Бляшаний барабан

Мадонна-49

Грошова реформа заскочила нас зненацька, вона зробила мене блазнем і змусила реформувати й Оскарову валюту; я зрозумів, що надалі мені доведеться власним горбом заробляти якщо й не капітал, то принаймні шматок хліба.

А з мене ж вийшов би непоганий бюргер. Період після грошової реформи, що, як ми тепер бачимо, створював усі передумови для нині розквітлого бідермаєра, міг би посприяти розвитку бідермаєрських рис і в самого Оскара. Як сім'янин і добропорядний громадянин я доклав би й своїх зусиль до відбудови, досі вже мав би середню завбільшки каменярню, давав би тридцятьом своїм підмайстрам, робітникам і учням платню та хліб, був би саме тим чоловіком, який за допомогою такого популярного черепашнику й травертину надає імпозантного вигляду всім новим висотним адміністративним будівлям і палацам страхових компаній: підприємець, громадянин і сім'янин. Але Марія піднесла мені гарбуза.

І тоді Оскар згадав про свого горба й перекинувся до мистецтва. Не встиг Корнеф, чиє існування також залежало від надгробків і через грошову реформу так само опинилося під загрозою, мене звільнити, як я пішов від нього сам і тепер виснув на вулиці, якщо не сидів, згорнувши руки, на кухні в Густи Кьостер, помалу доношував свого елегантного костюма, трохи занедбав себе, з Марією поки що не сваривсь, але боявся, що до цього ось-ось дійде, і через це майже щодня вже рано-вранці виходив з помешкання в Більку, спершу навідувався до лебедів на Ґраф-Адольф-плац, потім — до тих, що в Гофґардені, і там, на одній з алей, навпроти й трохи навскоси від біржі праці та Академії мистецтв, які в Дюсельдорфі стояли по сусідству, сидів — маленький, замислений і навіть не озлоблений.

Сидиш собі й сидиш на такій парковій лаві, поки й сам задерев'янієш і навіть схочеш перемовитися з ким-небудь бодай слівцем. Старі чоловіки, залежні від переміни погоди, літні жінки, що помалу знов стають балакучими дівчатками, відповідна пора року, чорні лебеді, діти, які галасливо наздоганяють одне одного, закохані парочки, за якими так і кортить попідглядати, поки вони — про це можна було здогадатися — не розбіглись... Дехто кидає на землю папірці. Вони трохи покружляють у повітрі, прокотяться по землі, а тоді чоловік у форменому кашкеті, якого утримує місто, нашпилює їх на гостру палицю.

Оскар, коли сидів, умів рівномірно витягати коліньми свої холоші. А двоє худющих хлопців і дівка в окулярах мені впали в око, певна річ, ще доти, як зі мною забалакала ота гладуха в шкіряному пальті і з вермахтівським ременем. Ідею підійти до мене підкинули, мабуть, хлопці. В усьому чорному, мов анархісти, вигляд вони мали й справді небезпечний, але отак відверто, навпростець узяти й заговорити до мене, горбаня, в якому вгадувалася прихована велич, хлопці все ж таки не зважились. Отож вони підбили на це гладуху в шкіряному пальті. Та підійшла, стала, розставивши ноги, оті дві свої колони, й белькотіла щось доти, доки я запропонував їй сісти. Вона й сіла, окуляри в неї запітніли, бо з Райну напливала якась мла, мало не туман, а жінка знай щось говорила, говорила, поки я запропонував їй спершу протерти окуляри, а вже потім сказати про свій клопіт так, щоб зрозумів і я. Тоді вона помахала рукою тим набурмосеним хлопцям, щоб підійшли, і вони відразу, не чекаючи, поки я їх покличу, відрекомендувалися: мовляв, художники, малюють олівцем, олійними фарбами, ліплять із глини, а тут шукають собі модель. Кінець кінцем хлопці не без захвату дали мені зрозуміти, що я, на їхню думку, — і є та сама модель, а коли я швиденько потер один об один великого і вказівного пальці, вони відразу заходилися розповідати про академічні розцінки для натурників. В Академії мистецтв за годину платять марку вісімдесят, а якщо ню («Але ж про це, либонь, не може бути й мови!» — вкинула гладуха), то навіть по дві німецькі марки.

Чому Оскар погодився? Мене що — приваблювало мистецтво? Чи заробіток? Ні, мене приваблювало мистецтво й заробіток, і саме те й те спонукало Оскара дати згоду. Отож я підвівсь і назавжди розпрощався з тією лавою й перспективами, які відкриває перед людиною існування на лаві в парку, і рушив за дівкою в окулярах, що чітко карбувала крок, і за двома хлопцями, які йшли, понахилявшись уперед, так наче несли на собі тягар власної геніальности, — повз біржу праці на Айскелєрберґштрасе, до почасти зруйнованої будівлі Академії мистецтв.

