Гордість і упередження і зомбі

Розділ 9

МАЙЖЕ ВСЮ НІЧ Елізабет провела в кімнаті сестри, а зранку, до власної радості, могла переказати відносно втішні новини про її здоров’я покоївці, яку містер Бінґлі прислав із самого ранку. Елізабет просила передати записку в Лонґборн із проханням до матері, щоб та приїхала й сама оцінила стан Джейн. Посланець із запискою відразу ж вирушив у дорогу, але на шляху вершника перестріла юрба зомбі, котрі щойно вилізли з-під землі й миттю стягнули бідолаху з сідла; там, найімовірніше, він і зустрів свою смерть.

Другій записці пощастило більше, і прохання, передане гінцем, було відразу ж виконано: місіс Беннет у супроводі двох молодших дочок, озброєних арбалетами, прибули в Незерфілд невдовзі після сніданку.

Якби мати бачила для Джейн бодай найменшу загрозу від загадкової моровиці, вона, без сумніву, дуже засмутилася б. Але впевнившись, що хвороба не надто небезпечна, вона вже не хотіла, щоб дочка одужувала швидко. Адже в такому разі їй доведеться покинути Незерфілд. Тож вона навіть не слухала Джейн, коли та просила перевезти її додому. На цьому, зрештою, наполягав і аптекар, який прибув услід за рідними: він теж не вважав переїзд мудрим задумом. Зустрівши родичів Джейн, містер Бінґлі висловив сподівання, що стан хворої не виявився тяжчим, аніж цього боялася місіс Беннет.

— На жаль, сер, — відповіла вона, — моя бідна донечка ще надто квола, аби везти її зараз до Лонґборна. Містер Джоунс каже, щоб ми навіть не думали про переїзд. Тож доведеться ще трохи позловживати вашою гостинністю.

— Переїзд? — вигукнув Бінґлі. — Так, про це не може бути й мови!

Місіс Беннет із великим запалом висловила йому свою вдячність.

— Якби не такі чудові друзі, — вела вона далі, — я не знаю навіть, що її чекало б. Адже Джейн така недужа. І вона, бідненька, так страждає. Хоч світ іще не бачив такої терплячої особи. І все це, без сумніву, заслуга вчителя Ліу, який був її наставником не один місяць.

— Чи можу я сподіватися на зустріч із цим джентльменом тут, у Гарт-фордширі? — спитав Бінґлі.

— Боюся, що ні, — відповіла місіс Беннет. — Адже він ніколи не виходив за стіни монастиря Шаолінь у провінції Хенань. Саме там наші дівчата провели так багато часу. І саме там вони навчилися терпляче зносити всі випробування.

— А чи можна спитати, про які саме випробування йдеться?

— Звісно, можна, — відповіла Елізабет, — хоч я воліла б не розповідати, а показати.

— Ліззі! — вигукнула мати. — Не забувай, де ти. Навіть не думай виробляти тут ті дикунські штучки, до яких ми вже звикли вдома.

— А я й уявити не міг, що у вас такий характер, — зауважив Бінґлі.

— У моєму характері нема нічого особливого, — відповіла Елізабет. — А от характери інших людей цікавлять мене куди більше. Вивченню цього питання я присвятила не одну годину.

— Провінція, — втрутився Дарсі, — не надає достатньо матеріалу для таких студій. Надто вузьке й незмінне тут коло людей, з якими можна поспілкуватися.

— Звісно, якщо цю провінцію не заполонять міські зомбі.

— О, справді! — вигукнула місіс Беннет, обурена тоном Дарсі, в якому той заговорив про провінцію. — Я вас запевняю, що в сільській місцевості цього добра аж ніяк не менше, ніж у місті.

Усі вельми здивувалися, а Дарсі, зиркнувши на неї, мовчки відвернувся. Та місіс Беннет, упевнена, що здобула безсумнівну перемогу, вирішила продовжити свою тріумфальну ходу.

