Бляшаний барабан

Дезінфекційні засоби

Минулої ночі мене навідали гарячкові сни. Усе в них нагадувало ті дні, коли сюди приходять мої друзі. Сни розминались один з одним на порозі і йшли собі, розповівши мені про те, про що сни вважають за потрібне розповісти: про якісь безглузді історії, де все раз у раз повторюється, про монологи, що їх, на жаль, не можна пропустити повз вуха, бо їх виголошують досить настирливо, розмахуючи руками, мов погані актори. За сніданком я спробував переказати ті історії своєму санітарові Бруно, проте мені однаково не пощастило їх позбутися, тому що я все позабував. Ні, Оскар таки не має хисту дивитися сни.

Поки Бруно прибирав посуд після сніданку, я ніби ненароком поцікавився в нього:

— Бруно, любесенький мій, а який у мене, власне, зріст?

Бруно поставив блюдце з варенням на філіжанку з-під кави й скрушно похитав головою:

— Ох, пане Мацерат, знову ви не їли варення!

Ну, ці докори мені вже не новина. Я чую їх після кожного сніданку. Адже Бруно приносить мені трішечки суничного варення щоранку, а я відразу накриваю його папером, газетою, яку згортаю дашком. Варення я не можу ні бачити, ні їсти, а тому спокійно, однак рішуче відкинув санітарів докір:

— Ти знаєш, Бруно, як я ставлюся до варення. Скажи краще, який у мене зріст.

Очі в Бруно — мов у тих восьминогах чудовиськ, що вже давно вимерли. Щоразу, коли йому треба про щось подумати, він спершу зводить цей свій доісторичний погляд до стелі і туди ж таки здебільшого й промовляє. Тож і сьогодні вранці він сказав до стелі:

— Але ж це — суничне варення!

І аж після тривалої паузи — адже я мовчав, а отже, чекав відповіді на своє запитання щодо Оскарового зросту — погляд Бруно повернувся зі стелі до кімнати, зачепився за залізні ґратки на моєму ліжку, і я почув, що на зріст я — один метр і двадцять один сантиметр.

— А чи не хочеш ти, Бруно мій любесенький, поміряти мене ще раз — просто так, задля годиться?

Бруно, не зводячи погляду з ґраток на моєму ліжку, дістав із задньої кишені на штанях складаного метра, рвучко, майже брутально відкинув з мене ковдру, натяг нічну сорочку, що закотилася до пупа, на мою голизну, розклав яскраво-жовтого метра, обламаного на поділці сто сімдесят сантиметрів, приклав його до мене, посунув, перевірив, руки в нього працювали впевнено, поглядом, однак, він перебував ще в періоді ящурів і нарешті, вдаючи, ніби зчитує результат, лишив метра лежати на мені.

— Так само один метр і двадцять один сантиметр!

І нащо тільки він, складаючи метра й прибирючи посуд після сніданку, зчиняє такий гармидер? Може, йому не до вподоби мій зріст?

Коли Бруно взяв тацю з рештками сніданку — суничне варення обурливо природного кольору, а поряд — жовтий, мов яєчний жовток, метр — і вийшов з кімнати, він уже з коридору ще раз припав оком до вічка в дверях (давнім, як світ, ставав я під тим поглядом) і нарешті лишив мене на самоті з моїм метром і двадцять одним сантиметром.

То он який, виходить, вигнався Оскар! Як на карлика, гнома, ліліпута, то, можна сказати, навіть аж надто гінкий. На якій висоті був проділ у моєї Розвіти, в Розвіти Раґуни? Який зріст пощастило зберегти собі моєму наставникові Бебрі, прямому нащадкові принца Євгенія? Тепер я міг би дивитися згори вниз навіть на Кіті й Фелікса. І це тоді, коли всі, кого я тут перелічив, колись із доброзичливою заздрістю поглядали згори вниз на Оскара, хто до двадцять першого року свого життя мав лише дев'яносто чотири сантиметри.

Й аж коли на кладовищі в Заспе, де ми ховали Мацерата, в потилицю мені вцілив камінець, я почав рости.

Оскар згадав про камінець. Отже, розповідь про події на кладовищі таки треба, либонь, доповнити.

