіх своїх справ, то принаймні зможе насолодитися владою вибору. Я не знаю нікого, хто діставав би більшу втіху від можливості робити те, що заманеться.

— О, так, він дуже любить діяти на власний розсуд, — погодився полковник Фіцвільям. — Як, зрештою, і всі. Просто в нього для цього більше можливостей, адже він багатий, вродливий і має смертоносний вишкіл. Я кажу про це з власного досвіду. Молодший син, як ви розумієте, змушений постійно стримувати свої бажання й залежати від інших.

— Мені здається, що коли йдеться про молодшого сина графа, то не все так погано. От скажіть відверто, чи часто ви йшли на самопожертву або залежали від інших? Чи бодай колись ви не могли зробити, що хочете, або придбати, що бажаєте, через брак грошей?

— Дуже влучне запитання. Я і справді не можу сказати, що колись жив у злиднях або й просто в бідності. Але у вагоміших питаннях брак грошей на мені таки позначився. Скажімо, ви знаєте, що молодші сини мусять служити в королівській армії.

— Так, але підозрюю, що сина графа не посилають на передову.

— А отут ви дуже помиляєтеся, міс Беннет.

Полковник закотив штанину, і погляду Елізабет відкрилося вельми прикре видовище: від коліна й нижче на місці ноги в нього були тільки свинцева пластина й міцний горіховий патик. Елізабет іще раніше помітила, що він трохи накульгує, але вирішила, що це наслідок легкого поранення чи просто поганого виховання. Щоб мовчанка не тривала надто довго й полковник раптом не вирішив, що вона знітилася від побаченого, вона одразу ж продовжила:

— Підозрюю, ваш кузен узяв вас, щоб хтось мусив під нього підлашто-вуватися. Дивно, що він досі не одружився, адже так він завжди мав би ким командувати. Хоч, можливо, поки йому вистачає і сестри: як єдиний опікун, він може робити з нею все, що забажає. Звісно, я кажу лише про пристойні речі й не маю на увазі нічого неприпустимого.

— Якби й було щось неприпустиме, — озвався полковник Фіцвільям, — то не меншу відповідальність за це ніс би і я. Адже ми обидва опікуни міс Дарсі.

— Справді? І як саме ви нею опікуєтеся? Чи ці обов’язки спричиняють багато клопоту?

Кажучи це, вона помітила, як зосереджено він на неї дивиться. І те, як він одразу ж спитав її, чому вона вирішила, що міс Дарсі завдає якихось клопотів, переконало її, що своїм запитанням вона майже поцілила в яблучко.

— О, ні-ні, не бійтесь, — одразу відповіла вона. — Я ніде не чула, щоб вона комусь нашкодила. В мене навіть склалося враження, що це — найсу-мирніше на світі дівча. Її просто-таки обожнюють одні мої знайомі — місіс Герст і міс Бінґлі. Здається, ви якось казали, що теж їх знаєте.

— Так, ми трохи знайомі. Їхній брат — дуже приємний і уважний джентльмен, найближчий приятель Дарсі.

— О, так, — стримано відповіла Елізабет. — Містер Дарсі страшенно ласкавий до містера Бінґлі й безмежно ним опікується.

— Саме так! Мені здається, що Дарсі й справді дуже дбає про свого приятеля, особливо коли той цього найбільше потребує. З того, що я чув під час останньої мандрівки, я зрозумів, що Бінґлі йому дуже зобов’язаний. Утім, мені не хотілося б потім опинитися в незручній ситуації, адже я навіть не до кінця певен, що мова була саме про Бінґлі. Це лише мої здогади.

— Що ви маєте на увазі?

— Ідеться про одну ситуацію, яку Дарсі не хотів би виносити на ширше обговорення. Адже чутки можуть дійти й до родини тієї дами, про яку йдеться, а це було б страшенно прикро.

— Сер, я пізнала давні таємниці Сходу, які підуть зі мною в могилу. Тож, запевняю, базікання Дарсі мені точно можна довірити.

