Бляшаний барабан

Далекосяглий спів із Ярусної вежі

Фройляйн доктор Горнштетер, що майже щодня заходить до мене викурити сигаретку, як лікарка має, здавалося б, лікувати мене, однак натомість я сам лікую її, і вона щоразу йде з палати вже не така знервована; так ось, ця несмілива жінка, яка підтримує більш-менш тісні контакти, власне, лише зі своїми сигаретами, знов і знов стверджує: в дитинстві мені бракувало контактів, надто мало я бавився з дітьми.

Ну, щодо дітей, то тут вона, либонь, таки має рацію. Адже я був такий перевантажений навчальним процесом у Ґретхен Шефлєр, мене так кидало від Ґьоте до Распутіна й навпаки, що я й сам, хоч би як хотів, не знаходив часу для всіляких там хороводів та лічилочок. А коли я, як ото справдешній учений, намагався уникнути книжок, навіть проклинав їх, цей могильник літер, і пробував шукати контактів із простолюдом, то щоразу наштовхувався на малишню з нашого будинку й після короткого спілкування з тими канібалами був радий-радісінький повернутися живим-здоровим до свого чтива.

З батьківського помешкання Оскар міг вийти або через крамницю — тоді він опинявся на Лабесвеґ, — або він причиняв за собою двері помешкання, а вже звідти, зі сходів, мав змогу вислизнути ліворуч просто на вулицю чи піднятися на чотири поверхи й дістатися горища, де музикант Майн дуднів на своїй трубі. І нарешті останню можливість надавав двір нашого будинку з помешканнями на винайм. Вулиця — то була просто бруківка. А на втоптаному піску у дворі розплоджувалися кролики й люди вибивали килими. З горища, де часом траплялася нагода пограти дуетом із п'яним паном Майном, було ще й дещо видно, звідти відкривалася далека перспектива, тут зринало те щемке, однак оманливе відчуття свободи, якого шукають усі, хто сходить на вежі, і яке робить мрійниками тих, хто мешкає в мансардах.

Коли у дворі на Оскара щокрок чигала небезпека, то горище було в нього безпечним куточком — щоправда, доти, доки Аксель Мішке зі своєю ватагою вижив його й звідти. Двір був такий самий завширшки, як і наш будинок, але завглибшки — лише сім кроків, і просмолений дерев'яний паркан з колючим дротом угорі відгороджував його від трьох інших дворів. Із горища цей лабіринт було видно, мов на долоні: будинки на Лабесвеґ, на обох поперечних вулицях — Герташтрасе й Луїзенштрасе — і далі навпроти на Марієнштрасе замикали собою чималий чотирикутник, у якому й лежали двори, і в цьому чотирикутнику стояла ще й фабрика, що випускала карамель від кашлю, та кілька дрібних майстерень, де виробляли прянощі. Там і сям із дворів витикалися дерева й кущі, нагадуючи про те, яка тепер пора року. А загалом двори, хоч і неоднакові завбільшки, були — якщо казати про кроликів та поперечини, на яких вибивали килими, — всі на один копил. Щоправда, кролики бігали там цілий рік, а ось вибивати килими, згідно з правилами внутрішнього розпорядку, можна було тільки у вівторок та п'ятницю. У такі дні ставало особливо очевидним, який великий цей дворовий комплекс. З горища Оскар усе добре чув і бачив: понад сотню килимів, доріжок і постілок люди натирали квашеною капустою, потім чистили щітками, вибивали й нарешті примушували показати їхні первісні узори. Сотні хатніх господинь виносили з під'їздів трупи килимів; попідіймавши оголені повні руки й понакидавши на коси та зачіски зав'язані вузлом хустки, вони перекидали килими через поперечини, брали плетені вибиванки й сухими ударами розтинали тісноту дворів.

Оскар ненавидів цей одностайний гімн чистоті. Проти того шуму й гаму він пробував боротися своїм барабаном, однак, хоч сидів і на горищі — все ж таки досить височенько над двором, — мусив визнати: перед хатніми господинями він безсилий. Сотні жінок, що вибивають килими, можуть узяти приступом небо й пообтинати крила молодим ластівкам, і вони кількома ударами руйнували невеличке святилище, яке Оскар зводив у квітневому повітрі барабанним боєм.