Після того як я, граючись, збагнув, що запитання «пора чи не пора?» для мене вже відпало й лишилося тільки одне: «Пора, я мушу й хочу», — я скинув із себе барабана, пожбурив його разом із паличками в Мацератову яму, вирішив рости, одразу відчув у вухах нестерпний шум, який чимдалі дужчав, і вже потому мене вцілив у потилицю камінчик завбільшки з волоський горіх, що його запустив мій син Курт із силою, на яку тільки здатний хлопчик чотирьох з половиною років. І хоч той камінчик і не застав мене зненацька — я ж бо вже здогадувався, що мій синок готує мені якусь капость, — а проте я однаково звалився до свого барабана в Мацератову могилу. Старий Гайландт подав свою суху старечу руку й витяг мене з ями, одначе барабана й палички лишив там, унизу, а позаяк із мого носа вже добряче-таки юшила кров, то він поклав мене потилицею на залізне кайло. Невдовзі кров, як ми вже знаємо, текти перестала, зате ріст мій тривав успішно, хоч успіхи ці були такі незначні, що помітив їх лише Пришелепко Лео й ознаймив про них цілий світ — гучним криком, розмахуючи руками, мов птах крильми, й по-пташиному легковажно.

Ось що я хотів додати, хоч це доповнення, по суті, й зайве, бо рости я почав іще до того, як дістав камінцем по голові й упав у Мацератову яму. Одначе Марія й пан Файнґольд причину збільшення мого зросту від самого початку вбачали тільки в одному і називали це хворобою: удар камінцем у потилицю, падіння в яму. Марія відлупцювала Куртика ще на кладовищі. Мені було шкода малого, адже він, можливо, кинув того камінця задля мене ж таки, щоб допомогти мені, щоб пришвидшити мій ріст. Хлопчик, мабуть, хотів мати нарешті справжнього, дорослого батька чи бодай якусь заміну Мацератові. Адже батька в мені він ніколи не признавав і не шанував.

За той рік, хоч і неповний, поки я ріс, приходило чимало лікарів і лікарок, які потверджували, що причиною всього став камінець, а також те, що я невдало впав у яму; отож вони казали й записували до моєї історії хвороби таке: «Оскар Мацерат — недорозвинений пацієнт, який почав рости внаслідок удару камінцем у потилицю...» І таке інше, і таке інше.

Тут не завадило б згадати про мій третій день народження. Що могли розповісти дорослі про те, як насправді почалася моя історія? Коли Оскарові було три роки, він, мовляв, упав зі сходів на бетонну підлогу в підвалі. Внаслідок цього хлопчик перестав рости... Ну, і так далі, й таке інше...

У цьому поясненні можна розгледіти цілком зрозуміле й нездоланне бажання людини витлумачити будь-яке чудо. Оскар визнає, що й сам він якнайдосконаліше вивчає будь-яку чудодійність, перше ніж відкинути її як сумнівну, безглузду вигадку.

Повертаємося ми з кладовища в Заспе — а в помешканні матінки Тручинської вже нові пожильці. Польська сім'я — вісім душ — окупувала кухню й обидві кімнати. Люди досить милі, хотіли були навіть пустити нас до себе, поки ми напитаємо собі щось інше, однак пан Файнґольд рішуче заперечив проти такого гуртожитку й виявив бажання повернути нам спальню, а самому тимчасово обходитися вітальнею. Однак цього не схотіла вже Марія. Вона вирішила, що їй, щойно овдовівши, не подобає жити отак під одним дахом із самотнім чоловіком. А Файнґольдові, який іноді просто забував, що поруч нема ні дружини Люби, ні сім'ї, який досить частенько відчував у себе за спиною подих своєї енергійної половини, трапилася непогана нагода з Маріїними доказами погодитись. Отож задля пристойности й задля дружини Люби на цей варіант не пристали, а ось підвалом пан Файнґольд вирішив усе ж таки поступитися. Він навіть допоміг нам переобладнати склад на житло, однак і слухати не схотів про те, щоб до підвалу перебравсь і я. Позаяк я був хворий, тяжко хворий, то мені влаштували тимчасове ложе у вітальні, поряд із піаніно моєї бідолашної матусі.

