Гордість і упередження і зомбі

Розділ 17

НАСТУПНОГО ДНЯ ЕЛІЗАБЕТ розповіла Джейн про все, що дізналася від містера Вікгема. Слухаючи її, сестра то дивувалася, то тривожилася, але ніяк не могла повірити, що містер Дарсі зовсім не заслуговує на дружбу містера Бінґлі. Проте лагідна вдача не дозволяла їй сумніватися і в правдивості слів такого приємного джентльмена, як Вікгем. Самої лиш згадки про його роздроблені кістки було досить, аби пробудити в ній найніжніші почуття. Тож їй лишалося хіба добре думати про кожного з них і захищати поведінку обох. Те ж, що не можна було пояснити якось інакше, доводилося списувати на випадковість чи прикру помилку.

— Найпевніше, — сказала вона, — їх так чи так ввели в оману. Може, люди, що переслідували якісь власні корисливі цілі, свідомо влаштували все так, щоб вони хибно сприймали один одного. Ми не можемо уявити обставин, що призвели до такого відчуження між ними, не звинувативши при цьому обох.

— О, звісно. А тепер, люба Джейн, що ти скажеш мені про людей, які були до цього причетними й мали свої корисливі цілі? Спробуй виправдати і їх. Чи, може, нам усе-таки доведеться подумати про когось погано?

— Можеш глузувати з мене, якщо хочеш, але моєї думки ти не зміниш. Ліззі, золотце, подумай лише, в якому світлі постає містер Дарсі! Хіба він міг так повестися з людиною, до якої його батько був таким прихильним, яку він навчав бойових мистецтв і обіцяв забезпечити до кінця життя? О, ні, це неможливо!

— Мені значно легше повірити в те, що містера Бінґлі ввели в оману, ніж у те, що вчора ввечері Вікгем вигадав усю цю історію. Він, не затинаючись, називав імена, обставини й факти. Якщо це не так, хай містер Дарсі спробує все заперечити. До речі, погляд містера Вікгема засвідчував, що він казав правду.

— Це справді дуже непросто. І це мене страшенно засмучує. Важко навіть сказати, що тут можна подумати.

— Ти мені, звісно, пробач, але я добре знаю, що тут думати.

Проте Джейн упевнено могла сказати лише одне: якщо містера Бінґлі таки ввели в оману, він неймовірно страждатиме, коли ця історія раптом набуде розголосу. А може, йому навіть доведеться викликати Дарсі на дуель, щоб повернути собі добре ім’я. Про таке вона й думати боялася.

З додзьо, де відбувалася ця розмова, дівчатам довелося піти, адже до Лонґборна прибули ті, про кого вони щойно згадували: містер Бінґлі з сестрами приїхали, щоб особисто передати запрошення на довгоочікуваний бал у Незерфілді, який призначили на наступний вівторок. Джейн і Елізабет дещо знітилися, бо вийшли до гостей у своїх тренувальних сукнях. Але такий незвичайний вигляд не завадив дамам запевнити, що вони страшенно раді їх бачити, а особливо — любу приятельку Джейн. Дами заявили, що минуло ледь не сто років, відколи вони зустрічалися востаннє, і знову й знову перепитували, що Джейн поробляла з моменту їхньої розлуки. На інших членів сім’ї вони майже не звертали уваги: розмов з місіс Беннет всіляко уникали, до Елізабет сказали заледве кілька слів, а з рештою родичів навіть не заговорювали. З гостей вони поїхали дуже швидко. Несподівано позривавшись із крісел (чим дуже здивували свого брата), вони спішно покинули Лонґборн, немовби хотіли уникнути люб’язностей з боку місіс Беннет.

Думки про прийдешній бал у Незерфілді не давали спокою всьому лонґ-борнському жіноцтву. Місіс Беннет сприйняла це як знак особливої уваги до її старшої дочки; найбільше ж їй полестило те, що містер Бінґлі вирішив запросити її не листом, а приїхав особисто. В уяві Джейн поставав щасливий вечір у товаристві двох подруг, а також численні прояви уваги з боку їхнього брата. Елізабет же мріяла про те, як танцюватиме з містером Вікгемом, а в поглядах і поведінці містера Дарсі знайде підтвердження всього раніше почутого.

Отож Елізабет була в піднесеному настрої і, хоч і воліла не заговорювати з містером Коллінзом без зайвої потреби, все ж не змогла стриматися та спитала його, чи прийме він запрошення містера Бінґлі, а якщо прийме, то чи вважатиме за доречне долучитися до бальних розваг. А у відповідь, на свій превеликий подив, почула, що той не має жодних сумнівів і не боїться жодних докорів з боку архієпископа чи леді Кетрін де Бурґ, якщо наважиться потанцювати.

— Я аж ніяк не вважаю, — заявив він, — що бал, який влаштовує такий шанований молодий джентльмен, може бути якимось поганим. І сподіваюся, що в цей вечір усі мої чарівні кузини виявлять честь потанцювати зі мною. Користаючи з цієї нагоди, міс Елізабет, я хотів би заручитися вашою згодою на перші два танці. Маю надію, що кузина Джейн правильно витлумачить мою поведінку й не вважатиме її проявом неповаги до себе.

В Елізабет було таке відчуття, наче її загнали в глухий кут. Вона мала цілковиту певність, що саме на ці танці її запросить містер Вікгем. А тепер усе обертається так, що вона мусить пообіцяти їх містерові Коллінзу! Ще ніколи її товариськість не була такою недоречною. Але зарадити тут вона вже нічим не могла. Щастя містера Вікгема, як і своє власне, довелося трохи відкласти, і Елізабет прийняла запрошення містера Коллінза так люб’язно, як лише змогла. Та невдовзі вона відчула гостре бажання зблювати і, щоб не бентежити товариство, ввічливо прикрила рот долонею. На щастя, цей порив швидко минув, але думки, які його викликали, нікуди не зникли. Невже цей товстий коротун, а за сумісництвом іще й священик, вирішив узяти її за дружину? Її жахала сама думка про шлюб із чоловіком, який здатен використовувати гостре лезо лише для того, щоб нарізати сир ґорґонзола.

Якби не приготування до незерфілдського балу, молодшим дівчатам Беннет було б зовсім сумно. Ще від дня запрошення і аж до самого балу без упину лив дощ, тому про візити до Меритона довелося забути. Земля знову розм’якла, мерці з-під неї лізли невпинно. Отож ні про тітоньку, ні про офіцерів, ні про новини не могло бути й мови. Навіть для Елізабет ця погода стала випробуванням, адже відклала в часі подальше зближення з містером Вікгемом. А Кітті та Лідії лише думка про танці, які чекають на них у вівторок, допомогла пережити п’ятницю, суботу, неділю та понеділок.