Бляшаний барабан

Звуження від узголів'я до ніг

Та після цієї Страсної п'ятниці, що минула під знаком конячої голови з клубком вугрів у ній, після Великодня, який ми разом із Бронськими провели у сільському Бісау, в бабці й дядька Вінцента, страждання мали настати й у матусі, і зарадити їй не могла навіть привітна травнева погода.

То неправда, що Мацерат присилував матусю знов їсти рибу. Не минуло й двох тижнів після Великодня, як вона, не дбаючи вже про талію, з власної волі, охоплена просто-таки загадковою ненатлістю, вже поглинала стільки риби, що Мацерат сказав:

— Та не їж забагацько тої риби, так наче тебе силують.

Але матуся починала з того, що снідала сардинами в олії, години через дві, якщо в крамниці саме не було покупців, накидалася на диктову коробку з бонзакськими шпротами, на обід вимагала смажену камбалу або тріску в гірчичній підливі, а пополудні знов брала в руки консервного ножа: заливний вугор, оселедці мариновані, оселедці смажені, а коли Мацерат не хотів смажити чи варити рибу ще й на вечерю, вона не заводила зайвих балачок, не влаштовувала сварки, а мовчки підводилася з-за столу й поверталася з крамниці зі шматком вудженого вугра, після чого в нас пропадав будь-який апетит, бо вона ножем зішкрібала з вугра весь жир — зверху і зсередини, та й узагалі їла тепер рибу лише ножем. За день матуся по кілька разів блювала. Стривожений Мацерат безпорадно питав:

— Ти часом не при надії, га?

— Не мели дурниць! — відповідала матуся, якщо взагалі відповідала, а коли якось у неділю на обід у нас подали відвареного вугра з молодою, потрушеною зеленню картоплею, що плавала в дешевенькому розтопленому маслі, бабця Коляйчек ляснула долонею по столу між тарілками й заявила:

— Ну, Аґнес, а тепер кажи вже нарешті, що це з тобою коїться! Чого це ти так жереш рибу, коли вона тобі з душі верне, і все мовчанку справляєш, і сидиш, мов казна й що!

Матуся тільки похитала головою, картоплю відгорнула вбік, вугра вмочила в розтоплене масло й незворушно жувала далі, так ніби мала доїсти все хоч умри. Ян Бронський мовчав. Коли одного разу я застав обох на канапі, вони хоч і тримались, як завжди, за руки, й одяг на обох був зібганий, проте мене вразили заплакані Янові очі й матусина байдужість, яка, однак, раптом змінилася на цілковиту свою протилежність. Матуся хутко підвелася, схопила мене, підняла, притисла до себе, на мить відкривши переді мною безодню, заповнити яку не могло ніщо, навіть гори смаженої, вареної, маринованої й вудженої риби.

А за кілька днів я побачив, як на кухні матуся не просто накинулася на оті свої вже звичні кляті сардини — вона позливала олію з численних старих бляшанок, які не викидала, до невеличкої сковороди для підлив, підігріла на газовій плиті ту мішанину й почала пити. Я так і застиг на порозі кухні, і мої руки з паличками спорснули з барабана.

Ще того самого вечора матусю довелося відвезти до міської лікарні. Мацерат, чекаючи на машину невідкладної допомоги, плакав і примовляв:

— Але чому ж ти не хочеш дитини? Хіба не однаково, від кого вона? Чи все це через оту безглузду конячу голову? Ох, і чого тільки нас туди занесло? Та забудь про це, Аґнес! Я ж бо не вмисне.

Приїхала машина, матусю винесли, перед будинком позбігалися старе й мале, матусю повезли, а згодом ми довідатися, що вона не забула ні про мол, ні про конячу голову, що спогади про того коня — байдуже, як його звали, Франц чи Ганс, — вона забрала з собою. Її органи до болю виразно пам'ятали про ту прогулянку в Страсну п'ятницю й від страху опинитися на такій прогулянці ще раз довели бідолашну матусю, яка поділяла думку своїх органів, до смерти.