Професор Кухен — чорна борода, очі-вуглини, хвацький чорний м'який капелюх, чорні облямівки під нігтями на руках (дивлячись на нього, я згадав про чорний мисник за часів моєї юности) — побачив у мені ту саму чудову модель, що її укмітили в мені, чоловікові на лаві в парку, і його учні.

Він довгенько кружляв навколо мене, крутив своїми очима-вутлинами, сопів так, що з його ніздрів вихоплювалася чорна курява, і, мовби стискаючи пальці з чорним брудом під нігтями на горлі в невидимого ворога, виголошував:

— Мистецтво — це звинувачення, експресія, пристрасть! Мистецтво — це чорна вуглина для малювання, яка кришеться на білому папері!

Саме цьому крихкому мистецтву я й мав слугувати моделлю. Професор Кухен привів мене в студію до своїх учнів, власноруч підняв і поставив на обертовий круг, покрутив його, але не задля того, щоб у мене запаморочилася голова, а щоб з усіх боків продемонструвати Оскарові пропорції. Шістнадцять мольбертів підступили ближче до Оскарового профілю. Ще одна коротенька лекція професора з очима-вуглинами, що видихав вугільний пил, — він вимагав експресії, він узагалі не міг обійтися без слівця «експресія», він казав: «Відчайдушно чорна, як ніч, експресія!», а про мене, Оскара, стверджував, нібито я — експресія зруйнованого образу людини, який звинувачує, кидає виклик, живе поза часом і все ж таки втілює все божевілля нашої доби. Його голос гримів над мольбертами:

— Ви його не малюйте, цього каліку, ви його вбивайте, розпинайте, прицвяховуйте вуглиною до паперу!

Це була, мабуть, команда починати, бо за шістнадцятьма мольбертами зарипіли вуглини, скрикнули, кришачись і розсипаючись на порох від моєї експресії — мався на увазі мій горб, — заштриховували його, чорнили, зробили геть чорним, адже всі учні професора Кухена так чорно прагнули передати мою експресію, що неминуче втрачали міру, переоцінювали масштаби мого горба, брали щораз більші аркуші, але перенести мого горба на папір їм однаково було не до снаги.

І тоді професор Кухен дав шістнадцятьом вуглеруйнівникам добру пораду: починати не з обрисів мого аж надто експресивного горба, — він, мовляв, здатний вирватися за межі будь-якого формату, — а спершу у верхній одній п'ятій частині аркуша, якомога ближче до лівого краю, зачорнити мою голову.

Загалом мій гарний чуб відливає темно-каштановим полиском. А вони зробили з мене якогось патлатого цигана. І жоден із тих шістнадцятьох юних митців не помітив, що в Оскара сині очі. Коли на одній із перерв — адже через кожних сорок п'ять хвилин натурник має право п’ятнадцять хвилин відпочити — я поглянув у верхні ліві кутки шістнадцятьох аркушів, мене хоч і вразив на всіх шістнадцятьох соціальний докір на моєму виснаженому обличчі, однак я, трохи розчарований, не побачив на них блиску своїх очей: там, де вони мали ясно й переможно світитись, котилися, тулилися, кришилися, шпигали мене чорні-чорнющі сліди вуглин.

Не забуваючи про таке поняття, як свобода художньої творчости, я сказав собі: юні служителі муз і заблукані в мистецтві дівки не розгледіли в тобі Распутіна, це правда, та чи вгадають і розбудять вони коли-небудь заснулого в тобі Ґьоте, щоб легко, не так експресивно, як зі стриманістю срібного грифеля втілити його на папері? Ні шістнадцятьом учням, хай би там які здібні вони були, ні самому професорові Кухену, чиї вугляні розчерки фахівці називали своєрідними й неповторними, так і не пощастило подарувати нащадкам Оскарів образ, який був би правдоподібний. Що-правда, заробляв я непогано, й ставилися до мене з повагою; я щодня простоював на обертовому крузі по шість годин — то обличчям до завжди забитої сміттям раковини, то носом до сірих, небесно-блакитних, трохи затягнених хмарками вікон майстерні, а інколи й до ширми — і демонстрував їм таку експресію, яка давала мені щогодини одну марку й вісімдесят пфенігів.