Знайти лікаря було нелегко. Більшість лікарів поспішили виїхати з міста, скориставшись військовим транспортом, позаяк Західнопрусську лікарняну касу ще в січні перевели на захід, отож визначення «пацієнт» для багатьох лікарів стало чимость нереальним. Після довгих пошуків пан Файнґольд знайшов у школі імени Гелєни Ланґе, де поруч лежали поранені вермахта й Червоної Армії, одну лікарку з Ельбінґа, яка робила там ампутації. Вона пообіцяла прийти до нас і за чотири дні справді прийшла, сіла біля мого ложа, викурила, обстежуючи мене, три чи чотири сиґарети поспіль, а з четвертою в руці заснула.

Пан Файнґольд будити її не зважився. Марія лиш несміливо торкнула жінку, а прокинулась вона аж тоді, коли сиґарета у неї в лівій руці догоріла й припекла їй вказівного пальця. Тоді лікарка одразу підвелася, ногою роздушила на килимі недокурка й скоромовкою, роздратовано сказала:

— Вибачте. Три тижні очей не змикала. Була в Кеземарке на паромі з малими дітьми із Східної Пруссії. Не переправились. Тільки війська. Тисячі чотири. Усі пішли на дно.

Потім вона так само стримано, як перед цим розповіла про дітей, що пішли на дно, поплескала мене по дитячій щоці, яка теж росла, стромила собі до рота нову сиґарету, закотила рукава на лівій руці, дістала з течки ампулу й, роблячи сама собі підбадьорливий укол, сказала до Марії:

— Я не можу вам сказати, що з хлопцем. Треба було б покласти його до лікарні. Тільки не тут. Спробуйте виїхати звідси. Кудись на захід. Коліна, зап'ястки, плечі — все розпухло. З головою запевно буде те саме. Прикладайте холодні компреси. Залишу вам кілька пілюль — на той випадок, якщо почнуться болі й він не зможе заснути.

Мені сподобалася ця небагатослівна лікарка, яка не знала, що зі мною, і щиро в тому зізналася. Протягом наступних тижнів Марія і пан Файнґольд багато разів робили мені холодні компреси, і мені ставало легше, але й після них коліна, зап'ястки, плечі, а також голова так само розпухали й боліли. А особливо жахала Марію й пана Файнґольда моя голова, яка щодалі більшала й ширшала. Мені давали лікарчині пілюлі, але вони дуже швидко скінчилися. Пан Файнґольд узяв лінійку та олівця й почав виводити мою температурну криву, але надто захопився експериментуванням, вносив у свої сміливі конструкції мою температуру, яку по п'ять разів на день міряв Градусником, виміняним на чорному ринку за штучний мед, і потім на його графіках усе це мало вигляд гірського хребта, страшенно покраяного ущелинами (в моїй уяві поставали Альпи, засніжені пасма Анд); а насправді нічого аж такого дивовижного з моєю температурою не діялося: вранці градусник показував здебільшого тридцять вісім і одну, а ввечері температура підіймалася до тридцятьох дев’ятьох. За весь час, поки я ріс, Градусник жодного разу не показав більше, ніж тридцять дев'ять і чотири десятих. У лихоманці мені ввижалося багато всякої всячини: я вибирався на карусель, хотів був злізти, але мені не давали. Вкупі з багатьма маленькими дітьми я сидів у пожежних машинках, у порожнистих лебедях, на собаках, котах, свинях і оленях, усе катався, катався й катався, поривався злізти, а мені не давали. Тоді всі діти розплакалися, вони хотіли, як і я, повиходити з пожежних машинок і порожнистих лебедів, позлазити з котів, собак, оленів і свиней, вони вже не бажали кататися на тій каруселі, але злазити їм не давали. Бо поруч із господарем каруселі стояв Отець небесний і сплачував за нас коло за колом. А ми молилися: «Ох, Отче наш, ми знаємо, що в тебе багацько дрібняків, що ти любиш катати нас на каруселі, що тобі приємно показувати нам, який круглий цей світ. Але, благаємо тебе, сховай ти свого гаманця, скажи: годі, спиняємось, досить, зачиняємось, вилазьте, стій! У нас, бідолашних дітей, паморочиться в голові, нас, усі чотири тисячі, везли до Кеземарка на Віслі, але переправитись ми так і не встигли, бо твоя карусель, твоя карусель...»