Доктор Голац щось казав про жовтяницю та інтоксикацію від риби. Але в лікарні з'ясували, що матуся вагітна на третьому місяці, її поклали в окрему палату, і ми, кому дозволяли до неї приходити, чотири дні бачили там її змучене судомами, сповнене відрази обличчя, яке іноді всміхалося до мене крізь ту відразу.

Матуся намагалася хоч трохи утішити своїх рідних, як тепер я у дні відвідин намагаюся здаватися своїм друзям щасливою людиною, проте її раз у раз тягло блювати, і їй не сила було стримати позивів, які стрясали все її тіло, і воно повільно згасало, не в змозі виштовхнути з себе більш нічого, крім — уже насамкінець, на четвертий день того стражденного вмирання — коротенького зітхання, що його має виштовхнути з себе кожне, щоб одержати посвідку про смерть.

І ми всі також з полегкістю зітхнули, коли в матусі вже не лишилося причин блювати й позиви вже не спотворювали її вроду. Щойно вона, обмита, вляглася в савані, на нас знову поглянуло її рідне, округле, наївно-лукаве обличчя. Старша сестра-жалібниця закрила матусі очі, бо Мацерат і Ян Бронський плакали й через сльози нічого не бачили.

Я плакати не міг, бо плакали всі — чоловіки й бабця, Гедвіґ Бронська й Стефан, якому ось-ось мало сповнитися чотирнадцять. До того ж мене смерть матусі не дуже й вразила. Хіба ж Оскарові, який щочетверга їздив з нею до Старого міста, а щосуботи ходив до церкви Серця Ісусового, не здавалося, що вона ось уже багато років натужно шукає можливосте розірвати трикутник взаємин так, щоб Мацератові, якого вона, мабуть, ненавиділа, дісталася в спадок провина за її смерть, а Ян Бронський, її Ян, міг і далі служити на Польській пошті з думкою на кшталт: «Вона померла задля мене, вона не хотіла стояти мені на заваді, вона принесла себе в жертву».

Коли треба було подбати про спокійне кубельце для свого кохання, обоє — і матуся, і Ян — виявляли й найтонші хитрощі, й воднораз схильність до романтики: якщо схотіти, в них можна вбачати Ромео і Джульєтту чи й отих двох королівських дітей з давньої народної пісеньки, що нібито ніяк не могли знайти одне одного, бо надто глибока була вода. Поки священик проказував молитви над матусею, що таки встигла прийняти святе причастя й тепер лежала, холодна й до всього байдужа, я знайшов час і бажання в собі поспостерігати за сестрами-жалібницями, які сповідували переважно протестантську віру. Вони згортали руки не так, як католики, а «Отче наш» проказували, на мою думку, з більшою впевненістю в собі, хоч і з окремими відхиленнями від оригінального католицького тексту, і не хрестились, як те робили, приміром, бабця Коляйчек, усі Бронські, та й сам я. Мій батько Мацерат — принагідно назву його так, хоч я й не певен, що народився саме від нього, — отож він, протестант, відрізнявся, коли моливсь, від решти протестантів, бо не зціплював руки на грудях, а зціплював пальці внизу, десь біля ширіньки, немовби перекидаючись від однієї віри до іншої, і своєї молитви вочевидь соромився. Бабця стояла навколішках поруч зі своїм братом Вінцентом біля смертного одра, гучно й ревно молилася по-капгубському, тоді як Вінцент тільки ворушив губами — либонь, по-польському, — зате якомога дужче витріщав очі на все це священнодійство. У мене свербіли руки вдарити в барабан. Зрештою, це саме моїй бідолашній матусі я завдячував стількома отими біло-червоними бляшанками. То саме вона, всупереч волі Мацерата, поклала мені до колиски свою материнську обіцянку подарувати барабана, до того ж її врода час від часу, надто коли матуся була ще струнка і їй не доводилося бігати на гімнастику, давала наснагу моєму барабанові. Скінчилося тим, що я вже не зміг себе стримувати, і в кімнаті, де померла матуся, ще раз утілив на своїй бляшанці ідеальний образ її сіроокої вроди. Старша сестра-жалібниця негайно запротестувала, і я аж здивувався, що саме Мацерат поклав край її протесту, що він узагалі став на мій бік, прошепотівши:

— Не чіпайте його, сестро, вони ж бо так любили одне одного.