А в ті дні, коли килимів не вибивали, на дерев'яних поперечинах перекидалася малишня з нашого будинку. Сам я у двір виходив рідко. Тільки в халабуді пана Гайландта я почувався певною мірою в безпеці, бо старий пускав до того свого звалища тільки мене, а малишні не дозволяв навіть і оком кинути на поіржавілі швацькі машинки, розібрані велосипеди, лещата, талі й криві та вже повирівнювані цвяхи в коробках з-під сиґарет. Це в нього була така робота: він якщо не витягував цвяхів із дошок від розбитих ящиків, то вирівнював напередодні витягнуті цвяхи на ковадлі. Крім того, що в нього не пропадав жоден цвях, він ще й допомагав людям переїздити, перед святами забивав кроликів і скрізь — у дворі, на сходах у будинку, на горищі — спльовував тютюнову жуйку.

Одного дня малишня, як це зазвичай роблять діти, варила біля його халабуди супчик, і Нухі Айке попросив старого Гайландта тричі плюнути в казанок. Старий здалеку так і зробив, а тоді знову зник у своєму закапелку й заходився гупати по цвяхах далі, а Аксель Мішке присмачив той супчик ще однією приправою — товченою цеглою. Оскар зацікавлено спостерігав той кухарський експеримент, одначе близько не підходив. Аисель Мішке й Гарі Шлягер спорудили з ковдр та ганчір'я щось на кшталт шатра, щоб ніхто з дорослих не витріщався на їхній супчик. Коли цегляна товч закипіла, Гансик Колін спорожнив свої кишені, пожертвувавши для супчику дві живі жаби, яких виловив у Акційному ставку. Зузі Катер, єдина дівчинка в шатрі, скривила рота, розчарована й ображена тим, що жаби, навіть не квакнувши, навіть не спробувавши наостанку вистрибнути, покірно зникли в супчику. Тоді Нухі Айке, не звертаючи уваги на Зузі, розстебнув штани й набурив у те густе вариво. Услід за ним те саме зробили Аксель, Гарі й Гансик Колін. Малий Кесхен хотів не відстати від десятирічних і собі, але з його труника нічого не капнуло. Усі перевели погляд на Зузі, а Аксель Мішке подав їй блакитну, як пральний порошок «Персіль», емальовану каструльку з пощербленими краями. Оскар, власне, хотів був уже піти, але зачекав іще, поки Зузі, яка під сукенкою була, мабуть, без трусиків, присіла, руками підсунула під себе каструльку й, обхопивши руками колінця, втупилася невидющими очима перед себе, а коли бляшаний звук у каструльці потвердив, що й вона внесла свій внесок у супчик, поморщила носа.

Того разу я втік. Краще б я не втікав, а спокійно пішов собі. Але я побіг, і тому всі, хто доти не відводив очей від каструльки, подивилися мені вслід. Я почув, як Зузі Катер сказала позад мене:

— Мабуть, хоче на нас наклепати, бо чого ж то він так чкурнув?

Ці слова ще пекли мені душу, навіть коли я вже вибрався, спотикаючись, на п'ятий поверх і аж на горищі перевів дух.

Мав я тоді сім з половиною років, Зузі, певно, дев'ять, малому Кесхенові ледве сповнилося вісім, Акселю, Нухі, Гансику й Гаррі було по десять-одинадцять. Залишалася ще Марія Тручинська. Вона була трохи старша від мене, але у двір ніколи не виходила, а гралася в ляльки на кухні в матінки Тручинської або зі своєю дорослою сестрою Густою, яка підробляла в євангельському дитячому садку.

