Бляшаний барабан

Распутін і абетка

Розповідаючи своєму товаришеві Клепу й санітарові Бруно, що слухав мене краєм вуха, про перше знайомство Оскара з розкладом уроків, я щойно сказав: та шкільна дошка слугувала фотографові традиційним тлом, на якому він знімав у форматі поштової листівки шестирічних хлопчиків з ранцями та фунтиками, і на ній було написано: «Мій перший день у школі».

Певна річ, це коротеньке речення могли прочитати лише матері, що стояли позад фотографа й мали ще схвильованіший вигляд, ніж їхні діти. А хлопчики, що ставали біля дошки з отим написом, могли хіба тільки за рік — або на Великдень, коли до першого класу прийдуть нові першачки, або на своїх фотокартках — прочитати напис і пригадати, що ті гарненькі, як намальовані, знімки було зроблено з нагоди їхнього першого дня у школі.

Зютерлінський рукописний шрифт із підступними гостряками й незграбними, штучними заокругленнями повз шкільною дошкою, утворюючи той крейдяний напис, що позначав початок нового життєвого відтинку. Насправді шрифт Зютерліна придатний переважно для того, щоб робити ним всілякі помітки, короткі зауваги, виводити гасла дня. Є й окремі папери, яких сам я, щопрада, не читав, однак можу уявити на них лише зютерлінський шрифт. Я маю на увазі посвідки про віспощеплення, спортивні грамоти, а також написані від руки смертні вироки. Уже того дня, коли я збагнув суть цього шрифту, хоча читати ще й не вмів, ота подвійна петля зютерлінського М, яким починався напис на імітованій шкільній дошці, підступно тхнучи прядивом, нагадала мені ешафот. І все ж я залюбки, літера за літерою прочитав би, якби вмів, той напис, щоб не тільки невиразно здогадуватись, що він означає. Нехай ніхто не думає, нібито свою першу зустріч із фройляйн Шполєнгауер, коли я трощив співом шибки й бунтівливо бив у барабан на знак протесту, я провів, відчуваючи власну перевагу, бо вже, мовляв, опанував абетку. О ні, я надто добре розумів, що збагнути суть зютерлінського шрифту — це ще не все, що мені бракує елементарних шкільних знань. На жаль, Оскарові не сподобався метод, яким така собі фройляйн Шполєнгауер спробувала ці знання йому прищеплювати.

Отож, виходячи зі школи Песталоцці, я в жодному разі не сказав собі: «Мій перший день у школі стане й останнім». Або: «К бісу школу, тепер — додому!» Де там! Ще тієї самої хвилини, коли фотограф увічнював мій образ, я подумав: «Ось стоїш ти перед шкільною дошкою, стоїш, мабуть, під дуже важливим, може, навіть доленосним написом. Щоправда, ти можеш судити про нього лише з малюнка шрифту й навіть перелічити асоціації, які він викликає — приміром, «одиночне ув'язнення», «арешт як застережний захід», «судовий нагляд» чи «перевішати всіх на одній мотузці», — але розкумекати сам напис ти не годен. І оце ти, ти зі своїм невіглаством, що волає до ледь захмареного неба, ще надумав повік уже не переступати поріг цієї школи з її розкладом уроків?! А де ж, Оскаре, де ти збираєшся вивчати великі й малі літери абетки?»

Висновку про те, що є літери великі й малі, я, кому, власне, вистачило б і малих, дійшов на підставі факту, якого не можна ні не помічати, ні заперечувати: на світі є великі люди, що називають самі себе «дорослими». Право на існування великих і малих літер ми невтомно підтверджуємо наявністю великого й малого катехізису, великої й малої таблиці множення, а коли йдеться про якийсь державний візит, то, залежно від кількості виряджених дипломатів та запрошених достойників, говоримо про великий чи малий прийом.

