Бляшаний барабан

Марія

Поки історія на повен голос звістила світові про важливі події і, мов добре змащений повіз, котилася, пливла й летіла європейськими просторами, завойовуючи наземні, водні й повітряні шляхи, справи мої — а вони зводилися до того, що я раз у раз просто розбарабанював ущент лаковані дитячі барабани, — йшли так собі, поганенько, можна сказати, геть не йшли. Поки багато хто марнотратно розкидав на всі боки дороге залізо, ще одна моя бляшанка пускалася духу. Щоправда, в поштамті Оскарові пощастило врятувати новенького, майже не подряпаного інструмента і цим надати обороні Польської пошти бодай якогось сенсу; але що означав для мене, кому в кращі часи потрібно було якихось місяців зо два, не більше, щоб обернути бляху на брухт, одне слово, що означав для Оскара бляшаний барабан пана Начальника-молодшого?

Відразу по тому, як мене виписали з Міської лікарні, я, оплакуючи втрату моїх сестер-жалібниць, заходився вперто працювати, вибиваючи дріб, і вибивати дріб, працюючи. Той дощовий день на кладовищі в Заспе аж ніяк не змусив мене занедбати моє ремесло, радше навпаки, Оскар подвоїв зусилля й робив усе, щоб домогтися лише одного; знищити останнього свідка своєї ганьби перед ополченцями — барабана.

Але той тримався стійко, він давав мені відкоша й, коли я бив по ньому, відповідав звинуваченнями. Під час наших бійок, які мали на меті лише одне: стерти з пам'яти певний, чітко обмежений у часі відтинок мого минулого, мені, на диво, знов і знов спадав на думку Віктор Велюн, поштар, що розносив грошові перекази, хоча хто-хто, а він, чоловік короткокозорий, навряд чи зміг би давати проти мене свідчення. Одначе хіба ж не йому, короткозорому, пощастило втекти? І чи не означає це, що короткозорі бачать краще і що Велюн, якого я зазвичай називаю нещасним Віктором, добачив тоді у моїх рухах чорно-білі тіні, розгадав мій учинок Юди, а тоді втік, прихопивши з собою Оскарову таємницю й ганьбу і понісши їх у світ?

Аж у середині грудня звинувачення отого лакованого, розмальованого червоними омахами сумління, що висіло на мені, втратили колишню свою переконливість. Лак узявся волосинками тріщин і почав відлущуватися, бляха жолобилась, робилася тоненькою й уже проривалася, хоч до прозорости ще й не стерлась. Як і завжди, коли щось зазнає страждань і наближається до свого кінця, свідкові цих страждань хочеться їх припинити і якомога пришвидшити той кінець. В останні тижні перед Різдвом Оскар дуже поспішав, він працював так, що Мацерат і сусіди аж за голову брались; Оскарові кортіло до Святвечора поквитатися зі своїм обвинувачем, бо на Святвечір я сподівався одержати новеньку, нічим не обтяжену бляшанку.

І я таки встиг. За день до двадцять четвертого грудня мені пощастило скинути з шиї, а заодно і з душі оте пом'яте, іржаве чортибатьказна-що, яке без угаву деренчало й нагадувало автомашину після аварії; тепер і для мене, як я сподівався, оборону Польської пошти було остаточно зламано.

Ще жодній людині в світі — якщо тільки ви ладні бачити в мені людину — не доводилося зазнавати на Різдво такого гіркого розчарування, як тоді Оскарові: під ялинкою на нього й справді чекали різдвяні подарунки, і там було все — все, крім бляшаного барабана.