За кілька тижнів учням таки пощастило зробити кілька досить пристойних малюнків. Тобто вони трохи погамували свій запал щодо експресивної чорноти, розмірів мого горба вже аж так не збільшували, часом зображували мене на папері з голови до п'ят, від ґудзиків угорі на піджаку й до того місця на спині, де тканина аж напиналась, обтягуючи мого горба. На багатьох аркушах у мене навіть з'являвся задній план. Попри грошову реформу, молоді хлопці й дівчата все ще перебували під враженнями від війни, вони зводили в мене за спиною руїни, в яких звинувачувально зяяли чорні очниці сліпих вікон, ставили мене, зневіреного, зголоднілого біженця, під деревами з розщепленими стовбурами, навіть робили з мене арештанта, а позаду старанно розмотували вуглиною аж надто колючий дріт, брали мене під нагляд сторожових веж, які загрозливо бовваніли також на задньому плані; я мусив тримати порожню бляшану миску, заґратовані вікна за мною і наді мною додавали графічної привабливости, — Оскара вбирали в арештантську робу, — і все це робилося задля експресії й художньої виразности.

І хоча вимазували Оскара вуглиною, як чорночубого циганчука, хоча змушували його видивлятися на все оте убозтво не синіми, а вугляно-чорними очима, я, усвідомлюючи, що намалювати колючий дріт однаково не можна, й бувши простим натурником, мовчав. Та коли скульптори, що, як відомо, мають обходитися без прикмет часу на задньому плані, взяли мене моделлю — оголеною моделлю — до себе, я дуже зрадів.

Цього разу зі мною завів розмову не якийсь там учень, а сам навчитель — професор Марун власною особою. Він приятелював з моїм вугляним професором, із Кухеном. І ось одного дня, коли в особистій майстерні Кухена, похмурій кімнаті, повній вугляних слідів у рамцях, я нерухомо стояв на обертовому крузі, щоб цей бородань своїм неповторним розчерком міг закарбувати мій образ на папері, до нього навідався професор Марун — приземкуватий, кремезний чоловік років п'ятдесятьох, і якби не отой припорошений берет на ньому, що засвідчував його належність до мистецтва, то в білому лікарняному халаті його не відрізнили б від хірурга.

Марун, цей, як я відразу завважив, прихильник класичних форм, вороже — через мої пропорції — зиркнув на мене. А свого товариша він просто висміяв: мовляв, невже йому, Кухенові, не набридли оці циганські моделі, які він знай штрихує чорним і через які в художницьких колах його вже прозвали «циганським бароном»? Чи він, бува, не надумав оце спробувати себе ще й на почварах, чи не зродилася в нього ідейка тепер, після отого успішного й багатого на збут циганського періоду розпочати штрихувати новий, ще успішніший і ще багатший на збут карликовий період?

Глузування свого товариша професор Кухен обернув на шалені, чорні, як ніч, вугляні штрихи. Це був найчорніший з усіх малюнків, які він будь-коли робив з Оскара; власне, крім чорноти, там нічого не було, якщо не брати до уваги світлих полисків у мене на вилицях, носі, чолі й на пальцях, надто великих і з подагричними суглобами, — пальці Кухен завжди експресивно розчепірював у центрі своїх вугляних оргій. Одначе на цьому малюнку, який згодом привертав до себе неабияку увагу на виставках, очі в мене сині, цебто світлі, а не зблискують так похмуро, як на всіх попередніх малюнках. Оскар пояснює це впливом професора Маруна, який був не експресивним фанатиком несамовитої вуглини, а класиком, для кого мої очі світилися ґьотевською яснотою. Отож, мабуть, саме Оскарів погляд звабив скульптора Маруна, який любив, власне, лише пропорційність, побачити в мені модель для скульптора — модель для себе.

У Маруна майстерня була порохняво-світла, майже порожня, і в ній не стояло жодної завершеної роботи. Зате повсюди виднілися каркаси для замислених робіт, і то так блискуче продумані, що дріт, залізо й голі, зігнуті свинцеві трубки навіть без формувальної глини провіщали в майбутньому досконалу гармонію.

Я щодня по п'ять годин стовбичив перед ним оголению натурою і діставав по дві марки за годину. Він ставив крейдою мітку на обертовому крузі й показував, де має стояти моя права нога як опорна. Прямовисна лінія від внутрішньої щиколодки цієї ноги вгору мала чітко виходити на шийну ямку між ключицями.

Ліва нога була вільна. А втім, таке визначення — оманливе. Хоч я міг цю ногу трохи зігнути й недбало відвести вбік, однак ні переставляти її, ні погойдувати нею я не мав права. Мою вільну ногу професор також закріпив на обертовому крузі крейдяним контуром.

А ось для моїх рук відповідного і, як і для ніг, зафіксованого положення скульптор Марук за ті кілька тижнів, поки я йому позував, так і не знайшов. Я мав то опускати ліву руку, то згинати над головою праву, то згортати обидві на грудях, то схрещувати їх під горбом, то братися ними в боки; було тисячі варіантів, і кожен із них скульптор перепробував на мені й на залізному каркасі з гнучкими свинцевими трубками, що імітували руки й ноги.

