Гордість і упередження і зомбі

Розділ 60

НЕЗАБАРОМ ДО ЕЛІЗАБЕТ повернулася її звична грайливість, і вона попросила містера Дарсі пояснити, як він у неї закохався. — З чого все почалося? Далі все, звісно, йшло як по маслу, ось тільки не можу уявити, що поклало цьому початок?

— Я не можу згадати точну годину, місце, погляд чи слова, з яких усе почалося. Це було так давно. Я навіть не одразу зрозумів, що ступив на цей шлях.

— Напевно, ви полюбили мене не за красу й не за вправність у боях, бо тут ми рівні. Що ж до манер, то моя поведінка з вами завжди межувала з грубістю і я говорила з вами лише для того, щоб заподіяти якусь кривду. Будьмо чесні: вам припало до смаку моє зухвальство?

— Ваш гострий розум.

— Назвімо це зухвальством, адже це саме воно й було. Ви просто стомилися від шанобливої люб’язності й улесливої уваги. Ви зневажали жінок, усі вчинки, погляди й думки яких були скеровані тільки на те, щоб здобути ваше схвалення. Я зацікавила вас лише тому, що була не схожа на них. Я знала, як це — стояти над мертвим ворогом, як це — розмалювати обличчя й руки ще теплою кров’ю і волати до небес, благаючи, та ні, вимагаючи, аби Бог послав ще ворогів, яких я могла б здолати. Шляхетні панянки, які так старанно до вас залицялися, цієї втіхи не знали, а отже, не могли вам запропонувати справдешнього щастя. Ось я й сама все пояснила — коли все як слід зважити, пояснення видається цілком розумним. Звісно, нічого доброго про мене ви не знали. Але хто ж про таке замислюється, коли закохується?

— Ви дбали про Джейн, коли вона захворіла в Незерфілді.

— Хто не подбав би про милу Джейн?! Хоча, звісно, якщо хочете, можете назвати це чеснотою. Тепер ви — захисник моїх чеснот, тож перебільшуйте їх, як забажаєте. Проте і я маю право піддражнювати вас, коли мені заманеться. Почну з того, що спитаю, чому ви так довго з цим тягнули. Чому ви уникали мене, коли вперше нас тут відвідали і потім тут бенкетували? Чому ви тоді вдавали, що я вам байдужа?

— Бо ви були сувора й мовчазна та нічим мене не заохочували.

— Бо мені було соромно.

— І мені.

— Могли б поговорити зі мною більше, коли прийшли на обід.

— Якби опанував свої почуття, то, може, й міг би.

— Шкода, що у вас завжди напоготові розважлива відповідь — і що мені стає розважливості це визнати! Цікаво, скільки б то ви ще тягнули, якби все йшло, як ішло. Цікаво, коли би то ви заговорили, якби я вас не спитала!

— Спроба леді Кетрін розлучити мене з вами, а вашу голову — з тілом, розвіяла мої сумніви. Ваша відмова її вбити подарувала мені надію, і я одразу спробував усе з’ясувати.

— Леді Кетрін стала нам у пригоді. Ото буде їй утіха, вона ж бо любить завдавати користь. Але розкажіть, чому ви приїхали в Незерфілд? Лише для того, щоб з’їздити в Лонґборн і виставити себе на посміховисько? Чи були у вас і серйозніші плани?

— Насправді я приїхав, щоб зустрітися з вами і з’ясувати, чи буде в мене надія переконати вас, що я вартий любові. Проте я запевняв себе, що приїхав перевірити, чи Джейн досі небайдужий Бінґлі, і якщо так, то зізнатися йому у своїх ганебних учинках.

— А вам стане сміливості розповісти леді Кетрін, яка доля її спіткала?

— Мені, як і вам, сміливості не бракує, зате бракує часу — проте якщо ви знайдете мені аркуш паперу, то я негайно з цим покінчу.

— Якби я сама не мусила писати листи, то сиділа б коло вас і захоплювалася вашим рівним письмом, як могла б вчинити якась інша панянка. Проте в мене також є тітонька, якою не варто нехтувати.

Елізабет так і не відповіла на довгого листа місіс Ґардінер, бо не хотіла зізнаватися, що та переоцінює її перспективи з містером Дарсі. Тепер, коли вона могла надіслати Ґардінерам радісну звістку, Елізабет із соромом зрозуміла, що позбавила їх уже трьох днів радощів — і негайно написала таке:

Міс Дарсі була така ж рада, отримавши цю звістку, як її брат — її надсилаючи. Навіть чотирьох аркушів не вистачило, щоб повністю висловити втіху і щире сподівання, що майбутня сестра її любитиме і тренуватиме.