НАСТАВ ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ. Джейн і Елізабет, мабуть, було більше шкода Лідії, аніж їй самій. По молодят послали екіпаж, що мав привезти їх до обіду. Старші міс Беннет зачаїли подих. Особливо хвилювалася Джейн, яка й уявити собі не могла, як це — побратися із калікою, що тебе зганьбив. Їй було моторошно від самої думки про те, яке жалюгідне життя чекає на її сестру.
Ось вони й прибули. Уся родина зібралася, щоб їх зустріти, у маленькій вітальні. Коли екіпаж підкотив до дверей, на обличчі місіс Беннет розквітла усмішка, її чоловік був похмурий, як грозова хмара, а доньки нервово переминалися.
Із передпокою до них долинув голос Лідії — а тоді двері розчахнулися, і вона забігла до кімнати. Мати ступила їй назустріч і рвучко пригорнула; потім вона з теплою усмішкою подала руку Вікгемові. Його внесли слуги — пристебнутого шкіряними пасами до переносного ліжка, від якого тхнуло сечею. Елізабет чекала найгіршого, але навіть її вразило його каліцтво. Обличчя в нього було розквітчане синцями, а підбиті очі ледве розплющувалися. Поламані ноги вигиналися під неприродними кутами, та й говорив він насилу.
— Милий Вікгем! — вигукнула місіс Беннет. — З вас буде такий добрий священик! І чудовий чоловік!
Вікгем відповів їй поштивим стогоном.
Містер Беннет зустрів їх не так люб’язно. Його лице посуворішало ще дужче, і він заледве розтулив вуста. А відчувши сморід від Вікгемового ліжка, помітно скривився. Елізабет теж стало бридко, навіть Джейн трохи сахнулася. А Лідія геть не змінилася — була все така ж нестримна, легковажна, усміхнена, гамірна і безстрашна. Вона вертілася між сестер, вимагаючи привітань, а коли вони нарешті розсілися — всі, крім Вікгема, якого поклали поряд із каміном, — вона радо роззирнулася, помітила якусь маленьку зміну в кімнаті і, розсміявшись, зауважила, що вже давно не була вдома.
Тем для балачок не бракувало. Молода дружина та її мати не могли наговоритися. Здавалося, вони були найщасливіші жінки на світі. Їхнє минуле не затьмарювала ні хмариночка болю, і Лідія радо згадувала теми, про які її сестри і словом не прохопилися б.
— Повірити не можу, що я поїхала три місяці тому! — вигукнула вона. — Мені здається, минуло якихось два тижні. Скільки ж усього сталося! Коли я їхала, то й не думала, що повернуся вже заміжня! Але гадала, що незле було б, якби так склалося.
Її батько підкотив під лоба очі. Джейн знітилася. Елізабет кинула на Лідію суворий погляд, але та ніколи не помічала того, що помічати не хотіла, й радісно вела далі:
— Ой, матінко, а сусіди вже знають, що я вийшла заміж? Може, хтось ще не чув. Дорогою ми зустріли Вільяма Ґолдінґа — зомбі саме перевернули його бричку й пожирали коней. Я хотіла дати йому знати, що вийшла заміж, опустила вікно, зняла рукавичку й поклала руку на раму, щоб він побачив обручку, а тоді вклонилася і всміхнулася. Він щось там іще горлав про те, що його син не може вибратися з брички, але, я певна, перстеника він побачив. Ото чуток буде!
Для Елізабет це було нестерпно. Вона схопилася, вибігла з кімнати й більше туди не поверталася, доки не почула, що родина перемістилася до їдальні. А тоді надійшла саме вчасно, щоб побачити, як Лідія наполегливо моститься по праву руку від матері, відтісняючи старшу сестру, і каже:
— Джейн, я займу твоє місце, а ти сядеш далі, адже я тепер заміжня жінка.
Ніхто вже й не сподівався, що з часом Лідія, пригноблена смородом сечі, стане стриманою. Її легковажність і бадьорість лише посилювалися. Вона хотіла навідати місіс Філліпс, Лукасів та решту сусідів, щоб почути, як усі називатимуть її «місіс Вікгем». Після обіду вона похвалилася перснем перед місіс Гілл і покоївками.
— Ну ж, матінко, — спитала вона, коли родина повернулася до вітальні, — що ви думаєте про мого чоловіка? Правда ж, він красунчик? Я певна, сестри нетямляться від заздрощів. Сподіваюся, їм випаде хоча б половина мого щастя. Хай рушають до Брайтона — там чоловіків стане на всіх. Як же шкода, що ми не поїхали цілою родиною!
— І то правда, любонько, — як на мене, то треба було всім їхати. Шкода тільки, що ви від’їжджаєте так далеко. Невже ж не можна якось цьому зарадити?
— О ні, тут уже нічого не зміниш, але це буде знаменита пригода. Ви, таточко й сестриці мусите навідувати мене в семінарії. Ми пробудемо в Кіл-кенні три роки, і я їм усім чоловіків познаходжу.