Лежала там коробка з кубиками, яку я так ніколи й не відкрив. Лебідь-гойдалка мав бути подарунком особливим і обернути мене на Лоенґріна. Мабуть, щоб допекти мені до живого, на столик для подарунків хтось поклав три чи чотири книжечки з картинками. Ще сяк-так скористатися можна було, на мою думку, хіба що рукавичками, черевиками на шнурках та червоним светриком, якого сплела Гретхен Шефлєр. Оскар розгублено позирав то на коробку з кубиками, то на лебедя, затримував погляд на кумедних, як здавалося авторам тих книжечок з картинками, ведмежатах, що тримали в лапах усілякі музичні інструменти. Там одне з тих чарівливо-лукавих бісенят навіть хизувалося барабаном, ще й удавало, буцімто вміє барабанити, буцімто ось зараз ударить дріб, буцімто вже й палички піднесло. А я мав лебедя, але не мав барабана, я мав, либонь, цілу тисячу, чи й більше, кубиків, але не мав жоднісінького барабана, я мав рукавички на той випадок, коли взимку настануть дуже холодні ночі, але ті рукавички не тримали нічого такого кругленького, гладенького, бляшаненького, покритого прохолодною кірочкою лаку, — не тримали нічого такого, що зимової ночі я міг би взяти з собою надвір, щоб і мороз почув щось біленьке!

Оскар тоді подумав: «А бляшанку Мацерат, видно, поки що десь сховав. Або на ній сидить Гретхен Шефлєр. Припхалася зі своїм пекарем жерти нашу різдвяну гуску! Спершу вони хочуть помилуватись, як я гратимуся лебедем, кубиками та книжками з картинками, а вже тоді віддадуть мені отой справжній скарб». Отож я пішов на поступки, гортав, мов дурень, книжечки, виліз на лебедя і з глибокою огидою прогойдався на ньому добрих півгодини, не менше. Потім, хоч у помешканні в нас було тепло, як у вусі, я дав приміряти на себе светра, а Гретхен Шефлєр допомогла мені стромити ноги в черевики на шнурках. Тим часом надійшли Ґрефи, бо гуска була розрахована на шістьох, а після того, як вони зжерли начинену сушняком гуску, що її так майстерно засмажив Мацерат, уже за десертом — мірабель і груші — Оскар розпачливо взяв ще одну книжечку з картинками, яку Ґреф поклав мені до решти чотирьох; після супу, гуски, червоної капусти, вареної картоплі, мірабелі та груш, коли всі ми, розімлівши від кахельної груби — а груба в нас була ще та! — заспівали різдвяної пісні (Оскар підмутикував також), а тоді ще один стовпчик із «Радуйся» і «Ялинонько, ялинонько, які ж зелені твої вітоньки, дзень-дзень, дзінь-дзінь, і так щороку — дзень-дзень, дзінь-дзінь», я хотів уже (тим часом надворі забемкали дзвони) нарешті одержати свого барабана (п'яний духовий оркестр, у якому колись грав і музикант Майн, трубив так, що з віконних карнизів падали бурульки)... Але ж я хотів його одержати, а вони не віддавали, просто не показували, і край, Оскар: «Так!», а вони всі: «Ні!», і тоді я закричав, я давно вже так не кричав, одначе тепер, після тривалої перерви, я знов нагострив свій голос, зробивши з нього гострого інструмента, здатного різати скло, тільки нищив ним тепер не вази й не пивні кухлі чи електричні лампочки, не розітнув я й жодної вітрини, не осліпив жодних окулярів, ні, мій голос повстав скоріше проти всіх отих кульок, дзвіночків, крихких пузирів із сріблястого скла, ялинкових вершків, одне слово, проти прикрас, що виблискували на зеленому вітті, створюючи святковий настрій — дзінь-дзінь, дзень-дзень, і іграшки почали розсипатися на скалки, а з гілочок, хоч це було вже й зовсім зайве, посипалася глиця — хоч лопатою горни. А ось свічки горіли собі далі — тихо й свято. Проте бляшаного барабана Оскар не одержав.

А Мацерат так нічого й не втямив. Не знаю, чи то він надумав у такий спосіб мене виховувати, чи то просто не здагадався, що має постачати мені барабани — коли треба й скільки треба. Все вказувало на те, що наближається катастрофа. І тільки завдяки тій обставині, що одночасно із загрозою, яка нависла над моїм життям, уже ставав очевидним і чимдалі більший хаос у нашій бакалійній крамниці, мені, а заразом і крамниці було своєчасно послано — принаймні так це зазвичай сприймають у лиху годину — порятунок.