— Але не забувайте: я не маю достатніх доказів того, що йдеться саме про Бінґлі. Ось у загальних рисах те, що він мені розповів. Він привітав себе з тим, що врятував приятеля від страшенно необачного шлюбу. Дарсі не називав імен і не вдавався в жодні подробиці. Я лише припустив, що йдеться саме про Бінґлі, бо мені здалося, що такі молоді джентльмени, як він, схильні потрапляти в подібні халепи. До того ж я знаю, що все минуле літо вони провели разом.

— А містер Дарсі пояснив, чому йому довелося втрутитися?

— Як я зрозумів, дама викликала чималі застереження.

— А що він зробив, щоб їх розлучити?

— Про це я вже нічого не знаю, — відповів Фіцвільям, усміхнувшись. — Він розповів мені лише те, що я вам щойно переказав.

Елізабет мовчки йшла далі й відчувала, як із кожним кроком у ній наростає хвиля обурення. Кілька разів глянувши на неї, Фіцвільям спитав, чому вона така замислена.

— Я міркую над тим, що тільки-но почула, — відповіла вона. — Вчинок вашого кузена мене не потішив. Чому він вирішив, що може бути тут суддею?

— Ви гадаєте, що його втручання було нав’язливим?

— Я просто не розумію, яке право містер Дарсі мав вирішувати, доречний це зв’язок чи ні. Як, спираючись лише на власні судження, він наважився приймати рішення і вказувати другові, що тому треба робити заради власного щастя. Але, — повела вона далі, опанувавши себе, — оскільки ми не знаємо жодних подробиць, то не можемо його осуджувати. Цілком можливо, що ця прихильність не була аж такою сильною.

— Дуже ймовірне припущення, — зауважив Фіцвільям. — Хоч і не надто лестить заслугам мого кузена.

Це було сказано жартома, але слова полковника здалися їй таким точним описом містера Дарсі, що вона не наважилася відповісти і, різко змінивши тему, до самого Гансфорда говорила лише про якісь дрібниці. Замкнувшись у своїй кімнаті, щойно гість пішов геть, вона нарешті змогла на самоті осмислити все, що почула. Марно було сподіватися, що йшлося про когось незнайомого. На світі не могло бути ще одного чоловіка, на якого Дарсі мав би такий же безмежний вплив. Вона ніколи не мала сумніву, що той був причетним до розлуки Бінґлі та Джейн, але була майже певна, що головною винуватицею слід було все-таки вважати міс Бінґлі. Та, як з’ясувалося — звісно, якщо містер Дарсі не виявився жертвою власного марнославства, — саме через нього, через його гордість і забаганки, постраждала й далі страждає Джейн. Він зруйнував надію на щастя найсердечнішої та найвеликодушнішої людини в цілому світі! Тож Елізабет вирішила: ще до від’їзду з Кенту вона обов’язково триматиме на долоні його живе серце.

«Дама викликала чималі застереження», — сказав полковник Фіцвільям. Так, справді, застереження були надзвичайні: один дядько Джейн працював у селі адвокатом, а інший мав ґешефт у Лондоні. А крім того, сама Елізабет могла в розпалі сварки проломити Бінґлі череп (адже його вишкіл був значно скромнішим).

— Я певна, — вигукнула вона, — що Джейн не могла викликати застережень! Та вона — саме втілення чарівності й доброти! Вона неймовірно розсудлива, досконало володіє мушкетом, а її манери просто неперевершені. Так само й нашому батькові нічого не закинеш, адже, попри деякі дивацтва, його вміннями не зневажив би й сам містер Дарсі; а вже такої пошани, з якою до нього ставляться люди, небожеві леді Кетрін напевно ніколи не знати.

Згадавши про матір, Елізабет трохи завагалася. Та вона не могла повірити, що вади місіс Беннет відіграли тут вирішальну роль. Вочевидь, гордість Дарсі постраждала б більше, якби йому довелося зблизитися з тими, хто має нижче суспільне становище, аніж просто куций розум. Тож зрештою вона переконала себе, що керувався Дарсі найницішою гордістю, а також бажанням приберегти містера Бінґлі для своєї сестри.

Хвилювання, спричинені цією подією, призвели до головного болю, який до вечора лише посилився. А з огляду ще й на небажання вбивати Дарсі на очах у його тітки (адже та могла стати на заваді), вона вирішила не йти в Розінґз, куди їх запросили на чай.

Загрузка...