І коли за місяць, що минув у ревних пошуках пози, професор нарешті вирішив переводити мене в глину — або з руками, схрещеними на потилиці, або взагалі без рук, просто торс, — побудова й перебудова каркаса так його виснажила, що він хоч і запустив руку до ящика з глиною й навіть почав був її розминати, але потім кинув той тужавий безформний кавалок знов у ящик, сів навпочіпки перед каркасом, переводячи погляд то на мене, то знов на каркас, і пальці в нього тремтіли з розпачу: каркас був надто довершений!

Змирившись із власною поразкою й анітрохи не ображаючись на Оскара, Марук махнув рукою на свій задум, зітхнув, удав, ніби в нього розболілася голова й переставив горбатого каркаса вкупі з опорною й вільною ногами, з піднесеними вгору руками зі свинцевих трубок, з дротяними пальцями, схрещеними на залізній потилиці, у куток, до решти, завчасу завершених каркасів; нишком, не маючи наміру глузувати, скорше усвідомлюючи власну безвихідь, погойдувалися в моєму просторому каркасі з горбом усілякі дерев'яні закрутки (їх ще називають «метеликами»), що мали нести на собі глиняний тягар.

Потім ми пили чай і прогомоніли ще добру годинку, за яку скульптор теж сплатив мені як за позування. Він пригадував давні часи, коли, мов юний Мікеланджело, ще цілими центнерами, не знаючи стриму, чіпляв на каркаси глину й завершував роботи, більшість з яких у війну пропали. А я розповідав йому про діяльність Оскара-каменяра й Оскара-карбувальника. Так ми порозмовляли на близькі нам теми ще трохи, і він відвів мене до своїх учнів, щоб і вони побачили в мені модель і почали споруджувати каркаси під Оскара.

З-поміж десятка професорових учнів шістьох (якщо довгі коси — це статева ознака) можна було назвати дівчатами. Четверо з них були потворні й талановиті. Дві — гарненькі, балакучі, одне слово, дівчата як дівчата. Стояти голяка я ніколи не соромився. Ба більше, Оскар навіть відчув задоволення, коли побачив, як ті дві гарненькі й балакучі юні скульпторки, вперше розглядаючи мене на обертовому крузі, трохи спантеличено констатували, що Оскар, попри горб і скупо відміряний зріст, носить такий самий статевий орган, який у разі потреби цілком можна порівняти з так званим нормальним чоловічим атрибутом.

З професоровими учнями справа була трохи інша, ніж із самим Маруном. У цих уже за два дні стояли готові каркаси, ходили хлопці й дівчата справжніми геніями й, пойняті геніальною поквапністю, наліплювали глину на поквапно й непрофесійно закріплені свинцеві трубки. Однак у мої горби вони попідвішували, очевидячки, надто мало отих дерев'яних «метеликів», бо щойно мокра й важка глина повисла на каркасі, надаючи Оскарові якогось дикого, покраяного тріщинами виразу, як усі ті десять свіжо виліплених Оскарів осіли, голова моя повисла між ногами, глина кавалками відпадала від трубок, горб сповз униз і опинився десь під жижками, й аж тепер я зміг гідно оцінити, чого все ж таки вартий наставник Марун: тільки він умів тут спорудити каркас так досконало, що потім навіть не треба було обліплювати його дешевим формувальним матеріалом.

Коли Оскар глиняний відділився від Оскара каркасного, юні скульпторки, котрі були здібні, але потворні, навіть заплакали. А коли від кісток у мене почала відставати й відпадати — майже алегорично — плоть, наче ото в уповільненій кінозйомці, в гарненьких, але балакучих юних скульпторок це викликало сміх. І коли за кілька тижнів учням нарешті таки пощастило виготовити до завершальної семестрової виставки кілька досить пристойних скульптур — спершу в глині, а потім і в гіпсі, — я мав нагоду вже вкотре порівняти роботу дівчат потворних, але здібних, і гарненьких, але балакучих. Непривабливі, однак не позбавлені художнього смаку діви якомога старанніше ліпили мою голову, горб, руки й ноги, а статевим членом через якусь дивну скромність або нехтували, або замінювали його безглуздою стилізацією, тоді як миловиді й волоокі діви, хоч і з гарними пальцями, проте бездарні, моїм кінцівкам, загалом моїй статурі приділяли мало уваги, зате всіх своїх зусиль доклали до того, щоб надати якомога виразнішої форми моїм показним геніталіям. Щоб у цьому зв’язку не забути про чотирьох скульпторів-юнаків, зауважу: ті налягали на абстракцію, обплескували мене пласкими жолобчастими дощечками й робили чотирикутним, а те, чим потворні діви нехтували, а миловиді зображували як розквітлу природу в плоті, вони зі своїм тверезим чоловічим розумом подали у вигляді чотиригранного довгастого бруска, а під ним — два однакові завбільшки кубики; одне слово, вистромлений у простір дітородний орган короля дитячих кубиків.