Не дивно, що я ще й тепер не можу чути, як жінки мочаться в нічний горщик. Коли Оскар того разу вдарив у барабан і погамував свій слух, сподіваючись, що тут, на горищі, врятувався від супчику, який кипів у дворі, вони з'явилися всі гуртом: одні — босоніж, інші — в черевиках на шнурках, одне слово, всі, хто вносив свій внесок у супчик, а Нухі приніс і казанок із тим супчиком. Вони обступили Оскара, а останнім прибіг малий Кесхен. Підштовхуючи одне одного ліктем під бік, вони шепотіли: «Ну ж бо, починай!» Зрештою Аксель схопив Оскара ззаду, заломив руки й примусив підкоритись, а Зузі, показуючи в усмішці вологі, рівненькі зуби і язичка між ними, не бачила нічого поганого в тому, що робили хлопці. Вона взяла в Нухі залізну ложку, до блиску натерла її об свої стегна, потім занурила в казанок, з якого йшла пара, неквапно помішала, перевіряючи, мов справжня хатня господиня, чи достатньо густе те вариво, подмухала в повну ложку, щоб трохи остудити її, і нарешті нагодували Оскара — нагодували мене. Такого я не їв уже повік, і того смаку не забуду, допоки й житиму.

Аж після того, як ватага, така заклопотана моїм здоров'ям, відпустила мене й пішла, бо Нухі занудило й він виблював просто в казанок, я забився в куток горища, де саме сушилося кілька простирадел, і видав із себе кілька ложок рудуватого варива, хоч жаб'ячих решток у ригачці, щоправда, й не виявив. Потому я став на якусь скриню під відчиненим даховим вікном, виглянув на віддалені двори, з рипінням перетираючи між зубами рештки потовченої цегли, відчув бажання щось зробити, перевів погляд на мерехтливі вікна далеких будинків на Марієнштрасе, закричав, заспівав своїм далекосяжним голосом у той бік і, хоч наслідку й не побачив, а проте був такий упевнений у можливостях свого далекосяжного співу, що віднині і наш двір, і решта дворів стали для мене затісними, і я, спраглий за далечиною, за далекими відстанями й далекою перспективою, тепер користався з будь-якої нагоди, щоб вибратися — самому чи за руку з матусею — з Лабесвеґ, із передмістя, якомога далі від підступів усіх кухарів-суповарів нашого тісного двору.

Щотижня в четвер матуся виходила до міста скуповуватися. Здебільша вона брала з собою й мене. А коли треба було придбати в Сиґізмунда Маркуса у Цойґгауз-пасажі на Вугільному базарі нового барабана, то вона брала мене з собою неодмінно. У той час, десь між сьомим і десятим роком мого життя, я добивав барабана рівно за два тижні. Від десятьох до чотирнадцятьох років на те, щоб пробити бляху, в мене йшло не більше тижня. Згодом мені іноді щастило обернути нового барабана на брухт за один-однісінький робочий день, а іноді, коли на душі було спокійно, бити обережно, хоч і досить енергійно, по три-чотири місяці, не завдаючи своїй бляшанці жодної шкоди, якщо не брати до уваги кількох тріщин на лаку.

А тепер пора повести мову про той час, коли я що два тижні покидав разом з матусею наш двір з його поперечинами для вибивання килимів, зі старим Гайландтом, що вирівнював цвяхи, з отими шибениками, які вигадували всілякі супчики, і приходив до Сиґізмунда Маркуса, щоб серед багатого сортименту його дитячих бляшаних барабанів вибрати собі новий. Інколи матуся брала мене з собою й тоді, коли старий барабан був іще досить цілий, і в такі дні я втішався пообідньої пори строкатим, завжди трохи схожим на музей Старим містом, де всякчас лунав передзвін на тій чи тій церкві.

Ті наші виходи минали здебільшого спокійно й приємно. Ми купували дещо в Ляйзера, Штернфельда чи Махвіца, потім навідувалися до Маркуса, який узяв моду казати матусі всілякі вишукані й милі речі. Він, поза всяким сумнівом, упадав коло неї, проте ніколи, наскільки я пригадую, не дозволяв собі виявляти свої почуття надто палко, а лише захоплено хапав «золоту», як він висловлювався, матусину ручку й німо цілував її, — ніколи, крім одного-однісінького разу, коли Маркус став перед матусею навколішки, і саме про це вже й пора повести мову.

Матуся успадкувала від бабці Коляйчек показну, ледь-ледь повняву статуру й привабливе марнославство, поєднане з добродушністю, і послуги Сиґізмунда Маркуса вона приймала тим охочіше, що він, час від часу пропонуючи за безцінь шовкові нитки чи придбані на барахолці, проте бездоганні панчохи, скоріше ті речі їй дарував, ніж продавав. Я вже не кажу про бляшані барабани, які він що два тижні клав переді мною на прилавок за сміховинну ціну.