Але милостивий Господь, Отець наш, господар каруселі тільки всміхнувся, як сказано в Святому Письмі, витрусив зі свого гаманця ще одну монетку, щоб оті чотири тисячі маленьких діточок, а вкупі з ними й Оскар — у пожежних машинках і порожнистих лебедях, на котах, собаках, свинях і оленях — все кружляли й кружляли, і щоразу, коли мій олень — а мені ще й нині ввижається, що я сидів на олені, — проносив мене повз Отця нашого й господаря каруселі, той являв мені щораз нове обличчя: це був то Распутін, який, регочучи, зубами знахаря впивався в монетку за ще одне коло на каруселі, то поет над поетами Ґьоте, що вишукано діставав із гаптованого гаманця монетки, на лицьовому боці кожної з яких було викарбувано його отченашівський профіль, а тоді знов Распутін, чарівник, і знову пан Ґьоте, стриманий. Трішечки безумства з Распутіним, а потім — керуючись здоровим глуздом — Ґьоте. Екстремісти — навколо Распутіна, здорові сили — навколо Ґьоте. Юрбища, бунт — навколо Распутіна, втерті істини — навколо Ґьоте... І нарешті нахилився... Не через те, що жар спав, а через те, що хтось, нахиляючись у той жар, щоразу приносив полегкість... Отож пан Файнґольд нахилився й спинив карусель. Спинив він і пожежну машинку, й лебедя, й оленя, знецінив распутінські монети, Ґьоте відіслав до матерів униз, а чотирьом тисячам маленьких дітей, в яких крутилася голова, дав спурхнути й полетіти — до Кеземарка, через Віслу, в царство небесне... А тоді підняв Оскара з його ложа, де той марив у лихоманці, й посадовив на край лізолової хмаринки — одне слово, він продезінфікував мене.

Спершу це було пов'язано з вошами, а тоді ввійшло в звичку. А воші він знайшов спочатку в Куртика, потім — у мене, далі — в Марії, а тоді й у себе. Вошей нам заніс, певно, отой калмик, який забрав у Марії Мацерата. Ох, як же пан Файнґольд кричав, коли знайшов тих вошей! Він кликав дружину й своїх дітей, запідозрив, що воші вкинулися в усю його сім'ю, понавимінював за штучний мед цілі пакунки різноманітних дезінфекційних засобів та вівсяних пластівців і заходився що Божого дня дезінфікувати самого себе, свою сім'ю, Куртика, Марію, мене й моє ложе. Він натирав нас, оббрискував і обсипав. А поки він бризкав, посипав і натирав, моя лихоманка розквітала, словам його не було стриму, і я довідувався про повні товарні ваґони карболки, хлорки й лізолу, які він розбризкував, розсипав і розливав, коли був іще дезінфікатором у таборі Треблінка й щодня о другій годині оббризкував лізолом у таборі всі дороги, бараки, душові, печі в крематорію, вузли з одягом, тих, котрі ще чекали, щоб прийняти душ, і тих, котрі вже лежали, прийнявши душ, і все, що виходило з печей, і все, що хотіло потрапити до печей, — і отак він, дезінфікатор Маріуш Файнґольд, що Божого дня оббризкував усе розчиненим у воді лізолом. І пан Файнґольд перелічував мені імена, бо він знав усі імена, розповів про Білауера, який одного спекотного серпневого дня порадив дезінфекторові полити дороги в таборі Треблінка не лізолом, а гасом. Пан Файнґольд так і вчинив. А той Білауер мав при собі сірники. А старий Зев Курлянд із Єврейської бойової організації взяв з усіх клятву. А інженер Ґалєвський зламав двері на складі зі зброєю. А Білауер застрелив пана гауптштурмфюрера Кутнера. А Штульбах із Варинським — на Цізеніса. А інші — на травниківців. А ще інші завалили паркан і попадали разом з ним. Але унтершарфюрер Шьопке, який полюбляв усілякі жартики, коли вів людей у душові, — той стояв у табірних воротях і стріляв. Та це йому не помогло, бо на нього накинулися решта — Адек Каве, Мотель Левіт із Генохом Лерером, і Герш Ротблат теж, і Летек Заґіль, і Тозіас Баран зі своєю Деборою. А Лолек Беґельман кричав: «Нехай з нами йде і Файнґольд, поки не налетіли літаки». Але пан Файнґольд чекав іще на свою дружину Любу. А втім, вона вже й тоді не приходила, коли він кликав її. І вони підхопили його з одного боку й з другого, ліворуч — Якуб Гелєрнтер, праворуч — Мордехай Шварцбард. А попереду біг маленький доктор Атлас, який ще в таборі Треблінка, а згодом і в лісах під Вільно став запеклим лізольщиком і завше казав: «Лізол — це важливіше, ніж життя!» І пан Файнґольд міг лише підтвердити його слова, адже він оббризкував лізором мерців — не одного мерця, ні, а мерців, навіщо називати числа — кажу ж, лізолом він оббризкував мерців. І імена їхні він знав — стільки, що їх не переслухаєш, але мені, хто плавав у лізолі, питання про життя і смерті сотень тисяч було не таке важливе, як те, чи можна дезінфекційними засобами пана Файнґольда вчасно й достатньою мірою продезінфікувати життя, а якщо не життя, то хоча б смерть.