Уже й не знаю — чи то завдяки моїм синім очам, чи то через рефлекторні електрогрілки, що їх скульптори розставляли навколо мене, голого Оскара, але молоді художники, які навідувалися до привабливих юних скульпторок, побачили чи то в синяві моїх очей, чи то в нагрітій тими лампами й червоній, мов у рака, шкірі щось привабливе з художницького погляду; отож вони викрали мене з напівпідвальних майстерень скульпторів та графіків на горішні поверхи й заходилися відповідно до моєї статури змішувати фарби на своїх палітрах.

Наприпочатку художники просто-таки ходили під враженням від мого синього погляду. Він здавався їм до того синім, що їхні пензлі поривалися зробити мене синім усього, з голови до п'ят. Здорове Оскарове тіло, хвилястий темно-каштановий чуб, свіжі, кров з молоком вуста — все це тьмяніло й ніби бралося пліснявою в похмурих синіх тонах, до того ж серед синіх плям моєї плоті то тут, то там прозирала, ще дужче пришвидшуючи тління, смертельно хвороблива зелень і відразлива жовтизна.

Інших фарб Оскар набув аж після того, як під час карнавалу, що його цілий тиждень святкували в академічних підвалах, він натрапив на Улу й привів її до художників, назвавши музою.

Коли ж це було — чи не в передостанній день карнавалу? Так, це було в передостанній день карнавалу, коли я вирішив погуляти й собі, вбратися в карнавальний костюм і пустити переодягненого Оскара в натовп.

Марія, побачивши мене перед дзеркалом, сказала:

— Сидів би ти ліпше вдома, Оскаре. Вони ж там тебе затопчуть.

Та потім вона все ж таки допомогла мені зібратися — розкроїла обрізки тканин, а її сестра Густа балакучою голкою хутко стулила з них костюм блазня. Спершу мені марилося щось у дусі Веласкеса. Хотілося побути й полководцем Нарсесом чи принцом Євгенієм. Коли я нарешті став перед великим дзеркалом — війна наділила його навскісною тріщиною, яка трохи спотворювала відображення, — коли переді мною постав увесь той пістрявий балахон із буфами, шліцами та дзвіночками, викликавши в мого сина Курта такий регіт, що він аж закашлявся, я, не вельми щасливий, нишком сказав собі:

— Ну ось, Оскаре, тепер ти блазень Йорик. Тільки де той король, з якого ти пожартував би?

Уже в трамваї, яким я їхав до Ратінґської брами (це неподалік від Академії), мені впало в око, що в усіх людей — у тих, хто вирядився чи то ковбоєм, чи то іспанкою, щоб забути про свою контору або прилавок, — я викликав не сміх, а скоріше переляк. Від мене просто сахалися, отож я, хоч ваґон був і напхом напханий, міг навіть сісти і з насолодою їхати далі. Перед Академією поліцейські розмахували своїми справжнісінькими, аж ніяк не карнавальними Гумовими кийками. «Жерло муз» — так називалося свято юних художників і скульпторів — було в повному розпалі, однак натовп намагався взяти будівлю приступом, і вже навіть дійшло до сутички з поліцією — якщо й не до кривавої, то принаймні гарячої.

Коли Оскар змусив невеличкого дзвіночка, пришитого в нього на лівому рукаві, подати голос, натовп розступився, один із поліцейських, що професійно оцінив мій зріст, козирнув згори вниз, спитав, що я бажаю, і, помахуючи кийком, провів мене до святкових підвальних зал. Там кипіла плоть, хоч до вживання готова ще й не була.

Ви тільки не думайте, що свято художників — це таке свято, коли святкують художники. Більшість студентів Академії стояли з поважними, напруженими, хоч і розфарбованими, обличчями за своєрідними, що-правда, трохи хисткуватими шинквасами й, продаючи пиво, шампанське, ковбаски й неподоливану в чарки горілку, намагалися в такий спосіб трохи призаробити. Саме свято художників оплачували громадяни міста, які один раз на рік сіють грішми й мріють жити й святкувати так, як художники.