Позаяк Оскар і зростом не вдався, і бажання не мав стояти за прилавком, продаючи хрустики, маргарин та штучний мед, Мацерат, якого я задля зручности знов називатиму батьком, узяв собі в крамницю на поміч Марію Тручинську, молодшу сестру мого бідолашного товариша Герберта.

Марію не тільки так звали, вона й була Марія. Вже не кажу про те, що за кілька тижнів вона не лише повернула нашій крамниці добру репутацію, не лише повела справу хоч і по-дружньому, але досить суворо — і з цим Мацерат залюбки погодився, — Марія виявила й неабияку кмітливість, оцінюючи моє становище.

Ще до того, як Марія стала за прилавок, вона замість барабана не раз пропонувала мені, хто з горою брухту на пузі докірливо тюпав сходами — понад сотня східців угору, понад сотня вниз, — узяти старого прального тазика. Але заміни Оскар не хотів. Барабанити по дну тазика він уперто відмовлявся. Та скоро лиш Марія оговталася в крамниці, вона, всупереч волі Мацерата, зробила так, що з моїми бажаннями почали рахуватися. Щоправда, ходити з нею до крамниць, де продавалися іграшки, Оскар нізащо не погоджувався. Вигляд тих строкато-переповнених полиць запевне навіяв би мені болючі спогади про розтрощену крамницю Сиґізмунда Маркуса. Марія, лагідна й поступлива, лишала мене чекати надворі чи й узагалі вирушала до крамниць сама й приносила мені що чотири чи п'ять тижнів — залежно від потреби — новеньку бляшанку, а в останні воєнні роки, коли вже навіть барабани стали великою рідкістю і їх почали розподіляти на карточки, Марії доводилося підсовувати продавцям цукор або піввосьмушки кави в зернах, щоб із-під прилавка, сказати б, по-свійському, дістати мені барабана. І все це вона робила без зайвих зітхань, не похитуючи скрушно головою, не закочуючи під лоба очі, а скорше якось зосереджено й поважно, так само природно, як одягала на мене свіжовипрані, ретельно заштопані штанці, панчохи й курточку. І хоч у наступні роки наші з Марією взаємини постійно зазнавали змін і ще й тепер з'ясовані не до кінця, манера, з якою вона щоразу передає мені нового барабана, лишилася та сама, хай навіть ціни на дитячі бляшані барабани нині багато вищі, ніж були в сороковому році.

Тепер Марія передплачує якийсь журнал мод. Од відвідин до відвідин вона стає щораз елегантнішою. А тоді?

Чи вродлива була Марія? Кругленьке, свіжовмите личко, прохолодний, однак не дуже холодний погляд сірих, трохи витрішкуватих очей з короткими, але пухнастими віями під густими темними бровами, що зійшлися на переніссі. Завдяки виразно окресленим вилицям, шкіра на яких у морозяну погоду напиналася, ставала синюватою й болісно лускалась, обличчя її нагадувало рівненьку, заспокійливу площину, і цього вигляду не порушував навіть невеличкий ніс, який не можна було назвати ні негарним, ні тим більше смішним, — він був радше тендітний, хоч і чітко вирізьблений. Чоло Марія мала округле, невисоке, і на ньому над зарослим переніссям ще замолоду пролягли поздовжні борозенки. Каштанові, трохи закучерявлені коси, що й нині блищать, немовби вологі стовбури дерев, округло починалися від скронь і гладенько обвивали невеличку, похватну голівку майже без потилиці — достоту, як у матінки Тручинської. Коли Марія вдягла білого халата й стала за прилавок у нашій крамниці, волосся в неї ще було заплетене в дві коси, що спадали вниз за цупкими, здоровими на вигляд вухами, які швидко наливалися кров'ю і мочки яких, на жаль, не висіли вільно, а навпрямець переходили в щоку над спідньою щелепою; щоправда, в тому місці залягала досить приваблива борозенка, проте це наводило на думку про певну дегенеративність і давало привід робити деякі висновки щодо її вдачі. Згодом Мацерат підбив дівчину зробити перманент, і вуха в неї сховалися. Тепер Марія з-під модної короткої зачіски на своїй кучерявій голові виставляє напоказ лише прирослі мочки, але цю невеличку ваду затуляють великі кліпси, досить-таки позбавлені смаку.