Але потім жар у мене минувся, і настав квітень. Згодом температура знов підскочила, знов закрутилася карусель, а пан Файнґольд поливав лізолом і мертвих, і живих. Потім температура знов упала, а квітень скінчився. На початку травня шия в мене покоротшала, груди поширшали й випнулась, отож я міг тепер, не опускаючи голови, потертися підборіддям об Оскарову ключицю. І знов трохи піднялася температура, а з нею — і трохи лізолу. Я тоді почув іще Маріїн шепіт, що ніби проплив у лізолі:

— Аби він лишень калікою не став! Аби лишень до горба не дійшло! Аби лишень рахітична голова не виросла!

Проте пан Файнґольд утішав Марію, розповідав їй про людей, яких знав і які, попри горб і рахітичну голову, в житті дечого досягли. Він навів приклад такого собі Романа Фрідріха, який виїхав зі своїм горбом до Аргентини, почав торгувати там швацькими машинками, справа його пішла дуже успішно, і він зажив слави.

Історія про горбатого Фрідріха та його успіхи хоч і не втішила Марію, однак у самого розповідача, пана Файнґольда, викликала такий захват, що він надумав змінити обличчя нашої бакалійної крамниці. У середині травня, невдовзі по війні, сортимент у крамниці оновився. З'явилися перші швацькі машинки й запасні частини до них, хоча продовольчі товари ще довгенько лишалися на полицях, допомагаючи полегшити перехід. Райські часи! Живими грішми майже ніхто не платив. Люди міняли, вимінювали й перемінювали далі геть усе — і штучний мед, і вівсяні пластівці, й останні пакуночки пекарського порошку доктора Еткера; цукор, борошно й маргарин оберталися на велосипеди, велосипеди й запасні частини до них — на електричні мотори, електричні мотори — на інструменти, інструменти — на хутряні товари, а хутровину пан Файнґольд якимись чарами перетворював на швацькі машинки. У цих іграх «обміняй—виміняй—переміняй» Куртик показав неабиякий хист — він приводив клієнтів, виступав посередником і багато швидше, ніж Марія, вжився в нову галузь. Усе було майже так само, як при Мацератові. Марія стояла за прилавком і обслуговувала ту частину давньої клієнтури, яка ще не виїхали з країни, і водночас намагалася каліченою польською довідатись у нових покупців, чого ті бажають. А Куртик виявився дуже вдатним до мов. Куртик був усюдисущий. Пан Файнґольд міг на Куртика покластися. Хлопцеві ще не сповнилось і п'ятьох років, а він уже був неабиякий фахівець і з-поміж сотень поганеньких і посередніх моделей, виставлених на чорному ринку, що на Бангофштрасе, вмів одразу знайти чудові зінґерівські й пфафівські машинки. І пан Файнґольд, зі свого боку, вмів Куртикові знання гідно поцінувати. Коли наприкінці травня моя бабця Ана Коляйчек прийшла пішки з Бісау через Брентау навідати нас у Ланґфурі й, важко хекаючи, сіла на канапу, пан Файнґольд заходився й сяк, і так розхвалювати Куртика, та й для Марії знайшов добре слово. А коли він з усіма подробицями розповів бабці історію моєї хвороби, раз у раз нагадуючи про те, якими цілющими виявилися його дезінфекційні засоби, то не забув похвалити й Оскара, бо я, мовляв, поводився так тихо, так слухняно й за всю хворобу навіть жодного разу не зойкнув.