Протягом наступних кількох місяців ні Мацерат, ні матуся про мою освіту не думали. Однієї спроби віддати мене до школи, спроби такої обтяжливої й ганебної для матусі, обом було достатньо. Тепер вони нагадували мені дядька Яна Бронського, коли, поглядаючи на мене згори вниз та зітхаючи, починали ворушити давні історії, як, скажімо, отой випадок на мій третій день народження. «А непричинена ляда?! Це ж бо ти її не причинив, хіба не так? Ти був на кухні, а перед тим — у підвалі, хіба не так? Це ж бо ти спускався до підвалу по бляшанку з фруктами на десерт, хіба не так? А ляду за собою покинув навстіж, хіба не так?!»

Усе, в чому матуся докоряла Мацератові, було й так, і воднораз, як ми знаємо, не так. Одначе провина лежала на ньому, і часом він навіть плакав, бо серце в нього було не камінь. Потім матусі й дядькові Яну доводилося втішати Мацерата, а мене, Оскара, вони називали хрестом, що його, мовляв, треба нести, долею, в якій, мабуть, уже нічого не зміниш, випробуванням, про яке не знаєш, за що воно послано.

Отож від цих побитих долею хрестоносців, що зазнали таких тяжких випробувань, допомоги було годі й сподіватися. Тітка Гедвіґ Бронська, яка частенько заходила по мене, щоб у Штефенпарку я погрався в пісочниці з її дворічною Маґдою, в учительки мені теж не годилася: вона була хоч і добросерда, але дурна, як пень. Так само довелося викинути з голови й Інґу, сестружалібницю доктора Голаца, хоч та й не була ні дурна, як пень, ні добросерда. Річ у тім, що Інґа була розумна, не просто помічниця лікаря в прийомні години, а його незамінна асистентка й через це часу на мене не мала.

Багато разів на день я долав понад сотню східців у нашому п'ятиповерховому будинку з квартирами на винайм, я барабанив, сподіваючись на допомогу, на кожному поверсі я принюхувався, що там варили на обід у кожній із дев'ятнадцятьох сімей, однак у жодні двері не стукав, бо ні в старому Гайландтові, ні в годинникареві Лаубшаді свого майбутнього наставника не бачив, а в гладкій пані Катер чи в матінці Тручинській, хоч я цій і симпатизував, — і поготів.

Але під самісіньким дахом жив у нас музикант і трубач Майн. Пан Майн тримав чотирьох кішок і щодня був п'яний. Він грав на танцях у «Цінґлеровому пагорбі», а в святвечір разом з п’ятьма такими самими п'яними гультіпаками місив сніг на вулицях і церковним співом боровся із суворим морозом. Якось я застав його на горищі: він лежав горілиць у чорних штанях та розкішній білій сорочці, перекочував босими ногами порожню пляшку з-під ялівцівки й просто-таки чарівно дудів на трубі. Не відводячи від рота своєї бляшанки, тільки трохи скосивши очі в мій бік — а я стояв у нього за спиною, — він зустрів мене шанобливо, як свого барабанщика-акомпаніатора. Власна бляшанка була йому не багато дорожча, ніж моя. Наш дует загнав чотирьох його кішок на дах, а голландська черепиця від нашої гри почала трохи двигтіти.

Коли ми скінчили грати й поопускали свої бляшанки, я дістав з-під светра давнє число «Свіжих новин», розгладив папір, присів навпочіпки біля трубача, передав йому те чтиво й зажадав, щоб він навчив мене великих і малих літер.

Але пан Майн, відклавши трубу, одразу заснув. Він знав у житті лише три справжні речі: пляшка з ялівцівкою, труба й сон. І хоч ми ще не раз — а якщо казати точніше, то доти, доки він вступив музикантом до кавалерії штурмових загонів і на кілька років зав'язав з ялівцівкою, — без будь-яких репетицій грали на даху дуетом, грали для димоходів, черепиці, голубів і кішок, на роль учителя він не підходив, і край.

