Гордість і упередження і зомбі

Розділ 45

ЕЛІЗАБЕТ БУЛА ПЕВНА, що міс Бінґлі недолюблює її через ревнощі, і розуміла, що зустріч у Пемберлі стане для тієї прикрою несподіванкою. Тож їй було дуже цікаво, чи люб’язно ця леді її зустріне.

Коли вони прибули, їх провели через вітальню до синтоїстського святилища. Його вікна виходили на північ, а отже, приємна прохолода в ньому зберігалася навіть літньої днини. За вікном розляглися прегарні лісисті пагорби, а священні дзеркала робили кімнату світлішою.

У святилищі їх зустріли міс Дарсі, місіс Герст, міс Бінґлі та пані, з якою міс Дарсі мешкала в Лондоні. Джорджіана зустріла їх цілком люб’язно, хоча від сором’язливості та страху щось не так зробити постійно ніяковіла, і ті, хто вважав себе нижчим од неї за походженням, могли подумати, що це прояв зверхності й зарозумілості. Утім, місіс Ґардінер та її небога прекрасно все розуміли і співчували дівчині.

Місіс Герст і міс Бінґлі привітали їх стриманими реверансами, а коли всі посідали, то запанувала ніякова мовчанка. Першою її порушила місіс Ен-нзлі — миловида ґречна пані, й це засвідчило, що вона вихована краще, ніж будь-хто з присутніх. Говорили вона й місіс Ґардінер; Елізабет теж вряди-годи докидала слівце. Міс Дарсі ж, здавалося, все ніяк не могла зібратися з духом, щоб вступити в розмову, й вставляла коротку фразу лише тоді, коли не було загрози, що її хтось почує.

Елізабет зауважила, що міс Бінґлі очей із неї не зводить. Жодне її слово, особливо звернене до міс Дарсі, не лишалося поза увагою. «О, їй, напевно, кортить мене вдарити своїми незграбними нетренованими кулаками, — думала собі Елізабет. — Ото було б весело, якби вона справді не стрималася!»

Плин розмови порушили слуги, що принесли шинку, пиріг і різні японські ласощі. Так знайшлася розвага цілому товариству — говорити могли не всі, але всі могли жувати. Незабаром усі зібралися довкола ошатних пірамід із м’яса і дзаредзусі.

За їжею Елізабет спробувала нарешті визначитися, боїться вона появи містера Дарсі чи її прагне — і саме на цій думці він увійшов у кімнату. Однак щойно Елізабет вирішила, що вона рада його бачити, як одразу ж і пожалкувала про його прихід, адже в неї з рота, напевно, пахло солодощами й сирим вугром.

Містер Дарсі рибалив певний час із містером Ґардінером та кількома гостями, але полишив їх, щойно довідався, що місіс Ґардінер і міс Беннет зібралися навідати Джорджіану. Побачивши його, Елізабет розважливо постановила поводитися невимушено, адже всі плекали щодо них певну підозру й очі всіх були прикуті до містера Дарсі. Особливо виразна цікавість проступила на обличчі міс Бінґлі, хоча вона не забувала усміхатися до вух, коли зверталася до Дарсі. Ревнощі ще не довели її до шалу, і здаватися вона не збиралася. У товаристві брата міс Дарсі вже не боялася вступити в розмову, а той намагався залучити її до діалогу з Елізабет, щоб вони краще познайомилися. Це помітила й міс Бінґлі. Втративши від гніву голову, вона за першої ж нагоди з підкресленою єхидною люб’язністю промовила:

— Скажіть, міс Елізо, а солдати вже полишили Меритон? Для вашої родини це, напевно, велика втрата!

У присутності Дарсі вона не зважилася згадати Вікгема, проте Елізабет одразу зрозуміла, що йдеться саме про нього. І ледве стрималася, щоб не роз’юшити міс Бінґлі носа за таке зухвальство, проте вирішила відповісти на цей випад дотепом, а не кулаками, тож відповіла доволі спокійно. А говорячи, мимоволі зауважила, що Дарсі спохмурнів і стис кулак, мовби тримав меч; його сестра розгубилася і не зважувалася підвести погляд. Якби міс Бінґлі розуміла, яку прикрість заподіє своїй найближчій подрузі, то, безперечно, утрималася б від таких натяків. Вона хотіла лише вивести Елізабет з рівноваги згадкою про чоловіка, до якого, на її думку, та була небайдужа, і зганьбити її в очах Дарсі. Можливо, міс Бінґлі хотіла ще й нагадати містеру Дарсі про необачні витівки певних членів родини Беннет. Але вона й гадки не мала, що міс Дарсі колись ледь не втекла з Вікгемом.