Під час тих відвідин матуся щоразу рівно о пів на п'яту просила в Сиґізмунда дозволу залишити мене, Оскара, в крамниці під його опікою, позаяк їй, мовляв, ще треба залагодити деякі важливі, невідкладні справи. Тоді Маркус, якось дивно всміхаючись, уклонявся й, сиплючи порожніми словами, обіцяв матусі берегти мене, Оскара, мов зіницю ока, поки вона залагоджуватиме свої невідкладні справи. Ледве відчутна, однак необразлива іронія надавала його голосу особливої інтонації, змушувала матусю зашарітися й наводила її на думку, що Маркус про ті її важливі справи здогадується.

Та навіть я знав, що то були за справи, які матуся називала невідкладними й так ревно поспішала їх залагодити. Адже якийсь час вона брала мене з собою до одного дешевенького пансіону на Тішлєрґасе, де зникала відразу на сходах і не поверталася хвилин сорок п'ять, а я мусив терпляче чекати біля господині, що здебільшого попивала лікер, — чекати за склянкою завжди огидного лимонаду, який мені щоразу подавали, нічого не кажучи. Нарешті матуся, майже не змінившись, виходила, прощалася з господинею, яка не підводила очей від своєї чарки, й брала мене за руку, забуваючи, що її виказувала навіть температура власної руки. Потім, тримаючись за гарячі руки, ми йшли до кав'ярні «Вайцке» на Вольвеберґасе. Матуся замовляла собі міцну каву, Оскарові — лимонне морозиво і чекала, поки до кав'ярні несподівано, ніби випадково входив Ян Бронський, підсідав до нашого столика й замовляв, щоб на заспокійливо прохолодний мармур столика перед ним поставили також міцну каву.

Вони розмовляли при мені досить безцеремонно, і їхні балачки підтверджували те, про що я вже давно здогадувався: майже щочетверга матуся з дядьком Яном зустрічалися на Тішлєрґасе в кімнатці пансіону, яку винаймав Ян, і сорок п'ять хвилин робили там удвох оте саме. Це, мабуть, Ян висловив побажання більш не водити мене на Тішлєрґасе, а звідти ще й до кав'ярні «Вайцке». Іноді він бував дуже сором'язливий, сором'язливіший, ніж матуся, яка не бачила нічого поганого в тому, що я ставав свідком завершення години кохання, в законності якої вона, здавалося, ніколи — і згодом також — не мала сумніву.

Отож майже щочетверга від пів на п'яту й майже до шостої я на бажання Яна лишався в Сиґізмунда Маркуса, міг розглядати весь сортимент його бляшаних барабанів, міг пробувати їх, міг — де б це ще мав таку нагоду Оскар! — барабанити на кількох барабанах водночас і дивитися Маркусові в його сумні, по-собачому вірні очі. Хай навіть я не знав, звідки прилітали його думки, але я здогадувався, куди вони відлітали, здогадувався, що вони витали на Тішлєрґасе, шкреблися там у всі номеровані двері або, як ото нещасний Лазар, нишкли під мармуровим столиком у кав'ярні «Вайцке». На що вони сподівалися? На крихти зі столу?

Матуся з Яном Бронським жодних крихт після себе не лишали. Вони все поїдали самі. Вони були дуже голодні, невситимо голодні, такі, що мало не пожирали одне одного. Обоє були такі заклопотані самі собою, що навіть Маркусові думки під столом сприйняли б хіба що за настирливо-ніжний протяг.