Тоді я спробував щастя з городником Ґрефом. Не беручи з собою барабана, позаяк Ґреф його не любив, я почав раз у раз навідуватися до крамниці в підвалі навскоси через вулицю. Передумови для ґрунтовної науки тут, здавалося, були, адже повсюди у двокімнатному помешканні, в самій крамниці, на прилавку й під прилавком, навіть у досить сухому прогребі на картоплю — скрізь лежали книжки: книжки з пригодами, книжки з піснями, «Херувимський бурлака», трактати Вальтера Флекса, «Просте життя» Віхерта, «Дафніс і Хлоя», монографії про художників, стоси спортивних часописів, а також ілюстровані книжки з напівголими хлопчиками, які невідь-чому ганялися за м'ячем, демонструючи лискучі, змащені олією м’язи.

Ґреф уже на той час мав із крамницею неабиякий клопіт. Контролери з Пробірної палати, перевіряючи його ваги й гирі, виявили деякі недоліки. Пролунало слівце «обман». Ґреф мусив сплатити штраф і придбати нові гирі. Він був такий пригнічений, що розважити його могли тільки книжки та вечірки й походи у вихідні зі скаутами.

Коли я ступив до крамниці, Ґреф майже не звернув на мене уваги й виводив собі далі ціни на ярликах. Я скористався з цієї зручної нагоди, схопив три чи чотири білі картонки й червоного олівця і, беручи за зразок уже заповнені ярлики, вдаючи, ніби дуже стараюся, заходився підробляти зютерлінський шрифт, щоб якось привертати увагу Ґрефа.

Та Оскар був, як на нього, либонь, надто малий, не окатий і не досить блідий. Отож я покинув олівця, вибрав собі грубезну книжку, повну голяків, що так упадали Трефові в око, і спробував привернути його увагу тією книжкою, тримаючи її навскоси, так, щоб і він бачив знімки хлопців, які то нахилялися, то потягувались і — принаймні так мені здавалося — могли його зацікавити.

Але городник, позаяк покупців у крамниці не було й зважити червоних буряків ніхто не просив, аж надто старанно вимальовував цифри на цінниках, отож мені довелося вже гучніше поляскати палітурками й швидко, із шелестом погортати сторінки, щоб він таки виринув із-за своїх цінників і зацікавився і мною, неписьменним.

Скажу відверто: Ґреф мене так і не зрозумів. Коли в крамниці були скаути — а пополудні навколо нього там завжди крутилося двоє-троє його молодших командирів, — він Оскара й зовсім не помічав. Та коли Ґреф лишався сам, то міг, розгнівавшись, що йому не дають працювати, знервовано підхопитися й скомандувати:

— Поклади книжку, Оскаре! Вона тобі однаково ні до чого. Ти для неї надто малий і надто дурний. Ще зіпсуєш. Я за неї віддав більше, ніж шість гульденів. Як хочеш погратися, то ондечки досить картоплі й капусти!

Потім він забирав у мене книжку і з непроникною міною починав гортати її, а я тим часом стовбичив серед савойської, брюссельської, червонокачанної та біло-качанної капусти, серед брукви й картоплі — стовбичив сам-самісінький, адже барабана Оскар із собою не мав.

Щоправда, була ще пані Ґреф, і я, піймавши облизни в городника, здебільшого вшивався до подружньої спальні. На той час пані Ліна вже кілька тижнів не вставала з ліжка, вигляд мала хворобливий, пахла затхлою нічною сорочкою і брала в руки все що завгодно, тільки не книжки, які могли б мене чогось навчити.

Оскара трохи шкребла заздрість, коли в подальші тижні він бачив своїх однолітків зі шкільними ранцями, збоку на яких погойдувалися губки й шматини для грифельних дощечок, надаючи хлопцям поважного вигляду. І все ж він не пригадує, щоб у нього коли-небудь зринули думки на кшталт: «Ти сам заварив цю кашу, Оскаре. Міг би робити веселу міну в тій шкільній грі. Міг би не псувати стосунків зі Шполєнгауеркою назавше. А тепер ті бовдури тебе переженуть! Вони вже щось тямлять коли не у великих, то принаймні в малих літерах, а ти навіть не вмієш як слід тримати «Свіжі новини».