Стриманість Елізабет заспокоїла містера Дарсі. Міс Бінґлі, роздратована й розчарована, не наважилася спитати про Вікгема прямо, тож Джор-джіана врешті також опанувала себе, хоча й не аж так, щоб знову долучитися до розмови. Вона ретельно уникала погляду брата, але той, здавалося, геть забув про її причетність до цієї історії. Міс Бінґлі хотіла віднадити його від Елізабет, а натомість досягла протилежного — дівчина тільки виросла в його очах. Такого невдалого нападу світ не бачив із часів Битви за фортецю Туму.

На тому, власне, їхній візит добіг кінця. Поки містер Дарсі проводжав гостей до брички, міс Бінґлі невтомно глузувала з манер і вбрання Елізабет, проте Джорджіана її балачок не підтримувала. Після братових слів вона була про Елізабет найкращої думки — адже він ніколи не помилявся. Він відгукувався про Елізабет так тепло, що Джорджіана дійшла висновку: то мила і світла дівчина. Коли Дарсі повернувся до святилища, міс Бінґлі не стрималася й повторила частину спостережень, якими доти ділилася з його сестрою.

— Надзвичайно кепський вигляд мала сьогодні міс Еліза Беннет! — вигукнула вона. — Ніколи не бачила, щоб хтось зів’яв так швидко. А яка в неї згрубіла й шорстка шкіра! Ми з Луїзою погодилися в тому, що впізнати її для нас було б справою нелегкою.

Можливо, містерові Дарсі такі слова й були не до вподоби, проте він лише стримано відказав, що не помітив жодних змін, крім засмаги — природного наслідку літньої мандрівки.

— Я взагалі не розумію, — вела далі міс Бінґлі, — чому її вважають гарною. Її бюст надміру пружний, на руках немає зайвої пухкої плоті, а ноги занадто довгі й худі. Про ніс і казати нема чого — надто мініатюрний. Зуби непогані, але що з того? Що ж до очей, які дехто вважає гарними, то я не бачу в них нічого надзвичайного. А ще мені геть не до вподоби її розумний чіпкий погляд, та й поводиться вона так самодостатньо й стримано, мовби завжди знає, як треба чинити. І що вона собі думає!

Міс Бінґлі була цілковито певна, що Дарсі подобається Елізабет, тож мала б розуміти, що це не найліпший спосіб виставити себе у вигідному світлі, проте злість — не найкращий порадник. Коли на його обличчі промайнула тінь роздратування, вона вирішила, що домоглася свого. Проте він і далі мовчав. Міс Бінґлі, втім, постановила, що таки змусить його щось сказати, й вела далі:

— Пригадую, ми так здивувалися, коли почули, що в Гартфордширі її всі вважають красунею! Пам’ятаєте, якось у Незерфілді ви сказали: «Це вона красуня? Та вона така ж гарна, як її мати дотепна». Проте згодом ви змінили думку — і, напевно, стали навіть вважати її гарненькою.

— Так, — відповів Дарсі, не спроможний далі стримуватися, — коли ми тільки познайомилися, вона здалася мені гарненькою. Та тепер я вважаю її однією з найчарівніших жінок, яких знаю.

І пішов геть. Міс Бінґлі свого домоглася — змусила його сказати те, що не справило прикрості нікому, крім неї самої.

Повертаючись до міста, місіс Ґардінер і Елізабет розмовляли про все, крім того, що справді цікавило їх обох. Вони обговорили вигляд і поведінку всіх, крім тієї особи, до якої було прикуто їхню увагу. Вони говорили про його сестру, його друзів, його святилище, його дзаредзусі — про все, крім нього самого. Елізабет хотіла довідатися, що про нього думає місіс Ґардінер, а місіс Ґардінер була б тільки рада, якби небога завела про це розмову.