Так само як Маріїну голівку разом із повними щоками, виразно окресленими вилицями, розгонисто прорізаними очима обабіч глибоко посадженого, майже непомітного носа можна було обхопити всю обома долонями, тіло її, на зріст швидше невисоке, ніж середнє, мало трохи широкуваті плечі, повні груди, що виростали просто з-під пахов, і, відповідно до її клубів, пишні сідниці, що їх несли, знову ж таки, надто худорляві, проте міцні ноги, між якими нижче від лобка виднівся просвіт.

На той час Марія була, мабуть, трішечки клишонога. Навіть руки, її завжди почервонілі руки, на відміну від цілком сформованої і пропорційної статури, видавалися мені якимись дитячими, а пальці — пухкенькими, наче сосиски. З цими своїми дитячими ручками вона не може нічого вдіяти й досі. А ось із її ступень, які мучилися спершу в незграбних простих черевиках, а трохи згодом — у по-старомодному елегантних, але завеликих черевичках бідолашної моєї матусі, помалу, незважаючи на шкідливе для них взуття з чужої ноги, зійшло дитяче почервоніння, вони стали вже не такі смішні й пристосувалися до сучасних моделей західнонімецького і навіть італійського виробництва.

Марія розмовляла небагато, зате любила співати, коли мила посуд чи фасувала цукор — по пів і по чверть кілограма — в блакитні мішечки. Вечорами, коли крамницю зачиняли й Мацерат сідав робити обрахунки, а також у неділю Марія, як знаходила вільні бодай півгодинки, брала губну гармоньку. Той інструмент дівчині подарував її брат Фріц, коли його забрали до армії й послали в Ґрос-Бошполь.

На тій гармоньці Марія вміла грати майже все. Похідні пісні, яких вона навчилася на вечорах Спілки німецьких дівчат, мелодії з оперет і шлягери, що їх чула по радіо чи від брата Фріца — на Великдень сорокового року той, бувши у відрядженні, на кілька днів заскочив до Данцига. Оскар пригадує, як Марія грала на гармоньці, прицмокуючи язиком, «Дощові краплини», а також по-своєму, не наслідуючи Зару Леандер, «Вітер мені пісню нашептав». Та за прилавком свою «пересмішницю» Марія ніколи не діставала. Навіть якщо в крамниці нікого не було, вона про музику забувала, а натомість по-дитячому округлими літерами й цифрами вималювала цінники й складала перелік товарів.

І хоч не важко було помітити, що голова в крамниці — саме вона, що саме вона повернула й закріпила за крамницею ту частину колишніх наших покупців, котрі по смерті моєї бідолашної матусі перейшли до конкурентів, Марія й далі ставилася до Мацерата з глибокою повагою, мало не з покорою, і його, хто ніколи не втрачав віри в себе, це навіть не бентежило.

«Зрештою, це я взяв дівчину в крамницю й чогось її навчив,»— щоразу заявляв Мацерат, коли городник Ґреф чи Гретхен Шефлєр пробували пустити йому шпильку. Отака проста була логіка в цього чоловіка, який переставав бути занудою, ба навіть виявляв чулість, а відтак заслуговував на увагу, власне, лише тоді, коли брався за свою улюблену справу — заходжувався щось варити чи смажити. Бо в одному Оскар мусив-таки віддати йому належне: його порібрина по-касельському з квашеною капустою, його свинячі нирки в гірчичній підливі, його панірований шніцель по-віденському, а насамперед його короп у сметані і з редькою варті були того, щоб подивитися на них, понюхати їх і посмакувати ними. І нехай навіть він міг не багато чого навчити Марію в торгівлі — адже дівчина, по-перше, мала вроджений комерційний хист до роздрібної торгівлі, а по-друге, сам Мацерат не дуже знався на тонкощах роботи за прилавком і тільки й умів, що закуповувати товари на оптовому ринку, — зате він все ж таки навчив її варити й тушкувати, бо вона, хоч два роки й пробула служницею в сім'ї одного чиновника з Шідліца, однак, прийшовши до нас, навіть води не вміла скип'ятити.