Як я щойно сказав, трохи шкребла заздрість, тільки й того. Досить було лише трохи принюхатися, щоб стати ситим тією школою донесхочу. Вам коли-небудь випадало нюхати сяк-так промиті старі губки й віхті, якими стирають оті облуплені Грифельні дощечки в жовтих рамцях і які в дешевенькій шкірі шкільних ранців зберігають випари всіляких каліграфій, ядучий дух великої й малої таблиці множення та піт послинених грифелів, що попискують, застряють, сповзають набік? Іноді, коли учні, повертаючись із школи, скидали десь неподалік від мене ранці й бігли грати у футбола чи в гилку, я нахилявся до губок, що просихали на сонці, й думав, що якщо на світі є диявол, то саме в нього визріває під пахвами такий кислувато-солонуватий дух.

Одне слово, школа з Грифельними дощечками була мені не до шмиги. Проте Оскар аж ніяк не стверджує, нібито Ґретхен Шефлєр, що невдовзі потому взялася за його освіту, виявилася просто-таки втіленням його смаку.

Все, що було в шефлєрівському помешканні при пекарні на Кляйнгамервеґ, ображало мене. Оті серветочки, оті подушки з повишиваними гербами, ляльки в стилі Кете Крузе, що причаїлися в усіх куточках на канапі, і куди не ступиш — м'які іграшки, ота порцеляна, яка так і проситься, щоб на неї напустили слона, і куди не кинеш оком — сувеніри, почате в'язання гачком, дротиками й коклюшками, вишивка, плетиво, мереживо, макроме, зубчаста облямівочка... Щодо цього солоденько-чепурного, чарівно-затишного, задушливотісного, взимку надто натопленого, влітку отруєного квітами житла мені спадає на думку лише одне пояснення: Ґретхен Шефлєр не мала дітей, а їй так хотілося ж мати дитинку, щоб обплітати її і обв’язувати, так хотілося, хоч би від кого це залежало — чи то від Шефлєра, чи то від неї, — ох, як би їй хотілося, так наче аж з'їла б ту дитинку, яку б обв'язувала, унизувала бісером, оторочувала й прикрашала вишитими хрестиком поцілунками.

Оце сюди я й прийшов, щоб вивчати малі й великі літери. Доводилось робити над собою зусилля, щоб не зіпсувалося щось із порцеляни чи якийсь сувенір. Свій скловбивчий голос я лишив, так би мовити, вдома й тільки примружив одне око, коли Ґретхен сказала, що набарабанив я вже доволі, а тоді, всміхаючись своїми золотими й конячими зубами, стягла у мене з колін бляшанку й поклала її серед плюшевих ведмедиків.

Я потоваришував із двома ляльками в стилі Кете Крузе, притискав ті опудала до себе й грався, наче закоханий, віями тих краль із завжди враженим поглядом, намагаючись своєю вдаваною, але тим щирішою на вигляд дружбою з ляльками обв'язати в'язане — двоє вічок лицьових, двоє спідніх — серце Ґретхен.

Мій план виявився зовсім непоганим. Уже коли я прийшов удруге, Ґретхен розкрила переді мною своє серце, тобто вона розпустила його, як ото розпускають плетені панчохи, й показала мені всю довгу, в кількох місцями уже з вузликами й нетривку нитку, повідчинявши переді мною всі шафи, скриньки та шабатурки й розклавши переді мною свій оздоблений бісером старий мотлох; вона прикладала до мене, вдягала на мене й знову скидала гори дитячих кофтинок, дитячих нагрудничків, дитячих штанців, яких вистачило б на п'ятьох близнюків.