Бабці потрібен був гас, бо в Бісау не стало світла. Файнґольд почав розповідати їй про те, яка притичина з гасом трапилася йому в таборі Треблінка, а також про свої широкі обов'язки на посту табірного дезінфектора, потім звелів Марії наточити дві літрові пляшки гасу, дав іще пакуночок штучного меду, а також цілий сортимент дезінфекційних засобів. Потім, киваючи головою, хоч і з непритомним виглядом, вислухав бабину розповідь про те, якого лиха наробили пожежі в Бісау й у Бісау-Аббау, поки там точилися бої. Розказала й про шкоди, яких зазнав Фірек, що його тепер знов, як і колись, називають Фіроґа. А Бісау тепер, мовляв, знов, як до війни, — Бісево. А ось Елєрса, котрий у Рамкау був ортсбауернфюрером — такий роботящий чоловік, а ще був жонатий на жінці сина її брата, ну, одне слово, на Яновій Гедвіґ, того самого Яна, що зостався на пошті, — то отож, цього Елєрса сільські робітники повісили просто перед його конторою. Вони й Гедвіґ трохи не повісили, через те що вона, жінка польського героя, вискочила за ортсбауернфюрера, а ще через те, що Стефан дослужився до лейтенанта, а Марґа ж ходила у Спілку німецьких дівчат.

— А до Стефана, — прожебоніла бабця, — до Стефана їм тепера заськи, бо Стефан наклав головою в полярному морі, там, на Півночі. А ось Марґу хтіли згарбати й запроторити до табору. Але тоді вже роззявив рота Вінцент і так із ними побалакав, так побалакав, як ще зроду-віку не балакав. І теперечка Гедвіґ із Марґою живуть у нас і помагають у полі. Тілько Вінцентові після тих його балачок наче щось поробилося, теперечка, либонь, уже довго не протягне. А в самої вашої баби теж щось і з серцем, і з усім, і з головою теж, бо один бовдур по ній так молоснув — а чого ж, думав, чом би й не молоснути.

Так жалілась Ана Коляйчек, хапалася руками за свою голову, гладила мене по моїй, яка чимдалі росла й росла, а тоді висловила деякі свої спостереження:

— Така вже в кашубів щербата доля, Оскарчику. Їм завше дістається по макітрі. Але ви тепера переберетесь туди, де буде ліпше, тілько оця стара баба зостанеться тут. Бо кашубам переїздити нікуди не можна, вони мають лишатися на своїй землі й підставляти свої довбешки, щоби інші по них молотили, бо наш брат — і поляк несправдешній, і німець несправдешній, а коли вже ти кашуб, то цього замало й німцям, і полякам, їм подавай щось одне — або те, або те.

Бабця гучно засміялась і сховала пляшки з гасом, штучний мед та дезінфекційні засоби під ті чотири спідниці, які, попри такі бурхливі події, військові, політичні й всесвітньо-історичні, не втратили свого картопляного кольору.

Коли вона вже зібралася йти і пан Файнґольд попросив її на хвилинку затриматись, позаяк він, мовляв, хотів би ще познайомити її зі своєю дружиною Любою й рештою сім'ї, а дружина Люба так і не вийшла, Ана Коляйчек сказала йому:

— Що ж, не побивайтесь. Я теж, бува, все гукаю та гукаю: «Аґнес, доцю моя, ти хоч би прийшла та помогла своїй старенькій матусі білизну викручувати!» А вона не йде і не йде — достоту, як оце ваша дружина Люба. А Вінцент — той, що мій брат, — устає, хоч і недужий, серед ночі, коли темінь безпросвітна, підходить до дверей і будить сусідів або що є духу гукає свого сина Яна — того, котрий був на пошті й наклав там головою.

Вона вже стояла на порозі, закутуючись хусткою, коли я гукнув з постелі — по-її, по-кашубському:

— Бабцю! Бабцю!

Вона обернулася, вже навіть трохи підібгала була спідниці, так наче хотіла сховати мене під ними й забрати з собою, та, мабуть, згадала про пляшки з гасом, штучний мед і дезінфекційні засоби, які вже зайняли там моє місце, — й пішла, пішла без мене, пішла без Оскара.

На початку червня люди почали вирушати на захід. Марія нічого не казала, але я бачив, що й вона прощається з меблями, крамницею, з усім нашим будинком, з могилами обабіч Гінденбурґалєе і з горбочком на кладовищі в Заспе.