Десь годинку я никав на сходах, по кутках та під столами, полохаючи парочок, що саме збиралися дістати хоч якусь вигоду з цього шарварку, поки познайомився з двома китаянками; в їхніх жилах текла, мабуть, грецька кров, бо вони віддавалися коханню, оспіваному ще багато сторіч тому на острові Лесбос. Хоч обидві, докладаючи всіх зусиль і пальців, завзято втішали одна одну, у мене ні в грудях, ні десь інде ніщо не стріпонулось — я бачив перед собою просто досить кумедне видовище. Потім вони випили зі мною надто теплого шампанського і, з мого дозволу, помацали, чи твердий у мене отой гострий вершечок горба; дівчата були, певно, щасливі, і це ще раз підтвердило мою тезу: горб приносить жінкам щастя.

Та що довше я спілкувався з тими дівчатами, то сумніше мені ставало. Не давали спокою думки, викликала тривогу політика, шампанським я малював на столі заблоковане місто Берлін, наводив пензликом «повітряний міст»; дивлячись на двох своїх китаянок, що ніяк не могли поєднатись, я засумнівався в тому, чи возз'єднається Німеччина, й узявся за те, чого не робив зроду: ставши Йориком, Оскар почав шукати сенс життя.

Коли моїм дамам не спало на думку більш нічого такого, на що варто було б подивитись, і вони вдарилися в сльози, які лишали на їхніх наквацьованих китайських личках зрадницькі сліди, я підвівся — зі своїми буфами, шліцами, теленьканням дзвіночків — і двома третинами свого єства вже зібрався додому, тільки однією третиною ще шукав якоїсь карнавальної пригоди, аж раптом на очі мені трапився — ба більше, він до мене забалакав — обер-єфрейтор Ланкес.

Ви його ще пригадуєте? Ланкес трапився нам улітку сорок четвертого на Атлантичному валу. Він охороняв там бетон і курив сигарети мого наставника Бебри.

Я саме хотів був рушити вгору сходами, де, щільненько попритискавшись, сиділи й на відчай душі лапали одне одного парочки, і тільки-тільки прикурив сигарету, коли це хтось легенько торкнув мене пальцем. Обер-єфрейтор останньої світової війни запитав:

— Чуєш, друже, сигаретки не знайдеться?

Не дивно, що я, почувши ці слова, а також побачивши костюмчика захисного кольору, відразу його впізнав. Одначе мені й на гадку не спало б поновлювати наше знайомство, якби в оберєфрейтора й художника на бетоні не сиділа на його захисного кольору колінах муза — жива-живісінька муза.

Але дайте мені спершу перемовитися з художником, а вже потім я опишу музу. Я не лише пригостив його сигаретою, я ще клацнув своєю запальничкою й, коли він затягся, поцікавивсь:

— А ви мене не пригадуєте, обер-єфрейторе Ланкес? Фронтовий театр Бебри. Містика, варварство й нудьга.

Художник, коли я до нього так забалакав, ужахнувся, сигарету з руки, щоправда, не випустив, одначе муза з його колін упала. Я підняв те п'яне як чіп довгоноге дівча й віддав його Ланкесові. І поки ми з ним, Ланкес і Оскар, обмінювалися спогадами, лаяли обер-лейтенанта Герцога, що обзивав Ланкеса вигадьком, ушановували пам'ять мого наставника Бебри, а також черниць, які тоді шукали крабів серед ромелівської спаржі, я все дивувався з цієї з'яви — музи. Вона постала, мов янгол, у своєму капелюшку з пресованого картону — в такий упаковують яйця на експорт — і, хоч була п'яна як ніч і крильця її вже сумно обвисли, від неї все ще трохи віяло ужитковими чарами небожительки.

— Це — Ула, — пояснив художник Ланкес. — Вона, власне, вчилася на кравчиню, але тепер хоче податись у мистецтво, і це мене геть не влаштовує, бо шитвом заробляє хоч щось, а мистецтвом — чорта з два.

Тоді Оскар — адже він саме мистецтвом заробляв непогані гроші — попросив дозволу відрекомендувати кравчиню Улу як модель і як музу художникам з Академії мистецтв. Ця пропозиція викликала в Ланкеса такий захват, що він вихопив з моєї коробки відразу три сигарети, а натомість, зі свого боку, запросив мене до себе в майстерню. І відразу ж обмежив своє запрошення: за таксі до майстерні мав заплатити я.

Ми відразу й вирушили, лишивши карнавал без нас; я заплатив за таксі, а Ланкес, чия майстерня була на Зітардерштрасе, запарив на спиртівці каву, яка привела музу до тями. А після того, як дівчина за допомогою мого правого вказівного пальця ще й виблювала, вона здавалася вже майже тверезою.