Одного з тих днів — було це, певно, у вересні, бо матуся вийшла пополудні з Маркусової крамниці в осінньому костюмі іржавого кольору — я, бачачи, який замислений, заклопотаний та, либонь, і пригнічений стоїть Маркус за прилавком, вийшов зі своїм новеньким барабаном до Цойґгауз-пасажу, отого темного прохолодного тунелю, що обабіч нього вишикувалися, хизуючись своїми вітринами, шикарні крамниці — ювелірні, делікатесні тощо — та книгозбірні. Мене, однак, не приваблювали вочевидь недорогі й усе ж недоступні мені товари у вітринах; куди дужче тягло мене з того тунелю на Вугільний базар. Пірнувши в саму гущу курного світла, я застиг перед фасадом Цойґгаузу, базальтова сіризна якого була нашпигована гарматними ядрами, різними завбільшки й різних часів облоги, щоб ті залізні горбочки нагадували кожному перехожому про історію міста. Мені ті ядра нічого не казали, адже я знав, що в мурі вони лишилися стриміти не самі собою, що в цьому місті є муляр, якого наймає й утримує управління надземного будівництва разом з управлінням охорони пам'яток давнини, і він умуровує ці набої минулих сторіч у фасади різноманітних церков, ратуш, а також у передню й задню стіну Цойґгаузу.

Я хотів піти до Міського театру, портал якого виднівся по праву руч, — від Цойґгаузу його відділяла лише вузенька, напівтемна вуличка. Але о цій порі театр, як я й думав, був зачинений — вечірня каса починала працювати аж о сьомій, — і я, зважуючи, чи не відступити, нерішуче рушив під барабанний бій ліворуч, поки Оскар зрештою опинився між Ярусною вежею і Ланґґаською брамою. Пройти крізь браму на Ланґґасе, а звідти завернути ліворуч, на Велику Вольвеберґасе я не ризикнув, бо там сиділи матуся і Ян Бронський, а якщо ще й не сиділи, то, мабуть, саме зробили своє діло на Тішлєрґасе й уже поспішали до кав'ярні освіжитися за мармуровим столиком філіжанкою міцної кави.

Уже й не пригадую, як я перейшов проїжджу частину Вугільного базару, де трамваї щохвилини або саме в'їздили у браму, або, дзеленькаючи, виїздили з неї і зі скреготом завертали до Вугільного базару, до Дров’яного базару, в бік Головного вокзалу. Може, мене взяв за руку хтось із дорослих — скажімо, поліцейський — і дбайливо провів крізь усі транспортні небезпеки.

Я став перед Ярусною вежею, яка стрімко здіймалася цеглою в небо, і, власне, суто випадково, знічев'я, аби якось розвіяти нудьгу, стромив барабанні палички між залізний одвірок і двері, що вели до вежі. Ковзнувши поглядом по цеглі вгору, я вже не зміг повести його вздовж фасаду, бо з ніш та бійниць у мурі раз по раз шугали голуби й відразу, по-голубиному ненадовго сідали на ринви та еркери, а тоді знов, ніби відпадаючи від муру, приковували мій погляд.

Ті голуби мене дратували. Мені було надто шкода свого погляду, тож я відвів його вбік і з рішучим наміром, а також щоб позбутися роздратування, скористався обома барабанними паличками як важелем. Двері піддалися, й Оскар, навіть не встигнувши розчинити їх навстіж, уже опинивсь у вежі, вже на кручених сходах, уже підіймався ними вгору, щоразу заносячи вперед спершу праву ногу й підтягуючи вслід за нею ліву; так він дістався до перших заґратованих темниць, почав укручуватися вище, проминув катувальну камеру з її дбайливо доглянутими інструментами, біля кожного з яких стояла табличка з вказівками, як ним користуватися, рушив далі — тепер він ставив попереду ліву ногу, а праву підтягував уже потім, — виглянув із вузенького заґратованого віконця надвір, прикинув на око висоту, усвідомив, які ж товсті тут мури, сполохав голубів, наштовхнувся на тих-таки голубів вище, зробивши ще один виток крученими сходами, знов почав заносити спершу праву ногу й приставляти до неї ліву, і коли Оскар, ще раз змінивши ногу, нарешті опинився нагорі, то не проти був підійматися так ще довго-довго, хоча що одну, що другу ногу вже ледве тяг. Але самі сходи здалися першими. І він збагнув усю безглуздість і все безсилля таких споруд.

Не знаю, яка заввишки була — а, власне, й досі є, бо війну вона пережила — та вежа. Не хочеться мені й просити Бруно, мого санітара, принести якого-небудь довідника зі східнонімецької готичної кладки з випаленої цегли. Але до шпиля вона своїх сорок п'ять метрів мала, це вже запевне.