Невдовзі Мацарат уже влаштувався так, як за життя моєї бідолашної матусі: він був повновладний господар на кухні, з кожною недільною печенею підносився щораз вище й вище, годинами міг розкошувати, миючи посуд, мимохідь, завиграшки закуповував харчі, хоча робити це з кожним воєнним роком ставало чимдалі важче, замовляв товари й розраховувся з фірмами на оптовому ринку та з господарським управлінням, уміло листувався з податковим управлінням, що два тижні оформляв нашу вітрину — і навіть не можна сказати, що примітивно, скоріше навпаки, демонструючи неабияку винахідливість і смак, — з почуттям глибокої відповідальности виконував свої партійні дурниці — одне слово, позаяк за прилавком непохитно стояла Марія, з головою поринув у роботу.

Ви спитаєте: до чого я все це гну, навіщо так детально описую клуби, брови, мочки, руки й ноги молодої дівчини? Цілком поділяючи вашу думку, я разом з вами засуджую таку манеру змальовувати людей. Адже Оскар твердо переконаний у тому, що досі образ Марії йому вже пощастило подати у викривленому дзеркалі, коли взагалі не спотворити навік. А тому іще один, останній штрих, який, сподіваюся, кине світло на все: якщо не брати до уваги всіх отих безіменних сестер-жалібниць, то Марія була в Оскара першим коханням.

Я усвідомив це, коли одного чудового дня зробив те, що загалом робив не часто: я сам прислухався до свого барабана й не міг не завважити, як по-новому, щиросердо й воднораз обачливо розповідав Оскар бляшанці про своє палке почуття. Марія цей барабанний бій слухала залюбки. Але я не дуже любив, коли вона діставала оту свою губну рипавку й огидно наморщувала лоба, вважаючи, що неодмінно має мені підігравати. Одначе нерідко бувало й так, що вона, церуючи панчохи чи розфасовуючи цукор, раптом опускала руки, кидала на мене поміж барабанних паличок уважний, задумливий погляд — такої миті обличчя її було цілком спокійне — і, перше ніж церувати далі, якось так м’яко, напівсонно проводила долонею по моїй коротко обстриженій голові.

Загалом Оскар не міг терпіти, щоб до нього доторкалися, хай навіть отак лагідно й ніжно. Але Маріїну долоню в себе на голові він терпів і віддавався її погладжуванню такою мірою, що нерідко годинами, вже цілком свідомо вибивав на своїй бляшанці заохочувальні ритми, поки нарешті Маріїна рука відгукувалась на його поклик.

Дійшло до того, що Марія щовечора почала вкладати мене в ліжко. Вона роздягала мене, мила, допомагала вдягти піжамку, нагадувала мені, що перед сном треба ще раз спорожнити сечовий міхур, молилася зі мною, хоч сама була протестантка, проказува «Отче наш» і «Богородице, радуйся», а іноді навіть «Ісусе, задля тебе живу, Ісусе, задля тебе вмираю», й нарешті з лагідним виразом на обличчі, що навіював сон, вкривала мене.

