Гордість і упередження і зомбі

Розділ 7

ЧИ НЕ ЄДИНОЮ ВЛАСНІСТЮ містера Беннета був маєток, який приносив дві тисячі на рік і через брак чоловіка-спадкоємця повинен був, на превеликий жаль для дочок, відійти у спадок далекому родичеві. А вже на жаль для всієї родини дім зусібіч оточували пагорби, що суттєво ускладнювало його оборону. Статки ж матері, хоч і були достатніми за її нинішніх життєвих обставин, анітрохи не могли компенсувати втрату маєтку в майбутньому. Її батько був адвокатом у Меритоні й залишив їй у спадок чотири тисячі фунтів.

Місіс Беннет мала сестру, одружену з містером Філліпсом, який служив клерком у їхнього батька й перебрав на себе його справу, а також брата, котрий оселився в Лондоні, отримав науковий ступінь, а згодом заволодів кількома фабриками, поставленими нині на службу воєнної оборони.

Село Лонґборн містилося лише за милю від Меритона — себто на відстані, якнайзручнішій для юних леді, які, попри нечестивих, що весь час нападали на мандрівників, зазвичай вирушали туди тричі, а то й чотири рази на тиждень, щоб віддати шану своїй тітці, а заразом і навідатися в модну крамничку, розміщену на шляху. Особливо такі виправи полюбляли дві молодші доньки, Кетрін і Лідія. Легковажніші за решту сестер, вони, не маючи кращих справ, радо рушали в Меритон після сніданку, аби розважитися, а також повправ-лятися дорогою в бойових уміннях. На той момент їм не бракувало ані новин, ані приводів для втіхи, адже неподалік отаборився полк вояків, який мав лишатися там цілу зиму: солдати мусили виривати труни з промерзлої землі та спалювати їх на вогні. Штаб же розташувався в Меритоні.

Тепер кожні відвідини місіс Філліпс дарували безліч найпікантніших подробиць. Кожен день приносив нові відомості про імена офіцерів та їхні зв’язки, а також свіжі новини з полів у Дербіширі, Корнволлі та Ессексі — місць, де тривали найзапекліші бої. Всі розмови дівчат зводилися до офіцерів.

І навіть величезний спадок містера Бінґлі, сама згадка про який сповнювала їхню матір небувалою радістю, тьмянів у їхніх очах на тлі лейтенантського мундира, а також захоплених розповідей офіцера про те, як єдиним ударом меча він стинав голови ураженим.

Наслухавшись якось уранці їхніх балачок, містер Беннет стримано зауважив:

— З огляду на все почуте, я доходжу висновку, що ви — найбільші дурепи в нашій країні. Я й раніше це підозрював, але тепер упевнився остаточно.

— Я вражена, мій любий, — відказала місіс Беннет, — як легко ви називаєте своїх доньок дурепами.

— Якщо мої діти дурні, то я хочу бодай не плекати марних ілюзій.

— Я вас розумію. Але ж насправді вони страшенно розумні. Не забувайте, як швидко й досконало вони опанували всі ці ваші східні штучки, на вивченні яких ви так наполягали.

— Здатність убити кількох нещасних уражених ще не робить їх розважливими. Тим паче, коли свої навички вони найчастіше використовують лише на втіху кільком красеням-офіцерам.

— Мамо! — вигукнула Лідія. — Тітонька каже, що полковник Форстер і капітан Картер уже не так часто навідуються до міс Вотсон, як раніше. Тепер вона нерідко бачить їх на кладовищі Шефердз-Гілл, де вони палять гробівці.

Відповісти місіс Беннет завадив лакей, який увійшов, щоб передати записку її старшій дочці. Записка була з Незерфілду, а слузі веліли дочекатися відповіді.

— То що там, Джейн, від кого записка? Про що вона?

— Це від міс Бінґлі, — відповіла Джейн, а потім зачитала листа вголос.

— З огляду на те, як неспокійно нині на шляху до Незерфілду, — зауважила місіс Беннет, — обід у гостях — не наймудріша ідея.