На одній із ґалерей попід дахом навколо вежі мені довелося перепочити, бо на кручених сходах я надто швидко стомився. Я сів, стромив ноги поміж колонки балюстради, нахиливсь уперед і подивився повз одну з колонок, яку обхопив правою рукою, вниз на Вугільний базар, а лівою помацав барабана — чи ж він на місці? — який вибрався сюди разом зі мною.

Не хочу докучати вам нудним описом панорами Данцига з висоти пташиного польоту — міста з багатьма вежами, калатанням дзвонів, міста давнього, в якому немовби й досі витає дух середньовіччя, міста, зображеного на тисячах досить непоганих ґравюр. Не затримуватиму я вашої уваги й на голубах, хоч би там скільки казали, що про них легко писати. Для мене голуб, по суті, нічого не означає, чайка — і то більше. Вислів «голуб миру» мені звучить тільки як парадокс. Мирне послання я довірив би радше яструбові чи навіть стерв'ятнику, ніж голубу, цьому найсварливішому з-поміж мешканців піднебесся. Одне слово, на Ярусній вежі жили голуби. Але ж голуби живуть, зрештою, на кожній пристойній вежі, яка, за підтримки належної їй охорони історичних пам'яток, стежить за собою.

Ні, мій погляд прикувало щось зовсім інше: будівля Міського театру, двері якого я, вийшовши з Цойґгаузпасажу, побачив на замку. Ця коробка, увінчана банею, з біса нагадувала безглуздо збільшений класичний млинок для кави, хоч на вершині бані й бракувало ручки, потрібної для того, щоб у переповненому храмі муз і просвіти щовечора перемелювати на жахливе мливо п'ятиактну драму вкупі з лицедіями, лаштунками, суфлерами, реквізитом та всіма завісами. Мене дратувала ця будівля, з вікон фойє якої, обрамлених колонами, ніяк не хотіло сходити призахідне сонце, кидаючи на них чимдалі більше багрянцю.

На ту пору я, сидячи десь на тридцятиметровій висоті над Вугільним базаром, над трамваями й службовцями, радими, що робочий день ось-ось завершиться, високо над сповненою всіляким мотлохом і солодкуватим запахом Маркусовою крамницею, над прохолодними мармуровими столиками в кав'ярні «Вайцке», здіймаючись над двома філіжанками міцної кави, матусею і Яном Бронським, полишивши внизу наш будинок з помешканнями на винайм, двір, решту дворів, погнуті й вирівняні цвяхи, сусідських дітей з їхнім супчиком із цегли, я, хто доти кричав тільки з нагальної необхідносте, став крикуном без причин і примусу. Коли до того, як піднятися на Ярусну вежу, я посилав свої пронизливі звуки в структуру склянки, в нутро електричних лампочок, у відставлену пляшку з-під пива лише в тому разі, якщо в мене хотіли відібрати барабана, то тепер я закричав із вежі вниз, хоч про долю мого барабана зовсім не йшлося.

Ніхто не мав наміру відбирати в Оскара барабана, але він усе ж таки закричав. Не через те, скажімо, що якийсь голуб обгидив барабана, спровокувавши його на крик. Щоправда, поблизу мідна бляха була вкрита мідянкою. Але ж мідянкою, не склом. І все ж таки Оскар закричав. Очі в голубів були червонуваті й блискучі, але жодне скляне око на нього не блимало. А він узяв і закричав. У який бік він кричав, яка відстань його вабила? Може, тут належало свідомо продемонструвати те, що на горищі, після отого супчику на цегляному борошні, він просто так, навмання пустив ширяти понад дворами? В яке скло націлявся Оскар? Над яким склом — а йшлося ж бо лише про скло — Оскар хотів провести експеримент?

Це Міський театр, отой драматичний кавовий млинок своїми вікнами, осяяними призахідним сонцем, притяг до себе мої своєрідні, я б навіть сказав неприродні звуки, вперше випробувані в нас на горищі. Прокричавши кілька хвилин і сяк і так, але нічого не домігшись, я видав нарешті майже нечутний звук, і Оскар з радістю, майже по-зрадницькому гордо міг доповісти собі: двом середнім шибкам у лівому вікні фойє довелося навік забути про призахідне сонце, обернувшись на два чорні квадрати, що їх належало якомога скоріше засклити.