Солодкі були ці останні хвилини перед тим, як Марія вимикала світло («Отче наш» та «Ісусе, задля тебе живу» я помалу, з ніжністю й натяком переробив на «Вітаю зіроньку свою морськую» та «Кохати Марію»), і все ж таки щовечірні приготування до сну почали мене гнітити, по суті, вони позбавляли мене самовладання, і я, хто загалом ніколи не втрачав свого обличчя, нерідко вже відчував на ньому зрадницький рум'янець, який буває в дівчат-підлітків та невпевнених у собі парубків. Так, Оскар визнає: щоразу, коли Марія своїми руками роздягала мене, ставила в цинкову балію і м'яким віхтиком, щіткою та милом змивала й стирала з мого тіла пил барабанного дня, одне слово, щоразу, коли я усвідомлював, що я, майже шістнадцятирічний, стою перед майже сімнадцятирічною дівчиною — стою голяка, так, що далі вже нікуди, — мене надовго заливав отой густий і палючий рум'янець.

Проте Марія, схоже, навіть не помічала, як змінюється колір мого обличчя. Може, вона гадала, що то мене так розігрів віхтик або щітка? Чи вона казала собі, що Оскар так червоніє через гігієнічні заходи? Чи була така сором'язлива й делікатна, що, розгадавши справжню причину мого вечірнього рум'янцю, вдавала, однак, нібито нічого не помічає?

Зі мною ще й досі нерідко буває так, що я раптово, на хвилин п'ять чи й надовше почервонію, а приховати цього хоч убий не можу. Точнісінько, як ото в мого діда, палія Коляйчека, що червонів, мов рак, тільки-но хтось зронить при ньому слово «сірники», так і в мене — всі щоки наливаються кров'ю, коли хто-небудь, навіть не конче знайомий, при мені згадає про малих дітей, котрих щовечора миють у ванні м'яким віхтиком або щіткою. У такі хвилини Оскар робиться схожим на індіанця, всі довкола гигикають, називають мене дивним, навіть химеристим, бо люди довкола не бачать нічого незвичайного в тому, що маленьким дітям намилюють тіло, відшкрібають леп і проводять м'якеньким віхтиком по найпотаємніших місцях.

Однак Марія, це дитя природи, при мені дозволяла собі, анітрохи не соромлячись, просто-таки ризиковані речі. Так, наприклад, збираючись мити підлогу в спальні й вітальні, вона щоразу скочувала на стегнах униз панчохи, які подарував Мацерат і які їй було шкода порвати. А якось у суботу, коли вже зачинили крамницю — Мацерат саме пішов у справах до свого партійного осередку, і ми з Марією лишились у вітальні самі — вона скинула з себе спідницю й блузку зі штучного шовку і, стоячи переді мною в благенькій, але чистенькій нижній спідниці, заходилася на столі відчищати бензином плями із спідниці та блузки.

Як же воно так сталося, що скоро лиш Марія поскидала верхній одяг, скоро лиш вивітрився бензин, від неї приємно, наївно-чарівливо пахнуло ваніллю? Може, вона тією пряністю натиралася? А може, є дешевенькі парфуми з ароматом ванілі? Чи то був її власний запах, мов ото, скажімо, в пані Катер, від якої несло нашатирем, чи мов ото, скажімо, в моєї бабці Коляйчек, в якої під спідницями пахло згірклим маслом? Оскарові завжди й у всьому хотілося дійти до самої суті, тож тепер він узявся за ваніль. Натиратися нею Марія не натиралася, ні. Просто вона так пахла. Атож, я ще й досі впевнений: Марія навіть не усвідомлювала, що їй властивий такий запах, адже коли в неділю у нас після телячої печені з м'ятою картоплею й цвітною капустою, политою розтопленим маслом, на столі тремтів ванільний пудинґ — тремтів через те, що я стусав ногою в ніжку стола, — Марія, що страшенно любила пудинґ із червоними ягодами й фруктовим соком, ванільного з'їдала лише окрайчик, та й то мало не з відразою, тоді як Оскар ще й тепер просто-таки закоханий у цей найпростіший і, мабуть, найбанальніший з усіх пудингів.