Матуся вміла бути дуже веселою. Матуся вміла бути дуже делікатною. Матуся вміла швидко забувати. Одначе вона мала добру пам'ять. Матуся вихлюпнула разом з водою й мене, а проте зосталася зі мною в тійтаки ванні. Часом я втрачав матусю, але той, хто її шукав, ходив поруч з нею. Коли від мого співу лускали шибки, матуся бралася за замазку. Іноді вона не мала рації, але стояла на своєму, хоч довкола було достатньо стільців, щоб сісти. Навіть коли в матусі були застебнуті всі гудзики, вона лишалася для мене відкритою. Матуся боялася протягів, однак часто здіймала бурю. Вона жила витратами й не любила сплачувати боргів. Я був сорочкою горішньої карти в її колоді. Коли матуся заходила з чирви, вона щоразу вигравала.

Коли матуся померла, червоні язички полум'я на обичайці мого барабана трохи зблякли, зате білий лак став іще білішим і таким сліпучим, що навіть Оскар інколи мимоволі примружував очі.

Поховали мою бідолашну матусю не в Заспе, як вона того іноді вголос бажала, а на невеличкому тихому кладовищі в Брентау. Там-таки лежав і її вітчим, порохняр Греґор Коляйчек, який у сімнадцятому помер від грипу. Похоронна процесія, як і годиться, коли люди проводжають в останню путь улюблену господиню бакалійної крамниці, виявилася досить чималою, в ній можна було побачити обличчя не лише постійних покупців, а й посередників від усіляких торговельних фірм і навіть представників від конкурентів, як, скажімо, бакалійник Вайнрайх та пані Пробст із продовольчої крамниці на Герташтрасе. До каплички на кладовищі в Брентау весь той тлум навіть не вліз. Пахло квітами й чорними костюмами, просяклими нафталіном. У відкритій труні моя бідолашна матуся мала жовте, змучене обличчя. Під час тієї тривалої церемонії я не міг позбутися враження, що в неї ось-ось скинеться голова, і вона знову виблює, всередині в ній ще лишилося щось таке, що прагне вихопитись назовні, — не тільки тримісячний зародок, що, як і я, не знає, котрому з батьків завдячувати життям, не тільки він прагне вийти на волю і, як і Оскар, зажадати, щоб йому подарували барабана, ні — там є ще риба, і, звісно ж, не сардини в олії, про камбалу вже й казати не хочу, я маю на увазі шматочок вугра, кілька зеленувато-білих волокон вутрятини, вугра від морського бою в Скаґераку, вугра з молу в Нойфарвасері, вугра від Страсної п'ятниці, вугра, що виповз із конячої голови чи, може, навіть з її батька Йозефа Коляйчека, який потрапив під пліт і дістався вуграм, вугра від твого вугра, бо вугор — він на вугра й обертається...

Але матуся не виблювала. Вона лишила вугра в собі, взяла його з собою, в землю, щоб нарешті мати спокій.

Коли чоловіки зняли з труни віко, щоб накрити обличчя моєї бідолашної матусі, сповнене рішучости й водночас відрази, Ана Коляйчек ухопила чоловіків за руки, а тоді, топчучи квіти біля труни, кинулася на доччине тіло, й ридала, і рвала дорогий білий саван, і надривно кричала по-кашубському.

Згодом багато хто казав, нібито бабця проклинала Мацерата, якого вважали моїм батьком, і називала його вбивцею своєї доньки. Згадувала вона, мовляв, і про те, як я впав зі сходів у підвалі. Вона підхопила матусину вигадку й не давала Мацератові забути про його немовбито провину в моїй немовбито лихій долі. Бабця раз у раз звинувачувала Мацерата й потому, хоч той, попри всі політичні переміни, по суті, згнітивши серце, шанував її, а у війну помагав і цукром, і штучним медом, і кавою та гасом.