Лишалося тільки закріпити успіх. Я виявляв себе, як ото сучасний художник демонструє свій своєрідний, знайдений внаслідок багаторічних пошуків стиль, даруючи враженому світові цілу серію однаково прекрасних, однаково сміливих, однаково цінних, а нерідко й однакових завбільшки продуктів своєї творчої манери.

Не минуло й чверть години, і мені пощастило лишити без шибок усі вікна у фойє і декотрі двері. Перед театром зібралася збуджена, як було видно згори, людська юрба. Роззяви знаходяться завжди. На мене прихильники мого мистецтва глибокого враження не справили. Зате Оскара вони спонукали діяти ще суворіше, ще формальніше. Я саме хотів був удатися до ще одного експерименту, ще сміливішого — оголити потаємну суть речей, тобто через тепер відкрите фойє, крізь замкову щілину в дверях ложі послати до ще темної глядацької зали особливий крик, що мав вразити гордість усіх власників абонентів — театральну люстру з усіма її шліфованими, дзеркальними дармовисиками, на яких переливається світло, аж раптом у юрбі перед театром в око мені впав костюм іржавого кольору: матуся поверталася з кав'ярні «Вайцке», посмакувавши кавою й лишивши там Яна Бронського.

Сказати правду, попередні рази Оскар посилав свій крик і в ту розкішну люстру. Одначе успіху він, схоже, не домігся, бо другого дня газети написали тільки про те, що в театрі невідь-чому порозліталися на друзки шибки у вікнах фойє і в дверях. У наукових та напівнаукових дослідженнях на літературних шпальтах денних газет ще кілька тижнів можна було вичитати просто-таки неймовірні нісенітниці. А «Останні вісті» навіть натякали на якесь космічне проміння. Працівники обсерваторії, тобто висококваліфіковані фахівці, інтелектуали розмірковували про плями на Сонці.

Я тоді якомога швидше, як тільки міг робити це на своїх куценьких ногах, скотився крученими сходами вниз і, трохи захекавшись, пірнув у юрбу перед театром. Матусин осінній костюм іржавого кольору поблизу ніде не яскрів — певно, вона вже пішла до Маркуса й розповідала в крамниці про шкоду, якої завдав мій голос. А Маркус, хто і мій так званий запізнілий розвиток, і алмаз у моєму голосі сприймає як щось цілком природне, ворушить, гадав собі Оскар, кінчиком язика та потирає жовтувато-білі долоні.

Та щойно я ступив до крамниці, перед моїми очима постала картина, що відразу змусила мене забути про спів, від якого на відстані розлітаються шибки. Сиґізмунд Маркус стояв навколішках перед моєю матусею, а всі плюшеві іграшки — ведмедики, мавпочки, собачки, навіть ляльки з очима, що самі заплющуються, а також пожежні машинки, й коні-гойдалки, й усі блазні, які стерегли крамницю, здавалося, ось-ось теж попадають услід за господарем навколішки. Сам він стискав в обох долонях, бурі плями на другому боці яких були порослі світлим пушком, обидві матусині долоні, й плакав.

Матуся також мала вигляд поважний, відповідно до ситуації.

— Не тут, Маркусе, — казала вона, — прошу вас, не тут, не в крамниці.

Але Маркус не вгавав, і я повік не забуду його благального й воднораз театрального голосу, який промовляв:

— Не робіть цього більше з Бронським, адже він служить на пошті, а вона польська, і це, кажу я вам, добром не скінчиться, бо він з поляками. Не ставте на поляків, ставте, коли вже хочете ставити, на німців, бо вони піднімуться — не сьогодні, то завтра. Вони вже й тепер знов пішли вгору, їх уже видно, а пані Аґнес і досі ставить на Бронського. Якби ви ставили бодай на Мацерата, за яким ви заміжжю, то було б іще сяк-так. Чи, якщо ваша ласка, то, кажу ж, ставте на Маркуса й ідіть за Маркуса, бо він охрестився лишень недавнечко. Їдьмо до Лондона, пані Аґнес, там у мене свої люди, і папери є на той випадок, якщо ви згодитесь поїхати. А як не хочете з Маркусом, бо гребуєте ним, то що ж, гребуйте. Але він просить вас від щирого серця: не ставте більше на отого навіженого Бронського, який стирчить на Польській пошті, хоч Польщі скоро гаплик, бо скоро прийдуть вони, німці!