У липні сорокового, після того, як ми з екстрених повідомлень довідалися про поквапно-успішне завершення французького походу, на узбережжі Балтійського моря почався купальний сезон. Марїїн брат Фріц, тепер обер-єфрейтор, уже надсилав із Парижа перші листівки, а Мацерат із Марією вирішили, що Оскара треба возити на берег, — морське повітря, мовляв, піде йому на користь. В обідню перерву — а крамницю зачиняли з першої до третьої години — Марія мала везти мене на Брьозенський пляж, і якщо вона затримається там навіть до четвертої, казав Мацерат, то теж не біда, він, мовляв, іноді також любить постояти за прилавком, показати себе покупцям.

Оскарові купили синього купальника з нашитим якорем. А Марія свого вже мала — такого зеленого, з червоною облямівкою, його подарувала їй сестра Густа на конфірмацію. У пляжній сумці ще з матусиних часів знайшли пухнастого пляжного халата, який лишився також після матусі, а до нього — вже не потрібні відерце, совочок і всілякі формочки. Марія несла сумку. Барабана я ніс сам.

Оскар боявся проїздити трамваєм повз заспенське кладовище. Ще б пак, адже вигляд тієї загалом тихої, однак прикметної місцини міг украй зіпсувати йому й так не надто веселий пляжний настрій. Отож він мимоволі запитував себе: а як поведеться дух Яна Бронського, коли повз могилу в деренчливому вагоні проїде його по-літньому вдягнений згубник?

«Дев'ятка» стала. Кондуктор вигукнув:

— Зупинка «Заспе»!»

Я напружено вдивлявся повз Марію в бік Брьозена, звідки, поволі збільшуючись, підповзав зустрічний трамвай. Тільки б не відвести очей! Та й на що тут дивитися? Хирляві прибережні сосни, химерні іржаві огорожки, безладно перехняблені надгробки, написи на яких тепер читали хіба що миколайчики та дикий овес. Краще вже поглянути з відчиненого вікна вгору: он вони, пузаті «Юнкерси-52», гудуть; так можуть гудіти в безхмарному липневому небі лише тримоторні літаки та страшенно жирні мухи.

Теленькнув дзвоник, ми рушили, і зустрічний трамвай затулив нам вікна. Та щойно проїхав причіпний ваґон, мою голову немовби щось крутнуло. Я побачив усе занедбане кладовище, частину північного муру, оту його неприродно білу пляму, що, хоч лежала й у тіні, справляла вкрай гнітюче враження...

А потім те місце зникло з очей, ми під'їхали до Брьозена, і я знов перевів погляд на Марію. Вона заповнила собою легеньку, квітчасту літню сукню. Навколо її кругленької, тьмяно-лиснючої шиї, на добре підбитих зсередини жирком ключицях лежали рядочком одна побіля одної темно-червоні вишні дерев'яного намиста, всі однакові завбільшки й на вигляд такі перестиглі, що, здавалося, ось-ось почнуть лускатись. І все ж таки: це мені ввижалося чи я той запах відчував насправді? Оскар трохи нахилився, — атож, свій ванільний запах Марія таки взяла з собою на море, — глибоко вдихнув той п'янкий аромат і на мить здолав тлінь Яна Бронського. Плоть захисників Польської пошти ще не відстала від кісток, а оборона Польської пошти вже стала історією. А в носі Оскара — того Оскара, що вцілів, панували зовсім інші запахи, ніж, скажімо, ті, що ними віяло від його колись такого елегантного, а тепер присмирнілого гаданого батька.

У Брьозені Марія купила півкілограма вишень, взяла мене за руку — вона знала, що Оскар дозволяє робити це лише їй, — і повела обох нас через прибережний сосняк до купальні. Попри мої вже майже шістнадцять років — сторож у купальні нічого в цьому не тямив — мене пропустили до жіночого відділення. Поряд зі щитом товариства порятунку на водах на чорній дошці з інструкціями про те, як оживляти потопельників, та з недоладними, старомодними картинками стояло: «Температура води — 18°, повітря — 26°, вітер — східний, без опадів». На картинках усі потопельники були в смугастих купальниках, усі рятувальники — з вусами, а на поверхні підступної і небезпечної води плавали солом'яні капелюшки.