— А я можу взяти екіпаж? — спитала Джейн.

— О, ні, люба, ліпше їдь верхи. Збирається на дощ, а з вологої землі ця гидота полізе, як бур’ян. Тож я просила б тебе рушати якнайшвидше. Крім того, якщо почнеться дощ, ти зможеш залишитися там на ніч.

— Задум непоганий, — втрутилася Елізабет, — якби ще були гарантії, що вони не відішлють її після обіду додому.

— А все-таки я хотіла б узяти екіпаж, — наполягала Джейн, виразно стурбована тим, що доведеться самій їхати верхи.

— Але ж, люба, я впевнена, що в батька немає зайвих коней. Вони потрібні для роботи на фермі, чи не так, містере Беннет?

— Коні потрібні на фермі куди частіше, ніж ними вдається скористатися. До того ж ми вже втратили стількох на цій дорозі.

Довелося Джейн рушати верхи, і мати провела її до дверей, радісно провіщаючи погіршення погоди. І її сподівання справдилися: ще не встигла Джейн від’їхати, як почалася справжня злива. А зволожена земля відкрила шлях юрбищам гидких почвар, досі вбраних у зотлілі пишні шати, але вже позбавлених шляхетного виховання, яким вони так пишалися за життя.

Сестри переживали за Джейн, натомість мати не тямилася від щастя. Дощ періщив увесь вечір безперестанку, а отже, про повернення Джейн не могло бути й мови.

— Яка ж я розумниця! — кілька разів повторила місіс Беннет так, начебто вона сама викликала цю негоду. Та належно оцінити всю велич свого задуму вона змогла лише наступного ранку. Не встигла родина доснідати, як із Незерфілду прибув слуга з запискою, адресованою вже Елізабет:

— Отож, дорога дружинонько, — мовив містер Беннет, коли Елізабет дочитала записку до кінця, — якщо ваша дочка помре або, ще гірше, поляже жертвою загадкової моровиці, нехай вас утішає думка, що все це було зроблено заради містера Бінґлі та за вашими настановами.

— Ой, та яке там помре. Від кількох подряпин чи синців ще ніхто не вмирав. Про неї добре подбають.

Елізабет, уже нетямлячись від тривоги, постановила рушати до сестри, хоч на екіпаж їй теж годі було сподіватися. До того ж вона не їздила верхи, а тому піша прогулянка — це все, що їй лишалося. І вона оголосила про своє рішення.

— Як ти можеш верзти такі дурниці? — вигукнула мати. — Йти пішки, коли навколо стільки нечисті, ще й уся ця грязюка! Та на тебе глянути буде страшно, коли ти туди дійдеш. Якщо взагалі дійдеш живою!

— Матусю, ви забули, що я — учениця Пей Ліу з Шаоліня. До того ж на одного нечестивого, який трапиться дорогою, припадає аж троє солдатів. І я повернуся до вечері.

— А ми підемо з тобою до Меритона, — озвалися Кетрін і Лідія. Елізабет погодилася, і всі троє рушили разом, озброївшись лише кинджалами, які кожна з них прикріпила собі до ноги. Мушкети й мечі-катани були дієвішими засобами самозахисту, але їх уважали надто нежіночними. Крім того, не маючи сідел, до яких можна було б цю зброю прикріпити, троє сестер вирішили дотримуватися правил пристойності.

— Якщо ми поспішимо, — сказала Лідія, коли вони обережно просувалися вперед, — то, може, застанемо капітана Картера ще до від’їзду.

У Меритоні сестри розділилися: дві наймолодші попрямували до помешкання однієї з офіцерських дружин, а Елізабет пішла далі сама, спішним кроком проходячи поле за полем, перестрибуючи огорожі та перескакуючи через калюжі. В один із таких моментів у неї розв’язалася шнурівка. Не бажаючи здатися мешканцям Незерфілду нечупарою, вона нахилилася, щоб її зав’язати.