Потім вона показала стрілецькі відзнаки, які її Шефлєр заробив у Спілці колишніх фронтовиків, далі

— фотознімки, частина з яких були ті самі, що й у нас, і нарешті — позаяк вона ще раз повернулася до дитячого мотлоху, шукаючи чогось схожого на повзунки,

— і нарешті на світ з'явилися книжки. Оскар-бо твердо розраховував на те, що під дитячим мотлохом таки знайдуться книжки; Оскар-бо чув, як Ґретхен розмовляла з матусею про книжки; він-бо знав, як завзято обидві замолоду, коли ще тільки заручились, а тоді майже одночасно повиходили заміж, обмінювалися книжками, брали їх у приватній платній бібліотеці біля

Кінопалацу, щоб, збагатившись тим чтивом, надати шлюбу з бакалійником і шлюбу з пекарем більше обширу, світу й лоску.

Багато запропонувати мені Ґретхен не могла. Відколи Гретхен уже нічого не читала, а тільки плела, вона, мабуть, як і матуся, кому читати було ніколи через Яна Бронського, роздарувала солідні томи книжкового товариства, що його членами обидві тривалий час були, — людям, котрі ще не кинули читати, бо не плели й не мали Яна Бронського.

Погані книжки — це теж книжки, а тому священні. Те, що я знайшов, лежало навпереміж і потрапило сюди, либонь, здебільшого із запасів її брата Тео, який знайшов свою моряцьку смерть на Доґґербанці. Сім чи вісім томів кьолєрівського флотського календаря, повного суден, які вже давно лежали на дні, військові звання на кайзерівському флоті, «Морський герой» Пауля Бенеке — все це була навряд чи та пожива, що її прагло серце Ґретхен. «Історія міста Данцига», написана Еріхом Кайзером, і «Битва за Рим», яку вів, либонь, чоловік на ім'я Фелікс Дан, спираючись на підтримку Тотіли й Теї, Велізарія і Нарсеса, втратили свій блиск, а місцями й корінці теж, мабуть, під руками брата, що потім не повернувся з моря. За полицями самої Ґретхен я визнавав право на книжку, в якій ішлося про «надходження і видатки», щось про якусь «вибіркову спорідненість» Ґьоте, а також багато ілюстрований томище «Распутін і жінки».

Довгенько повагавшись — вибір був надто малий, щоб зважитися на щось одразу, — я схопив, навіть не знаючи, що хапаю, а тільки прислухаючись до знайомого внутрішнього голосочка, схопив, отже, спершу Распутіна, а тоді Ґьоте.

Цьому подвійному вибору судилося визначити моє життя і впливати на нього, принаймні на той його бік, який я мав сміливість провадити без барабана. Навіть нині, коли потяг до освіти змушує Оскара помалу перетягувати до своєї палати всю книгозбірню лікувально-опікунського інтернату, я, нехтуючи Шілєром і такими, як він, вагаюся між Ґьоте й Расігутіним, між знахарем і мудрецем, між тим понурою, що зачаровував жінок, і ясним королем поетів, який так любив, щоб жінки зачаровували його. І коли часом я вважав себе радше прихильником Распутіна й побоювався ґьотевської нетерплячости, то виною цьому була невиразна підозра: якби тобі, Оскаре, випало барабанити за часів Ґьоте, то він розгледів би в тобі лише неприродність, він засудив би тебе як втіленння неприродности, зате свою природність — якою ти, зрештою, завжди захоплювався, до якої завжди прагнув, навіть коли вона ще так неприродно випиналася, — свою природність він живив би нудно-солодкими цукерками, а тебе, горопаху, вбив би якщо не «Фаустом», то грубим томиськом свого «Вчення про колір».

Та повернімося до Распутіна. З допомогою Ґретхен Шефлєр він навчив мене малих і великих літер, навчив уважно обходитися з жінками й утішав, коли мене кривдив Ґьоте.