Городник Ґреф і Ян Бронський, що плакав тоненьким голосом, мов жінка, відвели мою бабцю вбік. Чоловіки нарешті змогли закрити віко й прибрати того виразу обличчя, який вони прибирають щоразу, коли збираються взяти труну на плечі. Там, на напівсільському кладовищі в Брентау, де було двоє піль — по одному з кожного боку в'язової алеї, де стояла капличка, що скидалася скорше на саморобну іграшку для різдвяної вистави з Ісусиком у яслах, де був колодязь із журавлем і не вгавав пташиний гамір, — там, на чистенько виробленій граблями кладовищенській алеї я, ступаючи вслід за Мацератом на чолі жалобної процесії, вперше замилувався формою труни. Згодом мені ще не раз траплялася нагода ковзнути поглядом по чорному, з бурим відтінком дереву, яке відбуває людині останню службу. Матусина труна була чорна. Від узголів'я до ніг вона звужувалася навдивовиж гармонійно. Чи є на цьому світі ще одна форма, яка б так само вдало відповідала пропорціям людського тіла?

От якби отак само звужувалися до ніг і ліжка! І щоб усі наші й звичні, й випадкові ложа також звужувалися до ніг! Бо, хоч би як ми розкарячувались, нашим ногам однаково дістається лише вузенька смужка, яка, починаючи від тієї ширини, яку вимагають для себе голова, плечі й тулуб, до ніг робиться чимдалі вужчою й вужчою.

Мацерат ішов одразу за труною. Циліндра він ніс у руках і, хоч як гірко тужив, з кожним своїм повільним кроком намагався випростувати коліно. Щоразу, коли я зводив ззаду на нього погляд, мені ставало шкода його: оця випнута потилиця, оті дві грубі, як рука, жили, що витикалися з-під комірця й ховалися під чубом...

Чому мене взяла за руку матінка Тручинська, а не Гретхен Шефлєр або не Гедвіґ Бронська? Матінка Тручинська мешкала на третьому поверсі в нашому будинку, а імені вона, певно, не мала, бо всі тільки так її й називали: матінка Тручинська.

Біля труни — його велебність Вінке зі служкою і з ладаном. Мій погляд ковзнув із Мацератової голови на вздовж і впоперек покраяні зморшками потилиці чоловіків, що несли труну. Довелося притлумити в собі несамовите бажання: Оскарові забаглося вискочити на труну. Йому замандюрилося сісти на самому верху й забарабанити. Тільки ж Оскар хотів вибивати своїми паличками не на бляшанці, а на вікові. Коли вони, похитуючись, нестимуть труну, Оскар хотів сидіти на ній верхи. Коли всі ті, що ступають позад нього, вслід за його велебністю проказуватимуть слова молитви, Оскар хотів задавати їм ритм. Коли біля ями труну поставлять на дошки й линви, Оскар хотів і далі сидіти верхи на ній. Коли триватиме проповідь, дзеленькатимуть дзвоники, куритиметься ладан і бризкатимуть свяченою водою, він хотів вистукувати свою латину на дерев'яному віку й дочекатися, доки його опустять на линвах разом із труною в могилу. Оскар хотів туди вкупі з матусею й зародком. Він хотів бути внизу, а ті, що лишаться вгорі, нехай набирають повні жмені землі й кидають її вниз; Оскар не хотів вилазити з ями, він хотів сидіти на вужчому кінці труни й барабанити, барабанити навіть під землею, якщо там узагалі можна барабанити, — доти, доки палички випадуть йому з рук, дерево — з-під паличок, поки матуся задля нього... поки він задля неї... поки всі, одне задля одного обернуться на тлін, поки плоть дістанеться землі і її мешканцям; навіть кісточками пальців Оскар залюбки барабанив би для ніжних хрящиків зародка — якби ж тільки можна було, якби ж тільки йому дозволили.

Але на вікові ніхто не сидів. Необтяжена труна погойдувалася попід в'язами та плакучими вербами на кладовищі в Брентау. Пістряві паламареві кури видзьобували серед могил черв'яків — сіяти не сіяли, а врожай збирали. Потім під березами. Я — позаду Мацерата, за руку з матінкою Тручинською, відразу за мною — моя бабця, її вели Ґреф і Ян; Вінцент Бронський попідручки з Гедвіґ, мала Марґа за руку зі Стефаном — перед Шефлєрами. Годинникар Лаубшад, старий добродій Гайландт, трубач Майн — щоправда, без своєї бляшанки й навіть досить тверезий.

