Гордість і упередження і зомбі

Розділ 49

ЗА ДВА ДНІ ПІСЛЯ ПОВЕРНЕННЯ містера Беннета Джейн і Елізабет вистежували оленів за домом, коли побачили, що до них прямує управителька. Думаючи, що вона прийшла доповісти про новий напад блювоти у матінки, вони рушили їй назустріч. Але натомість вона сказала:

— Пробачте, що заважаю тренуватися, проте, здається, з міста прийшли добрі новини, тож я взяла на себе сміливість вас покликати.

— Про що ви, Гілл? З міста не було звісток.

— Люба пані! — вражено вигукнула місіс Гілл. — Чи ж ви не чули, що від містера Ґардінера прийшов терміновий лист? Господар отримав його півгодини тому.

Не гаючи ані миті, дівчата помчали додому. Вони бігцем перетнули передпокій і увірвалися до маленької вітальні, а звідти — до бібліотеки, але батька ніде не було. Вони вже збиралися бігти нагору до матері, коли їм назустріч вийшов дворецький:

— Якщо ви господаря шукаєте, то він пішов у додзьо.

Вони ще раз промчали вітальню й метнулися через моріжок услід батькові, який цілеспрямовано простував до скромного додзьо.

Наздогнавши його, Елізабет вигукнула:

— Таточку, є новини? Що пише містер Ґардінер?

— О так, я отримав від нього листа з терміновою поштою.

— І які ж новини — погані чи добрі?

— Що ж тут може бути доброго? — спитав він, виймаючи листа з кишені. — Та, може, вам і цікаво буде його прочитати.

Елізабет нетерпляче його підхопила. Тим часом її наздогнала і Джейн. — Читайте уголос, — сказав батько, — бо я й сам до ладу не втямив, що це таке.

Шостий східний сектор, понеділок 2-ге серпня

— Отже, як я і сподівалася, вони побралися! — вигукнула Джейн. Але Елізабет читала далі:

— Очам не вірю! — вигукнула Елізабет, дочитавши. — Невже вони поберуться?

— То Вікгем не такий покидьок, як ми думали! А лишитися калікою — така жорстока доля! — сказала її сестра. — Любий батечку, я вас вітаю.

— Ви вже відповіли на листа? — спитала Елізабет.

— Ні, але це треба зробити чимшвидше.

— Милий наш таточку, — сказала вона, — вертаймося, відпишіть їм негайно. За таких обставин кожна мить має значення.

— Дозвольте мені написати від вашого імені, — запропонувала Джейн, — якщо ця справа вам така прикра.

— Вона справді прикра, — погодився з нею батько, — але це мій обов’язок.

Відтак він повернувся в дім разом із ними.

— Дозвольте спитати, — звернулася до нього Елізабет, — ви збираєтеся пристати на запропоновані умови?

— Як же не пристати? Мені аж соромно, що він так мало просить!

— Бідолашна Лідія до кінця своїх днів буде доглядачкою! Вони мусять побратися, але він лишиться калікою!

— Так, так, вони мусять побратися. Нема на те ради. Проте дві речі я хочу з’ясувати чимшвидше: по-перше, скільки йому заплатив ваш дядько, щоб його переконати, й по-друге, як мені йому віддячити.

— Та щоб дядечко йому ще й платив! — вигукнула Джейн. — Ви про що?

— Жоден розважливий чоловік не погодився б узяти шлюб із Лідією за якісь мізерні п’ять фунтів річно — й без обіцянки спадку по моїй смерті.

— І то правда, — погодилася Елізабет. — Хоча раніше мені це й на думку не спало. Йому потрібно сплатити борги, та ще й щоб лишилося щось.

Напевно це справа рук нашого дядечка! Мабуть, цей милосердний і великодушний чоловік матиме тепер клопіт, адже дріб’язком тут не відбудешся.

— Так, — кивнув батько. — Вікгем був би дурнем, якби погодився на відкуп, менший за десять тисяч фунтів, особливо тепер, коли він не може заробити собі на життя. Я не ображатиму його розумові здібності на самісінькому початку наших взаємин.

— Десять тисяч, от лишенько! Ми й половини повернути не зможемо!

Містер Беннет не відповів, і вони дійшли до будинку мовчки, занурені у думки. Тоді батько рушив до бібліотеки, щоб написати відповідь, а дівчата звернули до маленької вітальні.

— Вони справді поберуться! — вигукнула Елізабет, щойно вони лишилися на самоті. — Дивина, та й годі! Хоч за це мусимо бути вдячні, хай би як мало було надії на те, що вони стануть щасливі, і хай би в якому стані він був. Бідолашна Лідія!