Учитися читати й водночас удавати з себе невігласа було зовсім не просто. Це давалося мені, мабуть, важче, ніж роками симулювати, нібито я вночі бурив під себе, мов дитина. Адже цей ґандж зводився до того, щоб щоранку показувати мокру постіль, — ґандж, без якого я загалом міг цілком обійтися. А ось прикидатися невігласом для мене означало приховувати свої стрімкі успіхи, невтомно вести боротьбу з інтелектуальним марнославством, що вже зароджувалося. Коли дорослі вважали, що я пісяю в ліжко, то я лише потай знизував плечима, одначе те, що мені з року в рік доводилося клеїти з себе перед ними дурня, ображало і самого Оскара, і його вчительку.

Як тільки я врятував книжки, вихопивши їх із гори дитячої білизни, Ґретхен ту ж мить радісно скрикнула, усвідомивши своє педагогічне поклинання. Мені пощастило виманити цю обв'язану з голови до ніг бездітну жінку з її власного вовняного полону й зробити майже щасливою. Їй, звісно, було б куди приємніше, якби своїм підручником я вибрав «Надходження і видатки»; та я наполягав на Расггутіні, і навіть коли на мій другий урок вона придбала справжню книжечку для першокласників, я однаково вимагав Распутіна, а коли вона заходилася раз у раз частувати мене романами про гірників, казочками на взірець «Карлик Ніс» та «Хлопчик-мізинчик», я нарешті зважився забалакати. «Рапупін!» — вигукував я, або: «Рашушін!» А іноді я поводився й геть по-дурному. «Рашу! Рашу!» — белькотав Оскар, щоб до тієї Ґретхен, з одного боку, дійшло, яке чтиво йому до вподоби, а з другого боку, щоб вона так і не здогадалася про його геніальність, що оце, прокидаючись, саме видзьобувала літеру по літері.

Я вчився швидко, регулярно, хоч голову собі сушив і не надто. Минув рік, і я вже скрізь почувавсь як удома — у Петербурзі, в особистих покоях самодержця всіх росіян, у дитячій кімнаті завжди хворобливого царевича, серед змовників, попів і не в останню чергу — серед свідків распутінських оргій. Це мало свій колорит, і він мені імпонував — адже все було зосереджено навколо центральної постаті. Це підтверджували й розсипані в книжці сучасні гравюри, що зображували бородатого Распутіна з очима-вуглинами серед оголених, тільки в самих чорних панчохах жінок. Смерть Распутіна надовго запала мені в душу. Спершу його годували отруєним тортом і поїли отруєним вином, потім, коли він зажадав торта ще, спробували застрелити з пістолетів, а коли свинець у грудях збудив у ньому бажання потанцювати, зв'язали й утопили в ополонці на Неві. Усе те робили відважні офіцери. Жінки столичного Петербурга нізащо не дали б своєму татусеві Распутіну отруєного торта, зате, крім торта, дали б йому все, що він од них зажадав би. Жінки в нього вірили, а ось офіцери, щоб знов повірити в себе, спершу мали усунути з дороги Распутіна.

Не дивно, що життям і смертю знахаря-велета захопився не лише я. Ґретхен теж помалу знов віднаходила смак у чтиві перших років свого подружнього життя; читаючи вголос, вона вся розм'якала й аж тремтіла, коли траплялося слово «оргія», це чарівне слівце вона не вимовляла, а якось по-особливому видихала й коли казала «оргія», то була до оргії вже готова, й усе ж таки під «оргією» уявити собі оргію не могла.

Гірше було, коли до помешкання над пекарнею на Кляйнгамервеґ зі мною приходила матуся й лишалася на мій урок. Оце іноді й оберталося на оргію, це й ставало самоціллю, а не уроком для малого Оскара, це й призводило до того, що після кожної третьої фрази два голоси починали хихотіти, тому шерхли й тріскалися губи, і обидві заміжні жінки, досить було Распутіну тільки цього забажати, підсідали щораз ближче одна до одної, тому вони збуджено совалися на канапі, і в них зринала думка міцніше стиснути коліна, і те, що спершу було невинними пустощами, завершувалося оханням та аханням. Ось що виходило після десятка сторінок книжки про Распутіна — те, чого вони, може, зовсім і не хотіли й навряд чи сподівалися, але що серед білого дня з готовністю приймали, проти чого Распутін, звісно ж, не заперечував би і що він, мабуть, задурно роздаватиме, поки світу й сонця.