Аж тепер я помітив, що в її блакитних очах незмінно стоїть подив; почув я і її голос, трохи пискливий і різкуватий, однак досить зворушливий і приємний. Коли художник Ланкес розтлумачив дівчині, в чому полягає суть моєї пропозиції, і радше наказав, ніж порадив їй попрацювати натурницею в Академії мистецтв, вона спершу відмовлялася, не бажаючи ставати ні музою, ні натурницею в Академії мистецтв, а бажаючи належати лише художникові Ланкесу. Але той мовчки й різко, як це любять робити талановиті художники, з усього розмаху дав їй ляпаса, повторив своє запитання ще раз і задоволено, знов так само добродушно засміявся, коли вона, схлипуючи, — достоту, як ото схлипують янгелочки, — погодилася стати добре оплачуваною моделлю, а може, й музою в художників з Академії мистецтв.

Ви тільки уявіть собі цю Улу: десь метр сімдесят вісім на зріст, струнка-стрункісінька, чарівлива й тендітна; дивишся на неї і мимоволі згадуєш про Боттічеллі й Кранаха відразу. Ми з нею позували на пару голою натурою. Її довга й гладенька плоть, поросла ніжним дитячим пушком, була десь такого кольору, як м'ясо лангусти. Коси в неї досить ріденькі, зате довгі, а на колір — солом'яно-жовті. На лобку волоссячко кучеряве й рудувате, і ним заріс лише невеличкий трикутничок, а волосся під пахвами Ула щотижня зголює.

Як і слід було сподіватися, сіра студентська маса ні на що путнє з нами не спромоглася; ті художники примальовували то задовгі руки їй, то завелику голову мені, одне слово, припускалися помилок, властивих усім початківцям. Вони просто не годні були схопити наші пропорції.

Аж коли нас побачили Ціґе й Розкольников, з'явилися картини, гідні такого явища, як Муза й Оскар.

Вона — спить, я намагаюся її сполохати: фавн і німфа.

Я — сиджу навпочіки, вона — перса в неї невеличкі й завжди ніби трохи змерзлі — схиляється наді мною, погладжуючи мені чуба: красуня й почвара.

Вона — лежить, я — між її довгими ногами бавлюся рогатою конячою машкарою: жінка й одноріг.

Усе це — в дусі Ціґе й Розкольникова, іноді в кольорі, потім знов у шляхетних сірих тонах, то з деталями, виписаними тонесеньким пензликом, то знов мазки, накидані геніальним шпателем Ціґе, часом від таємничости навколо Ули й Оскара — лиш натяк, а потім саме Розкольников з нашою допомогою приходить до сюрреалізму: то Оскареве обличчя стає медово-жовтим циферблатом — такий був колись у нашого годинника, що стояв на підлозі, — то на горбу в мене розквітають троянди, що механічно пускають вусики, а Ула має ті троянди зірвати, а то я сиджу в розверженому Улиному тілі (вгорі вона всміхається, внизу — довгі ноги), десь між селезінкою й печінкою, і гортаю книжку з картинками. Крім того, нас убирали в усілякі костюми, з Ули робили Коломбіну, а з мене — засмученого міма з обличчям, наквацяним білилом. І нарешті, саме Розкольникову — його так називали через те, що він постійно товк усім про злочин і кару, — випала честь намалювати велике-велике полотно: я сидів в Ули на лівому, порослому пушком коліні (голий хлопчик-потвора), а вона вдавала Мадонну. Оскар позував у ролі Ісуса.

Згодом ця картина, що мала назву «Мадонна-49», побувала на багатьох виставках, і навіть плакат із неї справляв неабияке враження, бо коли він потрапив на очі моїй добропорядній обивательці Марії, то вдома дійшло до сварки; а проте згодом картину за кругленьку суму придбав один райнський промисловець, і вона, мабуть, і досі ще висить десь у конференц-залі якоїсь адміністративної висотної будівлі, і під її впливом перебувають тепер уже члени правління.

А самого мене тішило оте талановите неподобство, що його виробляли з моїм горбом і моїми пропорціями. Та ще й те сказати: нам з Улою, з огляду на нашу популярність, за одну годину позування вдвох голою натурою платили по дві з половиною марки. Ула також уже призвичаїлася до роботи моделлю. Відтоді, як вона почала регулярно приносити додому гроші, художник Ланкес із його великою й переконливою долонею тепер ставився до неї краще й бив її лише тоді, коли для його геніальних абстракцій потрібна була грізна десниця. Тож і для цього художника, котрий доти з міркувань суто зорових Улу як модель ніколи не використовував, дівчина в певному сенсі стала музою, бо лише ті ляпаси, які він давав їй, надихали його руку, руку художника, справжньою творчою снагою.

