Розділ 25

ПІСЛЯ ТИЖНЯ, СПОВНЕНОГО любовних зізнань і щасливих сподівань, настала субота, й містерові Коллінзу довелося покинути свою любу Шарлотту. З лонґборнськими родичами він попрощався не менш урочисто, як минулого разу, вкотре побажавши чарівним кузинам здоров’я і щастя та пообіцявши батькові написати подячного листа.

У понеділок місіс Беннет мала радість вітати в своєму домі брата з дружиною, котрі, як і завжди, приїхали до Лонґборна на Різдво. Містер Ґардінер був особою розважливою і поважною та значно перевершував свою сестру як у поведінці, так і в освіченості. Незерфілдське жіноцтво нізащо не повірило б, що чоловік, який живе з торгівлі, до того ж мешкає біля самих складів, може мати таке чудове виховання й бути таким приємним у спілкуванні. Місіс Ґардінер, на кілька років молодша за місіс Беннет, була жінкою милою, кмітливою та елегантною, і всі лонґборнські небоги її обожнювали. Особливо теплі взаємини поєднували її з двома старшими міс Беннет. Вона нерідко заохочувала сестер продовжувати вправляння, коли ті ставали особливо складними, і давала прихисток, коли дівчата вже не витримували насмішок матері з приводу їхньої «дикунської натури».

Одразу по приїзді місіс Ґардінер взялася роздавати господарям подарунки й ділитися міськими новинами. Її розповіді охоплювали багато різних тем — від новинок моди до недавніх перемог над ураженими. А коли з цим було покінчено, вона перебрала на себе менш діяльну роль: тепер була її черга слухати. А вже місіс Беннет мала на що понарікати й поскаржитися, адже від часу їхньої останньої зустрічі вони пережили так багато образ! Двоє її дівчат вже от-от мали вискочити заміж, але всі її сподівання зазнали краху.

— Джейн я не можу дорікнути, — вела вона далі, — адже, якби вона могла, то заарканила б містера Бінґлі. А от Ліззі! О дорога сестричко! Як тяжко думати, що, якби не її зіпсутість, зараз вона вже могла б бути дружиною містера Коллінза! Він запропонував їй руку і серце в оцій-таки кімнаті, а вона йому відмовила. Тож тепер ця леді Лукас видасть свою дочку заміж швидше, аніж я. І лонґборнський маєток зрештою перейде в спадок по чоловічій лінії. Ці Лукаси — такі проворні спритники, ніколи свого не проґавлять. Мені прикро казати про них таке, але, на жаль, це правда.

Місіс Ґардінер, яка вже знала більшість цих новин завдяки листуванню з Джейн та Елізабет, відповіла на сестрині слова дуже коротко й заради своїх небог перевела розмову на інші теми.

Але, опинившись згодом наодинці з Елізабет, вона знову про це згадала.

— Здається, це була й справді чудова партія для Джейн, — сказала вона. — Шкода, що не склалося. Але так нерідко буває. Молодики, як-от цей містер Бінґлі, легко закохуються на кілька тижнів у яку-небудь кралю. Та якщо доля їх розводить, вони так само легко про неї забувають.

— Це по-своєму чудова втіха, — відповіла Елізабет, — але не для нас. Адже не так і часто втручання друзів переконує молодого чоловіка з власними статками більше не згадувати про дівчину, в яку ще кілька днів тому він був до безтями закоханий.

— Що ти маєш на увазі, кажучи «до безтями»?

— Я маю на увазі таку одержимість, яка властива, скажімо, монахам із Гори Дракона. Щоразу, коли вони зустрічалися, було очевидно, що його почуття зміцніли й поглибшали.

— Бідна Джейн! Мені безмежно її шкода, адже з її натурою нелегко буде прийти до тями. Ліпше б це сталося з тобою, Ліззі. Підозрюю, ти в такій ситуації просто розпанахала б цьому Бінґлі черево, а потім задушила б його ж власними кишками. Як гадаєш, ми зможемо переконати її поїхати з нами до міста? Їй би корисно змінити зараз середовище. Ну, а можливість відпочити від дому в такій ситуації буде особливо доречною.

Елізабет ця пропозиція страшенно втішила, і вона не мала сумніву, що сестра погодиться. Адже так давно вона не мала нагоди насолодитися принадами столиці: хоч і оточений мурами та розподілений королівською армією на сектори, Лондон залишався містом, сповненим найрозмаїтіших утіх.

— Сподіваюся, — додала місіс Ґардінер, — вона не передумає через цього юнака. Ми мало де буваємо, тож нема потреби боятися, що вони десь перетнуться. Хіба що він сам схоче її провідати.

— А це вже зовсім неможливо. Зараз Бінґлі — заручник свого друга, а містер Дарсі не дозволить йому їхати до Джейн аж у Шостий східний сектор.

— Тим ліпше. Сподіваюся, вони взагалі не зустрінуться.

Ґардінери залишалися в Лонґборні тиждень. Місіс Беннет так докладно розпланувала відпочинок брата з дружиною, що жодного разу їм не вдалося обідати в родинному колі. Адже навіть коли обід був у Лонґборні, на нього щоразу запрошували когось із офіцерів, у тому числі й містера Вікгема. Прихильні слова Елізабет про нього викликали в місіс Ґардінер підозру, тож вона почала уважніше приглядатися до обох. Їхня взаємна прихильність була достатньо очевидною, щоб злегка стривожити її, і вона вирішила перебалакати з небогою ще до від’їзду з Гартфордширу.

Вікгем для місіс Ґардінер був джерелом однієї приємності, не пов’язаної з його чеснотами. Чи то десять, чи то дванадцять років тому, ще до свого заміжжя, вона проводила чимало часу якраз у тій частині Дербіширу, звідки походив він. Тож у них було чимало спільних знайомих. І хоч після смерті старшого містера Дарсі Вікгем рідко там бував, він усе ж міг поділитися з нею свіжішими відомостями про її колишніх знайомих, аніж ті, які мала вона.

Місіс Ґардінер бачила Пемберлі — родинний маєток Дарсі, — а про старшого містера Дарсі чула лише те, що це був справжній джентльмен і могутній винищувач живих мерців. Ця тема стала невичерпним джерелом для розмов. Дізнавшись про те, як із Вікгемом повівся молодший містер Дарсі, вона спробувала пригадати, чи чула щось про цього джентльмена, і поступово утвердилася в думці, що хтось у її присутності згадував про Фіцвільяма Дарсі як про гордовитого і злого хлопчика.

Загрузка...