Нарешті, коли обидві жінки вже простогнали: «О Господи! О Господи!» — й заходилися збентежено поправляти свої перехняблені зачіски, матуся невпевнено промовила:

— А Оскарчик і справді нічого не розуміє?

— Та куди йому! — заспокоїла її Ґретхен. — Я вже так стараюся, так стараюся, а йому в голову нічого не лізе й не лізе. Боюся, він і читати ніколи не навчиться. — І, щоб іще раз підтвердити моє невігластво, яке не могло похитнути ніщо, додала: — Уявляєш, Аґнес, він вириває з нашого Распутіна сторінки, зіжмакує їх, і після цього вони кудись зникають. Часом у мене просто опускаються руки. Та потім, коли побачу, як щасливо він схиляється над тою книжкою, я йому не стаю на перешкоді — нехай, думаю, шматує й нівечить. Я вже сказала Алексові, щоб подарував нам на Різдво нового Распутіна.

Отак мені пощастило — ви, певно, вже й самі про це здогадалися — помаленьку, потихеньку, за три чи чотири роки (а саме стільки й навіть трохи довше навчала мене Ґретхен Шефлєр) вирвати з Распутіна понад половину сторінок — обережно, вдаючи, ніби просто пустую, — зіжмакати їх, а потім удома, в своєму куточку барабанщика, дістати з-під светра, розгладити, поскладати в стосик і прочитати потай від жінок, щоб ті не заважали. Так само вчинив я і з Ґьоте, якого на кожному четвертому уроці вимагав від Гретхен, вигукуючи: «Дьоте!» Покладатися лише на Распутіна я не хотів, бо надто скоро збагнув, що в цьому світі проти кожного Распутіна стоїть свій Ґьоте, що Распутін приводить за собою Ґьоте або Ґьоте — Распутіна й навіть, якщо потрібно, творить його, щоб потім чинити над ним суд.

Коли Оскар, умостившись зі своєю неоправленою книжкою десь на горищі чи за рамами від велосипедів у халабуді старого пана Гайландта, перемішував вирвані сторінки «Вибіркової споріднености» із стосиком «Распутіна», як ото тасують карти, він читав нову книжку, що виникла в такий спосіб, із чимдалі більшим і все ж веселим подивом, він бачив, як Отилія попідручки з Распутіним статечно прогулюються парками в Середній Німеччині, а Ґьоте із шляхетною розпусницею Ольгою мчать у ґринджолах зимовим Петербургом з однієї оргії на іншу.

Та повернімося все ж таки ще раз до тієї кімнатки на Кляйнгамервеґ, де я штудіював свою науку. Хоч ніяких успіхів я, здавалося, й не робив, але Ґретхен тішилася мною, як може тішитися лише молода дівчина. Поруч зі мною, а також благословенна невидимою, хоч і волохатою рукою російського знахаря, вона розквітала пишним квітом, заражаючи навіть свої кімнатні липки та кактуси. Ох, якби ж її Шефлєр у ті роки бодай вряди-годи здогадувався витягати свої пальці з борошна й міняти булочки в пекарні на зовсім іншу булочку! Ґретхен була б аж ніяк не проти, щоб він вимісив її, розкачав, змастив і випік. Хтозна, що б тоді вийшло з їхньої печі! Та зрештою, мабуть, усе ж таки дитинка. Ото Ґретхен мала б утіху від такої випічки!