Зненацька пролунав страхітливий вереск — так верещить свиня, коли її ріжуть. Елізабет одразу здогадалася, в чому річ, і спритно вихопила кинджал. Вона обернулася, вже тримаючи лезо напоготові, й побачила перед собою вельми прикре видовище — трьох нечестивих із розкритими пащеками й простягнутими до неї руками. Найближчий до неї справляв враження недавно померлого: його поховальний костюм іще не вицвів, а очі поки не обернулися на порох. Він несподівано стрімко зашкутильгав у напрямку Елізабет, і коли вже був на відстані руки, вона ввігнала йому в груди лезо і шарпнула ним догори. Воно пройшло крізь шию та обличчя й вийшло назовні аж через вилицю. Зомбі впав на землю й більше не рухався.

Друга почвара — жіночої статі — приєдналася до нечестивих значно раніше за свого супутника. Вона помчала до Елізабет, незграбно вимахуючи пазуристими ручиськами. Забувши про правила пристойності, Елізабет задерла спідницю й завдала тварюці майстерного удару ногою просто по голові: та розлетілася хмаркою крихкої шкіри та кісток. Вона теж упала додолу й не ворушилася.

Третій нечестивий був на диво високим, і, хоч із вигляду помер уже давненько, сил та моторності йому досі не бракувало. Елізабет іще не відійшла від попереднього удару, як потворисько вчепилося їй у руку й вихопило кинджал. Вона вивільнилася до того, як нечестивий встиг уп’ястися в неї зубами, і стала в стійку журавля, що здалася їй найпридатнішою для захисту від супротивника такого зросту. Щойно мертвяк підійшов ближче, Елізабет завдала йому разючого удару по стегнах. Його кінцівки хруснули, розламалися, і він безпомічно впав на землю. Вона вихопила свій кинджал і зітнула голову останньому з нападників. Потім підняла ту голову за волосся й випустила такий бойовий клич, який могли почути й за милю звідти.

Нарешті Елізабет опинилася перед Незерфілдом: стомлена, в забрьоханих панчохах і з розпашілим від напруженої прогулянки обличчям.

Її провели до їдальні, де зібралися всі, крім Джейн, і де її поява викликала неабияке здивування. Місіс Герст і міс Бінґлі все не могли збагнути, як Елізабет наважилася сама пішки пройти три милі, коли навколо блукає стільки нечисті. Й вона не мала сумніву, що вони її за це зневажають. Але прийняли її дуже ввічливо, а в манерах їхнього брата вчувалося й щось більше за звичайну ґречність: щира привітність і доброта. Містер Дарсі заледве промовив кілька слів, а містер Герст узагалі мовчав. Якщо перший вагався, захоплюватися йому несподівано оприявленою красою обличчя дівчини, розпашілого від швидкої ходи, чи сумніватися в доцільності такої ризикованої прогулянки, тим паче, на самоті й лише з кинджалом, то другого цікавив тільки сніданок.

Відомості про здоров’я сестри були не надто втішними. Міс Беннет погано спала вночі й, попри те, що вже прокинулася, не мала сил встати, бо її мучила гарячка. Елізабет піднялася до неї, потай переймаючись, чи не занедужала, бува, її люба сестричка на загадкову моровицю.

Після сніданку до них приєдналися й сестри Бінґлі. Елізабет навіть відчула до них певну приязнь, побачивши, з якою турботою та увагою вони ставляться до Джейн. Тоді прийшов аптекар і, оглянувши хвору, до превеликої втіхи всіх присутніх повідомив, що вона не підхопила загадкової недуги, а лише сильно застудилася, вочевидь, через те, що билася з нечестивими під зливою.

Коли годинник вибив третю, Елізабет відчула, що час повертатися. Міс Бінґлі запропонувала їй свій екіпаж. Та Джейн так засмутилася через майбутню розлуку з сестрою, що врешті-решт довелося міс Бінґлі запросити Елізабет теж погостювати в Незерфілді. Дівчина вдячно погодилася, і до Лонґборна відправили слугу, аби той повідомив рідним новини, а також привіз із собою додатковий одяг і, на окреме прохання Елізабет, її улюблений мушкет.