Щоправда, своєю тонкосльозою тендітністю, що була, по суті, янгольською впертістю, Ула й мене часом провокувала на насильство, проте мені завжди вдавалося опанувати себе, і я щоразу, коли в мене свербіли руки взяти батога, запрошував її до кондитерської, а тоді — звісно, трохи поснобістському, чого я навчився, водячи дружбу з художниками, — вів її, таку собі рідкісну гінку квітку поруч із моїми пропорціями, прогулятися на залюднену й витрішкувату Кьоніґсалєе, купляв їй лілові панчохи й рожеві рукавички.

Інакше було з художником Розкольниковим, який, навіть не намагаючись підступитися до Ули, мав із нею щонайінтимніші взаємини. Так, одного разу він змусив її позувати на обертовому крузі з широко розведеними ногами, одначе малювати не малював, а сів на ослінчика за кілька кроків якраз навпроти її соромітного місця і втупився туди очима, вперто бурмочучи щось про злочин і кару, поки те Музине місце змокріло, розверзлося, та й Розкольников самим своїм витріщанням та бурмотінням домігся того, чого хотів, а тоді підхопився з ослінчика, схопив пензля, й величні мазки на мольберті поклали початок «Мадонні-49».

Витріщався Розкольников іноді й на мене, хоч і з інших причин. Як на нього, мені чогось бракувало. Він казав щось про вакуум, який нібито виникає в мене між руками, й раз у раз тицяв мені в долоні всілякі речі, яких йому з його сюрреалістичною уявою спадало на думку тьма-тьмуща. Скажімо, він озброїв Оскара пістолетом і сказав мені, Ісусові, цілитися в Мадонну. Я мав подавати їй піскового годинника або дзеркало, яке її жахливо спотворювало, позаяк було опукле. Я тримав обіруч ножиці, риб'ячі кістяки, телефонну слухавку, черепи, невеликі літачки, панцернички, океанські лайнери, а проте вакууму — і Розкольников це швидко збагнув — заповнити не щастило.

Оскар із жахом очікував того дня, коли Розкольников принесе річ, тримати яку в руках міг лише я. Та коли нарешті він таки приніс барабана, я закричав:

— Ні!

Художник:

— Візьми барабана, Оскаре, я тебе розгадав!

Я, тремтячи:

— Ніколи! Це вже відійшло в минуле.

Він, похмуро:

— Нічого нікуди не відійшло. Усе повертається — злочин, кара й знову злочин!

Я, з останніх сил:

— Оскар уже спокутував свій гріх, дозвольте йому не брати в руки барабана. Я триматиму все, що завгодно, — тільки не цю бляшанку!

Коли муза Ула схилилася наді мною, я плакав і, сліпий від сліз, не зміг завадити тому, щоб вона мене поцілувала — щоб муза поцілувала мене страшним поцілунком. Ви, всі, кого коли-небудь торкнувся цілунок музи, ви запевне зрозумієте, що після того цілунку-тавра Оскар одразу знов узяв до рук барабана, оту бляшанку, яку багато років тому відкинув, закопав у піску на кладовищі в Заспе.

Але я не барабанив. Я просто позував і на картині вийшов — що вже само собою досить-таки погано — Ісусом, який барабанить, сидячи на голому лівому коліні в Мадонни-49.

Оце таким побачила мене Марія на тій афіші, що повідомляла про художню виставку. Не сказавши мені ані слова, Марія побувала на виставці й, мабуть, довгенько стояла перед тією картиною, наливаючись гнівом, бо згодом, як повернулась додому, зажадала від мене пояснень і відшмагала шкільною лінійкою мого ж таки сина Курта. Ще кілька місяців тому Марія знайшла собі добре оплачувану роботу в одній чималій делікатесній крамниці — спершу місце продавщиці, а дуже скоро, бувши жінкою тямущою, і касирки — й тепер трималася зі мною як людина, що цілком обвиклася на заході, а не простенька біженка зі сходу й спекулянтка, отож могла небезпідставно назвати мене свинюкою, бабієм і розпусником, кричала також, що не хоче більше бачити паскудних грошей, які я заробляю отими своїми мерзотами, і самого мене теж, мовляв, більш не хоче бачити.

І хоч ці останні слова невдовзі Марія забрала назад, а за два тижні взяла на господарство добру частину з мого заробітку натурника, я все ж таки вирішив покласти край спільному мешканню і з нею, і з її старшою сестрою, і зі своїм сином Куртом; власне, я надумав перебратися десь якомога далі — до Гамбурга, а як пощастить, то й знов до моря, однак Марія, досить швидко змирившись із моїм запланованим переїздом, умовила мене — і Густа її підтримала — підшукати кімнатку десь неподалік від неї й Куртика, принаймні в самому Дюсельдорфі.