А так вона, начитавшись Распутіна, сиділа вкрай збуджена, з палаючими очима й трохи скуйовдженими косами, роззявляла й стуляла рота, виставляючи свої золоті й конячі зуби, але кусати не мала чого, отож тільки зітхала: «О Господи! О Господи!» — та думала про перестояну запарку. Матуся, в якої все ж таки був її Ян, зарадити Гретхен не могла, тому хвилини після цієї частини мого уроку могли б завершатися досить нещасливо, якби вдача у Гретхен не була така весела.

Отож вона хутенько вискакувала на кухню, приносила млинка для кави, бралася за нього, мов за коханця, і, мелючи зерна, журливо й пристрасно заводила — матуся їй підспівувала — «Чорні очі» або «Червоний сарафан», а тоді йшла з тими «Чорними очима» на кухню, ставила на газову плиту воду, бігла, поки закипала вода, вниз у пекарню, брала там, нерідко всупереч протестам Шефлєра, свіжу й учорашню випічку, ставила на столик розпаровані філіжанки з блюдцями в квіточках, сметанничок з вершками, цукорничку, виделки для тістечок, між усім цим розсипала на скатертині братки, потім наливала каву, переходила до мелодій із «Царевича», подавала еклери, пирога, политого медом із тертим мигдалем («Стоїть вояк на волзькім бережку») та франкфуртського кренделика з кришеним мигдалем («Там угорі — чи ж багато у тебе там янгеляток?»), а також безе зі збитими вершками («Так солодко, так солодко»); жуючи, вони знов заводили розмову про Распутіна, тільки тепер уже, як і годиться, досить стримано, і вже за кілька хвилин, насичених тістечками, можна було щиро пообурюватися з приводу отих жахливих, отих сповнених розпусти царських часів.

У ті роки я поїдав таки забагато тістечок. Як видно з фотокарточок, на тістечках Оскар не підростав, а тільки ставав ще опецькуватішим і ще незграбнішим. Нерідко після таких аж надто солодких уроків на Кляйнгамервеґ я не знаходив кращої ради, як схопити за прилавком на Лабесвеґ, щойно Мацерат десь відвертався, окраєць сухого хліба, прив'язати до нього шматок шпагату, опустити той хліб у діжечку з норвезькими маринованими оселедцями й витягти аж тоді, коли він просякне ропою. Ви собі не уявляєте, яким чудесним блювотним засобом виявлялася така закуска після отого об’їдання тістечками. Частенько Оскар, щоб не гладшати, видавав удома в клозеті тістечок із Шефлєрової пекарні більше, ніж на данцизький Гульден, а тоді це були великі гроші.

І ще чимось я мусив платити Ґретхен за свою науку. Позаяк вона дуже любила шити й плести дитячі речі, то зробила з мене манекена. Я мав приміряти й терпіти на собі всілякі блузочки, чепчики, штанці, пальтечка з каптуриками й без них — будь-яких фасонів, усіх кольорів і з найрізноманітніших тканин.

Вже й не знаю, кому саме, матусі чи Ґретхен, спало на думку вбрати мене на мій день народження, коли мені сповнилося вісім років, таким собі невеличким царевичем — хоч бери та розстрілюй. На той час культ Распутіна в обох жінок досяг апогею. На одному зі знімків тих днів видно, як я стою біля святкового пирога з вісьмома свічками, які не скапують, стою в широченному білому ґаліфе й коротких чобітках, у вишитому російському каптані, на голові — збита набакир кубанка, а на грудях — патронташі навхрест.

Мені пощастило: ніхто не заперечував, щоб я сфотографувався з барабаном. Ба більше, мені пощастило ще раз: Ґретхен Шефлєр — очевидно, на мою настійну вимогу — скроїла, пошила й нарешті пригнала на мене костюмчика, що, нагадуючи й про досить міщанські смаки, й про досить вибіркову спорідненість, і понині воскрешає в моєму фотоальбомі дух Ґьоте, свідчить про те, що в мені живуть дві душі, й це дає мені змогу завдяки одному-однісінькому барабану в Петербурзі й Ваймарі спускатися до матерів і водночас улаштовувати оргії з жінками.