— Я заспокоюю себе думкою, — відповіла Джейн, — що він не погодився б із нею побратися, якби насправді її не шанував. Можливо, наш ласкавий дядечко його й переконав, але не думаю, що він запропонував йому десять тисяч чи щось на кшталт того. Врешті в нього й свої діти є. Він не може розкидатися тисячами.

— Якби ж то знаття, скільки у Вікгема було боргів, — вела далі Елізабет, — і скільки саме він присягнувся видати нашій сестрі. Тоді ми знали б, скільки заборгували містерові Ґардінерові, бо у Вікгема не було й шеляга за душею. Ми ніколи не зможемо повністю віддячити дядечкові й тітоньці. Ніколи не зможемо відплатити за їхню підтримку й пожертву. Якщо Лідії не соромно, що вона так залежить від ласки тих, хто її оточує, то вона й не заслуговує на щастя! Як вона зможе дивитися в очі тітоньці!

— Забудьмо про все, що сталося, — сказала Джейн. — Я сподіваюся і вірю, що вони будуть щасливі. Його згода на шлюб свідчить, що він на правильному шляху, а любов може їх обох перевиховати. Сподіваюся, вони житимуть собі спокійно — він у ліжку, вона при ньому, і з часом їхня ганьба забудеться.

— Ні ти, ні я, ні будь-хто з оточення ніколи не зможе забути про такий переступ. Та годі про це говорити — слід тільки переконати сестер, щоб вони відмовилися від кровної помсти.

Тільки тут їм спало на думку, що мати, напевно, ще й не здогадується про те, які зміни відбулися в їхньому житті. Отож вони пішли в бібліотеку і спитали батька, чи не хотів би він, щоб вони їй про це повідомили. Не підводячи голови від листа, він стримано мовив:

— Це вже як забажаєте.

— Можна, ми прочитаємо їй дядькового листа?

— Беріть, що хочете, й ушивайтеся.

Елізабет узяла лист зі столу, й вони піднялися нагору. Мері й Кітті були коло місіс Беннет — а отже, повторювати їм новини зайвий раз не доведеться. Підготувавши родину, вони прочитали їм листа. Матінка ледве стримувала емоції. Щойно Джейн дійшла до того місця, де містер Ґардінер висловлював надію, що Лідія незабаром вийде заміж, жінка радісно зойкнула. І кожне наступне речення тільки додавало їй утіхи, хоча ж радість для її слабких нервів була не менш згубна, ніж хвилювання. Звістки про те, що донька вийде заміж, їй було цілком досить. Її не обходило, чи буде донька щаслива при зубожілому каліці-чоловікові, а спогади про недавній переступ її анітрохи не бентежили.

— Люба моя Лідія! — вигукнула вона. — Чудові новини! Вона вийде заміж! Я знову її побачу! Вона вийде заміж у шістнадцять! А все завдяки моєму ласкавому й милосердному братові! Я й не сумнівалася, що так і буде! Я знала, що він усе владнає! О, як би я хотіла її побачити! Та й милого Вікге-ма! Наш любий калічка Вікгем прекрасний буде чоловік! Вже незабаром моя донька вийде заміж. Місіс Вікгем — звучить, як музика! А їй-бо лише в червні сповнилося шістнадцять! Мила моя Джейн, у мене так тремтять руки, що я не можу писати, але я надиктую тобі листа. Потім домовимося з батьком про гроші — проте слід усе владнати негайно.

І вона негайно склала список покупок, до якого увійшли ситець, муслін і нічні горщики зі срібла. Вона диктувала б і далі, якби Джейн з величезними зусиллями не вдалося її переконати, що спершу варто порадитися з батьком. Вона запевнила матір, що за один день нічого не зміниться, а та була така рада, що навіть від її звичної впертості не лишилося й сліду. У неї в голові роїлися нові задуми.

— Зараз вдягнуся й поїду в Меритон, — вирішила вона, — треба поділитися добрими новинами з сестричкою Філліпс. А на зворотному шляху заїду до леді Лукас. Радісна звістка допоможе розвіяти її жалобу за бідашкою Шарлоттою! Кітті, біжи-но розпорядися, хай подадуть екіпаж. Мені вкрай потрібно розвіятися. Дівчатонька, може, вам щось купити в Меритоні? О, а ось і Гілл! Моя люба Гілл, ви вже чули чудові новини? Міс Лідія виходить заміж — і ви відсвяткуєте глеком пуншу!