Та саме тієї миті, коли вже й матуся, вражена стількома можливостями й неможливостями, ладна була вдаритися в сльози, Маркус помітив у дверях крамниці мене й, пустивши одну матусину руку, промовисто показав п'ятірнею в мій бік:

— Ну ось, коли ваша ласка, його ми теж візьмемо з собою до Лондона. Він житиме там, як маленький принц! Як маленький принц!

Нарешті й матуся перевела погляд на мене й спромоглася ледь усміхнутись. Може, вона згадала про те, що в Міському театрі вікна у фойє зосталися без шибок, а може, її трохи розважила думка про оте велике обіцяне місто, Лондон. На превеликий мій подив вона, однак, похитала головою і недбало, немовби відмовлялася від запрошення до танцю, промовила:

— Дякую вам, Маркусе, але нічого не вийде, справді нічого не вийде... Через Бронського.

Для Маркуса дядькове ім'я пролунало, мов сигнал, тож він одразу підхопився на ноги, перегнувся, мов складаний ножик, у поклоні, й проказав:

— Ви вже даруйте Маркусові, я б одразу мав здогадатися, що нічого не вийде саме через нього.

Коли ми вийшли з крамниці в Цойґгауз-пасажі, Маркус, хоч до вечора було ще й далеко, замкнув її знадвору й провів нас до зупинки п'ятого трамвая. Перед Міським театром усе ще стояв гурт перехожих і кілька поліцейських. Однак страху я не відчував і про свої перемоги над склом уже майже забув. Маркус нахилився до мене й прошепотів радше до самого себе, ніж до нас:

— До чого тільки він не вдатний, цей Оскар! І на барабані мастак, і перед театром улаштував бучу.

Матусю, що, побачивши бите скло, почала втрачати впевненість, крамар заспокоїв рухом руки, а коли підійшов трамвай і ми піднялися до причіпного вагона, він іще раз благально й тихенько, щоб не почув хтось чужий, промовив:

— Ну, тоді зоставайтеся з Мацератом, якого маєте, і не ставте більш на поляків...

І коли тепер Оскар, лежачи або сидячи в своєму залізному ліжку, але й навлежачки, й навсидячки барабанячи, відтворює в пам'яті Цойґгауз-пасаж, каракулі на мурах темниць у Ярусній вежі, саму вежу й змащені знаряддя тортур у ній, за колонами — троє вікон у фойє Міського театру, а тоді знов Цойґгауз-пасаж і крамницю Сиґізмунда Маркуса, щоб описати подробиці того вересневого дня, то йому доводиться водночас шукати й країну поляків. Як він її шукає? Він шукає її за допомогою барабанних паличок. Чи шукає він ту країну й власною душею? Він шукає її всіма своїми органами чуттів, тільки ж душа — не орган.

Я теж шукаю країну поляків, яка згинула, яка «єшщє нє зґінєла». Дехто каже: мало не згинула, вже згинула, знову згине. Тут, у цій країні, країну поляків віднедавна почали шукати за допомогою кредитів, фотокамер «лейка», компасів, радарів, чарівних паличок і делегацій, гуманізму, опозиційних лідерів і членів земляцтв, які поки що тримають свої національні костюми в скринях із нафталіном. Поки тут, у цій країні, країну поляків шукають душею, наполовину з Шопеном, наполовину з реваншем у серці, поки вони тут відкидають усі поділи Польщі — від першого до четвертого — й уже виношують плани п'ятого, поки вони літають до Варшави лініями «Ейр Франс» і скорботно покладають віночки там, де колись було ґетто, поки країну поляків тут шукатимуть за допомогою ракет, я шукаю Польщу на своєму барабані, я барабаню: зґінєла, єшщє нє зґінєла, знову зґінєла, чому зґінєла, майже зґінєла, вже зґінєла, Польща зґінєла, все зґінєло, «Єшщє Польска нє зґінєла».