— Яка б я була щаслива! — вигукнула її мати.
— Там буде так багато молодих священиків! І всі вони потребуватимуть чуйної і люблячої дружини! Даю слово, до зими ми їх усіх заміж повидаємо!
— Дякую за таку честь, — відповіла Елізабет, — але я не збираюся все своє життя судно виносити.
Гості збиралися затриматися в них лише на десять днів. Містера Вікгема прийняли в Кілкенні, а в його стані шлях на північ був довгий.
Ніхто, крім місіс Беннет, не шкодував, що їхні гостини урвуться так швидко, зате вона намагалася використати цей час на повну — їздила по сусідах із донькою і влаштовувала вечірки в Лонґборні, щоб сусіди змогли привітати й містера Вікгема, який весь цей час пролежав біля каміна.
Лідія була в нього по вуха закохана: знай торочила «любий Вікгем те, любий Вікгем се». Він у всьому був найвправніший на світі, і вона не сумнівалася, що цього сезону він скосить більше зомбі, ніж будь-хто в країні, хоча він і пальцем не міг поворухнути. Одного ранку, незабаром по приїзді, вона, сидячи в кімнаті з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:
— Ліззі, я тобі ще не розповіла, як ми побралися. Хіба ж тобі не цікаво?
— Та не дуже. Що менше ми про це говоритимемо, то краще.
— Тю, яка ти дивна! Але ж я мушу все тобі розповісти. Ми побралися, щоб ти знала, у церкві святого Климента, бо там сходи не круті, тож легко було занести мого коханого. Ми вирішили, що повинні туди прибути на одинадцяту. Дядечко, тітонька і я мали приїхати разом — а інші чекали на нас у церкві. Ось і настав ранок понеділка, стільки метушнечі було! Я так, знаєш, боялася, що станеться щось і все доведеться відкласти — кажуть, на східному мурі точаться бої, і ходять чутки, що з тих районів доведеться відступити. Доки я вдягалася, тітонька не переставала просторікувати, мов проповідь читала. Утім, добре, як я чула хоч одне слово з десяти, бо, як розумієш, не могла думати ні про що, крім любого Вікгема. Я думала, чи він піде під вінець у своєму синьому сюртуку — чи, може, він і його тим часом обкаляв.
Ну, то ми поснідали перед десятою, як завжди. Час тягнувся, ніби вічність. До речі, щоб ти знала, дядечко й тітонька мені слова доброго не сказали за весь той час, що я була в них. І не дозволили мені й раз поткнутися надвір, хоча я стирчала в них два тижні! І ні вечірок не було, ні гостей — нічогісінько. Звісно, після набігів у Лондоні тихо, але ж театри відчинені! Щойно екіпаж підкотився до дверей, дядечка знову викликали на той остогидлий пороховий завод. Я аж сполотніла від жаху, адже дядько мусив мене віддавати! А якби ми запізнилися, то того дня вже не змогли б побратися. Проте, на щастя, він повернувся вже за якісь десять хвилин — і ми рушили. Але я потім зметикувала, що навіть якби дядечко затримався, то, може, весілля не довелося б відкладати — най би мене віддав містер Дарсі.
— Містер Дарсі був там? — вихопилося у приголомшеної Елізабет.
— О, звісно! Він був дружбою Вікгема! Ой лишенько, геть з голови вилетіло — я ж обіцяла про це не казати ні слова! Сто разів обіцяла! Що ж то Вікгем подумає? Я мала тримати язик за зубами!
— Якщо ти маєш тримати це в таємниці, — втрутилася Джейн, — то не кажи більше ні слова. Обіцяю, я не допитуватимуся.
— Звісно, — погодилася Елізабет, попри пекучу цікавість, — ми більше ні про що не питатимемо.
— Спасибі, а то, якби ви стали мене розпитувати, я б вам усе й виклала, і Вікгем би мене покарав, обкалявшись невчасно.
Після такого заохочення Елізабет мусила вибігти з кімнати, щоб утриматися від запитань.
Проте як їй було жити далі, не знаючи всіх подробиць? Треба було бодай спробувати дізнатися більше. Містер Дарсі був на весіллі Лідії. Чому? Перед нею одразу промайнули цілковито неймовірні припущення, проте жодне її не задовольнило. Найменш вірилося в найприємніші для неї здогади, в яких Дарсі керувався виключно шляхетними мотивами. Тож вона не втерпіла й написала листа тітоньці з проханням пояснити те, про що Лідія лише прохопилася.
«Ви розумієте, як мені цікаво, — додала вона, — чому особа, ніяк із нами не пов’язана — власне кажучи, чужа людина, — була серед вас такої миті. Прошу, напишіть мені за першої ж нагоди — якщо немає добрих причин тримати це у таємниці, як вважає Лідія. Тоді я муситиму змиритися з незнанням».
«Люба тітонько, якщо ви мені не розкажете, то я змушена буду все вивідувати підступом», — додала вона подумки на завершення листа.