Аж коли все завершилось і люди почали висловлювати співчуття, я вгледів Сиґізмунда Маркуса. Чорний і знічений, він приєднався до тих, хто подавав руку Мацератові, мені, бабці та Бронським і мав бажання щось пробурмотіти. Спершу я навіть не збагнув, чого від Маркуса зажадав Александер Шефлєр. Вони були ледве знайомі, якщо взагалі знали один одного. Зрештою до торговця іграшками підійшов і музикант Майн. Вони стояли за невисоким живоплотом із того зеленого зілля, яке, коли його розім'яти в пальцях, залишає сліди й гірке на смак. Пані Катер з донькою Зузі, що підросла надто швидко й стояла, затулившись носовою хустиною й шкірячи зуби, саме висловлювали Мацератові співчуття і не могли обійтися без того, щоб не погладити мене по голові. Голоси за живоплотом стали гучнішими, але зрозуміти їх було важко. Трубач Майн тицяв пальцем Маркусові в його чорний костюм, підштовхуючи його так перед собою, а тоді схопив крамаря попідруки ліворуч, Шефлєр — праворуч, і обидва, пильнуючи, щоб Маркус, який тепер задкував, не перечепився через якусь могилу, вивели його на центральну алею й показали, де ворота. Той, схоже, подякував за підказку й рушив до виходу, навіть циліндра надів і вже не озирався, хоч Майн і пекар дивилися йому вслід.

Ні Мацерат, ні матінка Тручинська не помітили, як я чкурнув і від них, і від тих, хто підходив висловити співчуття. Вдавши, буцімто йому приспічило, Оскар спершу позадкував повз гробокопа з його помічником, а відтак кинувся бігти, не шкодуючи плюща під ногами, дістався до в'язів і наздогнав Сиґізмунда Маркуса ще перед воротами.

— Оскарчику?! — здивувався Маркус. — Скажи на ласку, чого вони від Маркуса хочуть? Що він такого зробив, чим таке заслужив?

Я не знав, що зробив Маркус, я взяв його за спітнілу долоню, провів у розчахнуті куті ворота, і ми обидва, хоронитель моїх барабанів і я, барабанщик, можливо — його барабанщик, побачили перед собою Пришелепка Лео, що, як і ми, вірив у рай.

Маркус цього чоловіка знав, бо Пришелепка в місті знали всі. Я про нього чув, розповідали, що коли Лео ще вчився в семінарії, всі оті святі таїнства, конфесії, небеса, пекло, життя і смерть — весь світ одного сонячного дня довів сіромаху до такого божевілля, що його уявлення про цей світ стало хоч і божевільним, зате цілком завершеним.

Пришелепко Лео промишляв тим, що після кожного похорону — а він знав про всі панахиди — очікував жалобну процесію в чорному, лиснючому бахматому костюмі й білих рукавичках. Ми з Маркусом зметикували, що до цих кутих кладовищенських воріт Лео привів, сказати б, професійний обов'язок, і тепер він стояв, закотивши світлі водяві очі й ненастанно пускаючи слину назустріч процесії, а його білі рукавички були самим втіленням співчуття.

Середина травня, безхмарний сонячний день. На живоплотах і деревах повсідалися пташки. Кудахкають кури, символізуючи своїми яйцями і тим, що в них, безсмертя. У повітрі дзижчить і гуде. На свіжій зелені — жодної пилинки. Пришелепко Лео, тримаючи свого пошарпаного циліндра лівою рукою в рукавичці, легко, ніби пританцьовуючи, бо справді був не без іскри Божої, ступив назустріч нам із Маркусом, простяг розчепірену п'ятірню в просяклій пліснявою рукавичці й, мовби похитуючись од вітру, хоч на деревах не ворушився жодний листочок, СПИНИВСЯ перед нами — голова схилена набік, щось собі мурмоче, з рота звисає цівка слини, — поки Маркус, спершу вагаючись, потім рішуче поклав свою голу долоню в його чіпку рукавичку.