— Я не розумію, які такі суттєві переваги Лондон має над сільською місцевістю, особливо після того, як його обнесли муром. Хоч це й фортеця з безліччю крамниць, але ж таки фортеця! І навряд чи це місто пасує чутливій леді з тонкою нервовою системою. Жити в провінції значно приємніше, правда ж, містере Бінґлі?

— Коли я в провінції, — відповів він, — то не хочу звідси їхати. Але коли в місті, то там зі мною відбувається те саме. І перше, й друге має свої переваги, пов’язані як із моровицею, так і з іншими явищами. І хоч у місті мій сон міцніший, з огляду на більшу безпеку, але в нинішньому товаристві я почуваюся куди краще.

— Ой, ви просто надто доброзичливі. Але он той джентльмен, — додала вона, глянувши на Дарсі, — здається, зневажливо ставиться до сільського товариства.

— Матусю, я певна, що ви помилилися, — мовила Елізабет, спаленівши від сорому за материні слова. — Ви не так зрозуміли містера Дарсі. Він лише мав на увазі, що в провінції немає такого розмаїття людських характерів, як у місті. І ви не зможете заперечити, що це слушно. Так само, як і містер Дарсі, мабуть, погодиться з тим, що провінція — значно приємніше місце для життя, адже в ній менше цвинтарів.

— Так-так, рибонько. Але якщо вже зайшлося про обмежене коло знайомств, то не думаю, що тут це коло вужче, ніж деінде. Адже нас запрошують на обіди двадцять чотири родини! Тобто тепер уже двадцять три. Хай бідна душа місіс Лонґ спочиває з миром.

Дарсі лише посміхнувся, і тиша, яка запанувала після цього, сповнила Елізабет трепетом. Їй хотілося щось сказати, але жодна думка не йшла до голови. А після короткого мовчання місіс Беннет знову заповзялася дякувати містерові Бінґлі за його доброту до Джейн і вкотре перепрошувати за додаткові клопоти, спричинені гостюванням Ліззі. Містер Бінґлі відповів на її слова з не-награною привітністю, змусивши цим до люб’язності і свою молодшу сестру, якій після цього теж довелося сказати належні слова. Свою роль та виконала без особливого ентузіазму, але місіс Беннет була задоволена й невдовзі наказала подавати екіпаж. Немовби за сигналом, уперед виступили двоє наймолодших доньок. Дівчата шепотілися упродовж усього візиту, і нарешті наймолодша зважилася нагадати містерові Бінґлі про його обіцянку, — мовляв, одразу після переїзду той казав, що дасть бал у Незерфілді.

Лідія, міцна й висока дівчина п’ятнадцяти років, вирізнялася здоровим кольором обличчя і дуже жвавим характером. Як і Ліззі, вона мала виняткові смертоносні здібності, хоч і поступалася їй розумом. А першого нечестивого дівчина поборола у знаковому віці — в сім із половиною років. Тому вона не побоялася звернутися до містера Бінґлі з приводу балу й без жодних натяків нагадати про його обіцянку. А після цього ще й додала, що було б найбезчес-нішим вчинком із його боку не дотримати свого слова. Відповідь Бінґлі на цей словесний випад стала неймовірною втіхою для материних вух.

— Запевняю вас, я готовий виконати обіцянку. І коли ваша сестра одужає, ви — якщо буде на те ваша воля — самі назвете дату майбутнього балу. Адже навряд чи вас потішать танці, поки ваша сестра нездужає.

Лідія заявила, що це її цілковито влаштовує.

— Так-так, звісно, ми зачекаємо, доки Джейн одужає. Крім того, на той час до Меритона вже може повернутися капітан Картер. А після вашого балу, — додала вона, — я буду наполягати, щоб наступний бал дали вони. І обов’язково скажу полковникові Форстеру, що з його боку буде страшенно нелюб’язно відмовлятися.

Після цих слів місіс Беннет із доньками відкланялися, а Елізабет одразу ж повернулася до Джейн, залишивши двох леді й містера Дарсі обговорювати поведінку її родичів, а також її власну. Втім, сестрам Бінґлі так і не вдалося змусити Дарсі сказати щось прикре про саму Елізабет, попри всі жартики міс Бінґлі з приводу її «чарівних очей».