Вечорами вона, перше ніж спуститися з Куртиком до підвалу, часом сиділа край мого ліжка, що стояло біля піаніно бідолашної моєї матусі, в лівій руці тримала свою губну гармоньку, а правою намагалася підібрати одним пальцем супровід до своєї мелодії.

Пан Файнґольд від тої її музики дуже потерпав, він благав Марію кинути грати, та щойно вона опускала руку з гармонькою й збиралася закрити піаніно, просив пограти ще трохи.

Потім він попросив її вийти за нього заміж. Оскар уже бачив, що до цього воно йде. Пан Файнґольд чим-далі рідше кликав свою дружину Любу, а одного літнього вечора, коли мухи своїм дзижчанням уже не давали проходу, він, переконавшись, що Люби таки нема, запропонував Марії руку й серце. Він ладен був узяти і її, і обох дітей, у тому числі й хворого Оскара. Він запропонував їй помешкання й пайку в крамниці.

Марія мала тоді двадцять два роки. Її перша краса, що розквітла мовби випадково, тим часом зміцніла, щоб не сказати затверділа. В останні місяці війни й перші повоєнні місяці вона ходила без перманентної завивки, за яку колись платив Мацерат. І хоч Марія вже не заплітала кіс, як було за моїх часів, однак її довге волосся й тепер спадало на плечі, виказуючи в ній досить поважну, може, навіть трохи люту дівчину. І оця дівчина сказала «ні», вона відмовила панові Файнґольду. Марія стояла на колишньому нашому килимі, лівою рукою пригортала Куртика, великий палець її правої руки показував у бік кахельної груби, і пан Файнґольд та Оскар почули, як вона промовила:

— Нічого з цього не вийде. Тут усьому кінець, минулося. Ми поїдемо в Райнланд, до моєї сетри Густи. Вона там за старшим кельнером, він служить у готелі. Звати його Кьостер, і він поки що візьме нас до себе, всіх трьох.

Уже другого дня Марія подала клопотання, а за три дні ми одержали папери. Пан Файнґольд уже нічого не казав; він зачинив крамницю, поки Марія спаковувала речі, сидів потемки на прилавку, біля ваг, і навіть не їв ложечкою штучного меду. Аж коли Марія хотіла була з ним попрощатися, він зісковзнув із прилавка, взяв велосипеда з причепом і запропонував провести нас на станцію.

Оскара й речі — нам дозволили взяти з собою по двадцять п'ять кілограмів на душу — повантажили на причіп із двома гумовими коліщатами. Пан Файнґольд штовхав велосипеда. Марія вела за руку Куртика, й коли на розі Ельзенштрасе ми повертали ліворуч, то ще раз озирнулася. А ось я вже не зміг озирнутися в бік Лабесвеґ, бо крутити головою мені було боляче. Отож Оскарова голова спокійно сиділа собі на плечах. Тільки очі мої, якими я ще міг поводити, послали вітання Марієнштрасе, Штрісбаху, Кляйнгамерпарку, підземному переходу до Бангофштрасе, де за шию так само капало щось огидне, вцілілій моїй церкві Серця Ісусового й залізничній станції в передмісті Ланґфур, що його тепер називали Вжешч — словом, яке годі було й вимовити.

Нам довелося чекати. Коли згодом підійшов потяг, то виявилося, що він товарний. Людей було багато, дітей — сила-силенна. Багаж перевірили й зважили. Солдати кинули до кожного товарного вагона по оберемку соломи. Музика не грала. Але дощу теж не було. А було хмарно з проясненням, і віяв східний вітер.

Ми сіли в четвертий від хвоста ваґон. Пан Файнґольд зі своїм ріденьким рудуватим чубчиком, що розвівався на вітрі, стояв унизу, на колії, а як дав про себе знати локомотив, різко штовхнувши вагони, підійшов ближче, простяг Марії три пакуночки маргарину й два пакуночки штучного меду, і коли команди польською мовою, а тоді крики й плач сповістили, що потяг відходить, до харчів на дорогу додав іще й мішечок з дезінфекційними засобами (лізол — це важливіше, ніж життя); і ми рушили, а пан Файнґольд лишився, і він, як завжди, як воно в таких випадках і має бути, коли відходить потяг, робився зі своїм рудуватим чубчиком, що маяв на вітрі, дедалі меншим і меншим, потім від нього стало видно лише руку, що махала нам услід, а тоді його й геть не стало.