— Який гарний день! Тепер вона вже там, де все таке дешеве... А хіба ви не бачили Господа? Habemus ad Dominum. Щойно пройшов повз нас, поспішав. Амінь.

Ми й собі сказали «амінь», Маркус погодився з Лео, що день справді-таки гарний, і збрехав, що також бачив Господа.

За спиною в себе ми почули гомін: то від могили поверталися ті, що поприходили на похорон. Маркус вивільнив свою долоню з рукавички Лео, встиг іще тицьнути йому чайові, кинув на мене свій, Маркусів, погляд і заквапився, мов зацькований, до таксі, що чекало на нього перед брентауською поштою.

Я ще дивився вслід хмарці куряви, за якою сховався, від'їжджаючи, Маркус, коли матінка Тручинська вже знов схопила мене за руку. Вони надходили гуртами й гурточками. Пришелепко Лео висловлював усім своє співчуття, звернув увагу жалобного товариства на те, який гарний видався день, у кожного цікавився, чи бачив він або вона Господа, й у відповідь, як завжди, одержував більші чи менші чайові або й узагалі нічого не одержував. Мацерат з Яном Бронським заплатили носіям, гробокопам, служці і його велебності Вінке, який, збентежено зітхнувши, дав Пришелепкові Лео поцілувати свою руку, а тоді почав тою цілованою рукою посилати благословення жалобному товариству, що вже розходилось.

А ми — моя бабця, її брат Вінцент, Бронські з дітьми, Ґреф без дружини, а також Гретхен Шефлєр — посідали на дві підводи, застелені простою рядниною. Нас повезли до Бісау-Аббау на поминки — повз шинок «Золотий кухоль», лісом, а тоді через польський кордон, що був зовсім близько.

Садиба Вінцента Бронського стояла в ярку. Перед дворищем росли тополі — щоб у будівлі не вдарила блискавка. Браму до клуні скинули із завіс, поклали на дерев'яні козли й застелили скатерками. Із сусідніх дворів надійшли ще люди. Їли довгенько. Той наш стіл стояв на вході до клуні. Ґретхен Шефлєр тримала мене на колінах. Їжа була спершу жирна, потім солодка, тоді знов жирна, самогонка з картоплі, пиво, гуска й порося, пиріжки з ковбасою, гарбуз маринований з оцтом і цукром, пудинг із фруктами й сметаною, надвечір у відчинену клуню почав завівати вітерець, шаруділи миші, а також діти Бронських, що вкупі з сусідською малишнею зайняли двір.

Засвітили гасові лампи, на столі з'явилися карти. Самогонку не прибирали. Стояв і яєчний лікер, саморобний. Від нього всі розвеселилися. А Ґреф, який не пив, почав співати. Завели пісню й кашуби, а Мацерат почав роздавати карти. Другим був Ян, третім — десятник із цегельні. Аж тепер я завважив, що нема моєї бідолашної матусі. Грали до пізньої ночи, проте жодному з чоловіків так і не пощастило виграти з чирвою без позички. А коли Ян Бронський ні з сього ні з того програв чирву без чотирьох валетів, я почув, як він стиха мовив до Мацерата:

— Аґнес цю партію запевне виграла б.

Я сповз із колін Гретхен і знайшов у дворі бабцю та її брата Вінцента. Обоє сиділи на дишлі від воза. Вінцент півголосом щось промовляв по-польському до зірок. Плакати бабці вже не сила було, але під свої спідниці вона мене пустила.

А хто візьме мене під спідниці тепер? Хто сховає мене від світла дня і світла від лампи? Хто подарує мені запах того розтопленого, ледь пригірклого жовтуватого масла, яке бабця збирала, зберігала, носила під спідницями, яким принагідно частувати мене, щоб той харч пішов мені на пожиток, щоб припав мені до смаку?

Я заснув під чотирма спідницями, зовсім неподалік від витоків моєї бідолашної матусі, і мені було там так само тихо, хоч і не так бездиханно, як і їй у дерев'яній труні, що звужувалася до ніг.