Босонога дівчина, що була в купальні за наглядачку, ступала попереду. Мов покаянна грішниця, вона підперезалася мотузком, на якому теліпався величезний ключ, що підходив до всіх кабінок. Дерев'яний настил. Уздовж настилу — поруччя. Під кожними дверима до кабінок — суха кокосова постілка. Нам дали кабінку номер п'ятдесят три. Дощані стіни в ній, сухі й теплі, мали той природний блакитно-білий колір, який я назвав би бляклим. Біля віконця — дзеркало, яке не вірило вже й саме собі.

Першим роздягатися мав Оскар. Я так і зробив, ставши обличчям до стіни, а допомогти мені дозволив украй неохоче. Потім Марія рішуче, з властивою їй практичністю повернула мене до себе, подала нового купальника і змусила, не звертаючи ні на що уваги, нацупити оту вовняну вдяганку, яка щільно обіпнула моє тіло. Застебнувши на мені бретельки, Марія одразу посадовила мене на дерев’яну лавку під задньою стіною в кабінці, тицьнула мені в руки барабана й палички і заходилася швидко, впевненими рухами роздягатись.

Спочатку я трохи побарабанив, полічив дірки від сучків у дошках на підлозі, а тоді кинув і лічити, й барабанити. Я ніяк не міг збагнути, чого це Марія, кумедно підібгавши губи, насвистує собі під ніс; роззуваючись, вона просвистіла двічі високо й двічі низько; стягуючи шкарпетки, свистіла, як розвізник пива; скинувши квітчасту сукню, почепила поверх неї, насвистуючи, нижню спідницю; дала спасти з себе ліфчику й, так і не дібравши мелодії, надсадно свистіла далі, стягуючи до колін трусики — власне, то були й не трусики, а спортивні труси; потім спустила їх аж до кісточок, вийшла із підкочених холош і лівою ногою відкинула їх у куток.

Марія аж налякала Оскара своїм трикутничком, зарослим кучериками. Ще відколи була жива його бідолашна матуся, він знав, що внизу жінки не зовсім голі, але ж для нього Марія була не жінка в тому розумінні, в якому його матуся бувала жінкою для якогось там Мацерата чи Яна Бронського.

І тоді я враз упізнав її. Гнів, сором, обурення, розчарування, а також почасти кумедна, почасти болісна поведінка мого поливальничка, що почав бубнявіти під купальником, змусили мене забути й про барабана, й про обидві палички — і все через оту нову паличку, що раптом почала виростати в мене.

Оскар підхопивсь і кинувся до Марії. Вона впіймала його в свої кучерики. Він пірнув у них обличчям. Кучерики проросли в нього між губами. Марія засміялася й хотіла була його відтрутити. Але я чимдалі несамовитіше вбирав її в себе, я натрапив на слід ванільних духмянощів. А Марія все сміялася й сміялася. Вона навіть не відштовхувала мене від своєї ванілі; схоже, це їй навіть подобалося, недарма ж її сміху не було кінця-краю. Аж коли ноги в мене почали ковзати й через це їй стало боляче — адже кучериків я не відпускав, а може, то вони не відпускали мене, — аж коли від тої ванілі на очах у мене виступили сльози, коли я відчув присмак уже не ванілі, а лисичок чи ще чогось такого пряного, але тільки не ванілі, коли той земляний дух, що його Марія приховувала під своєю ваніллю, прибив мені до лоба, ніби цвяхами, тлінь Яна Бронського й навік-віків отруїв мене присмаком скороминущости, аж тоді я її відпустив.

Оскар усе ковзав на пофарбованій у бляклий колір підлозі й не переставав плакати навіть тоді, коли Марія, вже знову сміючись, підняла його, взяла на руки, погладила й притисла до того самого намиста з темно-червоних дерев'яних вишень, яке тільки й лишила на собі з одягу.

Похитуючи головою, вона обібрала в мене на губах свої кучерики і зчудовано промовила:

— Ох ти ж малий баламуте! Лізеш, сам не знаєш куди, а тоді ще й плачеш.